Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

«ЧЕРЕЗ ХВОРОБУ ДОНЬКИ БОГ МЕНЕ ПРИВІВ ДО СЕБЕ…»

Людмила БОРОДИНЕЦЬ

Я народилася в 1968 р. в селі Яцини Пирятинського району Полтавської обл. Нас у сім’ї було троє дітей. Я старша. Батько покинув нас, коли ми були ще малі. Мама купила будинок у цьому ж селі, і ми там жили. Я була слабкою здоров’ям і часто хворіла. Одного разу захворіла в 10-річному віці сильним запаленням легень, думали, що не виживу. Але я вижила. Закінчила 8-річну школу, а потім Зінківське училище. Працювала в Дніпропетровську на заводі. Там же вийшла заміж. Коли я була вагітна донькою, мене за два тижні до пологів «просвітили» і сказали, що донька народиться з тяжкими фізичними вадами. Незважаючи на мій тяжкий депресивний стан, донька народилася живою. Хоч по недогляду лі¬карів ледь не захлинулася навколоплідними водами. Її поклали в реанімацію під ки¬с¬невий ковпак. Саме тоді я вперше звернулася до Бога, прохаючи, щоб Сашенька залишилася живою. Бог явив милість, і вона залишилася жити. На цьому мене поглинули буденні турботи, я до Бога більше не зверталася. Лише зараз, після багатьох років, я згадала ту першу мою молитву.

Потім народився син Василь. Але чоловік зовсім не турбувався про сім’ю, часто вживав горілку. Ми вимушені були розлучитися. Коли мені було 24 роки, я залишилася самотньою з двома немовлятами на руках. Заміж так і не вийшла, хто захоче турбуватися про чужих дітей, з яких одне інвалід? Тим більше, я живу в віддаленому селі. Я жила у маминій хаті, але згодом брат одружився. Переді мною постало болюче питання: шукати інше житло. Я спромоглася придбати стареньку глиняну хату, де й досі проживаю. Я опинилася з малими дітьми в чужій, холодній, пустій хаті, без копійки грошей і чималий борг треба було з чогось віддавати, і вкритися навіть не було чим. Помочі мені ждати не було від кого. Отоді до мене підступив справжній відчай. І я подумала: розкладу вогонь в хаті, ляжу з дітьми спати, та й згоримо, і, як то кажуть, – кінці в воду. Хата стара, дерево сухе, буде сильний вогонь, згоримо так, що й кісток не залишиться, щоб нікому клопоту не було навіть з похоронами. Моїй матері тоді саме зробили операцію, їй самій потрібна була допомога. Сама я також почувалася дуже хворою, хиталася, як очеретина від вітру.

І саме в той вечір, коли в моїй голові роїлися такі страшні думки, я почула зі старенького приймача, що висів на стіні, радіопередачу «Жива надія». Я сиділа, опустивши руки, байдужа до всього навколо, як раптом до мене долинули слова: «Господь вас любить…» Я подумала, як же Він нас любить, якщо синові чотири роки, доньці п’ять з половиною, випорожнюється під себе… Все ж я прислухалася до слів проповідника, і хоч не розуміла, чому все так відбувається у моєму житті, але щось-таки тоді сталося в моєму серці, бо я передумала робити злочин, а взяла й написала листа в Київ, на адресу радіопередачі. Мені скоро прийшла відповідь, при¬йшла бандероль з Євангелією. Ця книга дуже допомогла вистояти в тяжкі часи випробовування. Час від часу я слухала радіопередачі.

Мені, самотній жінці, са¬мій доводилося робити тяжку сільську працю. І копати, і косити, і дрова рубати. Головне, що я хотіла, щоб моя донька встала на ноги. Як тільки з’являлася копійчина, я везла Сашу до різних лікарів. Заради дитини була готова на все. Але нічого не допомагало. Я тоді не розуміла, куди треба звертатися, я хапалася за будь-яку нагоду. На жаль, зверталася й до бабок-ворожок. Але завжди з собою возила Євангелію. І думаю, що Сам Бог мене захищав від ще більшої халепи. У мене було відчуття, що я маю захист. Одного разу, коли мене сильно звинуватили в тих речах, до яких я не була причетна, я звернулася до Бога. Саме тоді я була на черговому лікуванні доньки в Черкасах, після молитви мені прийшло ясне ус¬відомлення негайно їхати додому, що я й зробила.

Вже тоді не один раз ходила до православної церкви, до інших храмів, але мовби щось мені не вистачало. Я тоді час від часу також дивилася і слухала по телевізору проповіді євангеліста Славіка Радчука. Я тоді хотіла одного — зцілення Саші. Але тепер розумію, що саме через хворобу моєї доньки Бог привів мене до Себе. Що цікаво, я стала тоді вже звертатися до Бога з конкретними проханнями, навіть умовами. Я навіть сказала Богу, що піду до тієї церкви, де буде саме проповідник Славік Радчук. Якось в Пирятині мені хтось дав запрошення на служіння співочого гурту «Авен-Езер». І на моє здивування, там проповідував Радчук. Я познайомилася тоді з цікавими людьми, які мені розповідали про чудеса Бога в їхньому житті. Я буквально засипала їх своїми запитаннями. Я дотримала свого слова, пішла до тієї церкви в Пирятині, де був Радчук, але не задля свого слова, а тому, що мені справді відкрився живий Господь. Мені було приємно довідатися, що цю церкву також розпочинав радіопропо¬відник Іван Зінчик. Я прийняла водне хрещення. Дякую Богу, що мій син зараз добре навчається в технікумі, він серйозний хлопець, також уві¬рував в Бога. Також маю надію на зцілення доньки.

© «Благовісник», 2,2008