Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

«Ти кликав МЕНЕ?»

Михайло РЯБОКОНЬ

«А коли той наблизивсь до Нього, то Він запитав його: «Що ти хочеш, щоб зробив Я тобі?» А той відповів: «Господи, нехай стану видющим!» Ісус же до нього сказав: «Стань видющий! Твоя віра спасла тебе!» І зараз видющим той став, і пішов вслід за Ним, прославляючи Бога» (Євангелія від Луки, 18:41-43).

Я виростав у християнській сім’ї, батьки з дитинства мені прищеплювали християнські цінності, але в 16-літньому віці я залишив батьківську домівку, пішов на роботу і помалу відійшов від віри в Бога. Захопився спортом, зокрема — східними єдиноборствами. В армії освоїв професію військового медика. Це був час войовничого атеїзму, і, звичайно, про Бога ніхто не проповідував, і я усе рідше згадував про Нього. Коли ж відвідував батьків, то вони мені говорили, що я повинен звернутися до Бога. Я слухав їх тільки з поваги.

Батько занедужав раком шлунка. Він згасав на очах. Я, маючи пізнання в медицині, нічим йому допомогти не міг. Не я, а він утішав мене і говорив, що має надію на життя вічне. Я ж тоді не вірив його словам і не мав такої надії. Передчуваючи свій відхід, він попросив мене поїхати на служіння в церкву Миколаєва і передати письмове прохання служителеві тамтешньої церкви, коли той буде молитися про потреби віруючих. Я не зміг відмовити вмираючому батьку і змушений був поїхати туди. Я просидів усе зібрання, і мені здавалося, що всі слова проповіді спрямовані саме до мене. Наприкінці служіння я віддав записку, пастор прочитав і запитав, хто передав записку. Я встав. Він уточнив, у чому хвороба, коли ж я пояснив, то він узяв з собою ще декількох братів і разом зі мною поїхали до батька. Там вони молилися за хворого, голос батька був ледь чутний. Я тоді, отруєний радянською ідеологією, стояв осторонь і думав: «Яким гіпнозом вони володіють?» І коли вони під¬несли голос молитви, я мовби прозрів, змінив думку і погодився, що це не гіпноз, це дійсно присутність надприродної сили. Я закрив очі і подумав: «Господи, якщо це Ти і це Твоя присутність, я теж хочу відчути Тебе!» І в ту ж мить зі мною відбулося щось велике і чудове. Я раптом почув шум мовби від сильного вітру, здавалося, шибки на вікнах випадуть, але коли від¬крив очі, то навіть фіранки не ворушилися. Я відчув Бога і почув ніжний голос, повний любові: «Ти кликав Мене? Що ти бажаєш?» Моя внутріш¬ність тріпотіла, я сумнівався, чи це справді Бог, а не моя уява, викликана переживаннями останніх днів. Я не молився вголос, а лише подумав: «Господи, якщо це Ти, нехай тато встане і підійде до мене». Він уже два місяці майже нічого не міг їсти, лежав на ліжку цілком знесилений. У ту ж мить батько встав, пройшов поміж братів, що молилися, поклав на мене руки і став благословляти... Я вже не міг бу¬ти байдужим, а став також мо¬литися і благословляти Бога.

Господь зцілив мого батька, він ще якийсь час жив зі мною і наставляв, як треба служити Богові: «Синку, мені не шкода іти з землі, тому що мені Бог уже відкрив, куди я йду. Там так прекрасно! Я б хотів, щоб усі ви повірили Богові і служили Йому». Я розумів, що служіння Богові не повинно мати поверхневий характер. Я читав Біблію, міркував і в одну з неділь прийшов на богослужіння в церкву і покаявся, обіцяючи служити Господу. Мені тоді було майже 30 років.

Господь також зцілив і ме¬не. Я довго працював з отрутою і не звертав уваги на легке нездужання, за звичкою робив фіззарядку. Вважав, що завдяки медичним знанням можу зберігати себе в належній фі¬зичній формі. Але все-таки змушений був звернутися в лікарню. Мене поклали в онкологічний диспансер. Лікарі мене обстежили і стали між собою перемовлятися, вважаючи, що я не розумію їхньої термінології. Але я зрозумів їхню мову і поставив запитання: скільки мені залишилося? Ті змушені були признатися, що вони не боги і допомогти нічим не можуть. «Уже занадто пізно». Я все зрозумів. Прий-шовши додому, схилив коліна і зі слізьми став молитися. У мене тоді вже було двоє малолітніх дітей. Я просив більше про дітей. І раптом знову почув внутрішній голос, що сказав мені, що ця хвороба не до смерті, а до слави Божої.

Минув час, поліпшення не було, хвороба прогресувала. Я почув про служіння в церкві с. Маяки, Одеської області, це був 1989 рік. Там багато віруючих отримали зцілення від Бога. Мене привезли туди. Перебуваючи в служінні, я молився, але не переживав зці-лення, і подумав, що, напевно, Бог мене хоче забрати до Себе. І я став дякувати Богу за хворобу (раніше я ніколи такого не робив). І раптом пережив надзвичайну присутність Бо¬жу, подібну до тієї, що пережив перший раз на молитві біля одра вмираючого батька.

Я внутрішньо пережив зці¬лення. Я радів цьому і додому вже їхав цілком здоровим. Ті ж лікарі, що обстежували ме¬не раніше, знову обстежили мене і визнали, що ця справа не рук людських. Слава Богові!

Я став скрізь проповідувати про живого Бога, що відповідає на молитви, що зціляє хвороби, що виходить назу¬стріч людині. Кожний, хто щиро звертається до Бога, отримає відповідь від Нього. Декілька років я тільки говорив, і ніхто в нашому селі не хотів прийняти мого свідчення. Ті¬льки через п’ять років покаявся мій друг, ми стали проповідувати разом, але ніхто так і не каявся. Тоді ми стали з ним удвох просто молитися, і Господь став приводити людей до віри і покаяння. Тепер у нашому селі сформувалася церква з 26 членів. Мене рукопоклали на пасторське служіння. І я бажаю до кінця земного життя свідчити всім про Господа Ісу¬са Христа, про силу Духа Святого, про чудеса Божі в моєму житті і житті моїх братів і сестер по вірі.

© «Благовісник», 2,2008