Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

"Я ВСТИГ!"

Василь ТІТЕЧКО

Вже багато років минуло з тих пір, як прийшло на землю спасіння для людей через Ісуса Христа. Прийшло це спасіння і в моє життя. Я народився в невеличкому хуторі на Рівненщині, в християнській сім’ї. З дитячих років відвідував церкву, любив співати християнські пісні про небесну віт¬чизну. Але, на жаль, довго не приймав рішення, щоб служити Богові. Одного разу мені приснився сон: я побачив ма¬му і сестер у небесному сяйві, а сам був у великій замкненій клітці. Я злякався, але потім минув час — і я старався не згадувати той сон. Мама захворіла раком шлунку, покликала мене і сказала, щоб я не кидав Ісуса, а йшов за Ним. Коли моя мама померла, я закінчував училище. Дивився вперед і під впливом атеїстичної радянської ідеології міркував, що переді мною відкрите широке перспективне життя. На жаль, Бог не входив у мої плани на майбутнє. За декілька років після смерті мами у ме¬не, здавалося, вивітрилися з голови всі її наставляння.

Коли мене направили, як молодого спеціаліста, у Монголію, я туди виїхав з дружиною і двома дітьми. Шість років жили у вагончиках. Потім нам дали державну квартиру. Ми були цілком на державному забезпеченні. Я мав відповідальну роботу з людьми, мене підвищували на посадах, мав високі державні нагороди. Це мене тішило, я не задумувався тоді, що для Бога те, що високе в очах людських, є ніщо.

Одного разу моя донька захворіла, потрібно було їхати за 900 км в Улан-Батор, в лікарню. Моя дружина з маленькою донькою на руках добиралася туди попутним вантажним автомобілем. То була зима і потрібно було здолати крутий гірський перевал. Вночі автомобіль з’їхав з дороги і почав сунутися в провалля. Водій кричав моїй дружині, щоб вона вистрибувала з кабіни, але вона вчепилася в сидіння і стала волати до Бога, щоб їх врятував. Якщо б раптом вона вискочила і залишилася живою, все одно на сотні кілометрів не було жодної душі, а мороз стояв великий і була хурделиця. Вони б навряд чи вижили. Слава Богу, автомобіль якимось чудом не зір¬вався в провалля, а виїхав. Це вперше моя дружина серйозно звернулася до Бога і отримала очевидну відповідь. Для мене це також було серйозним попередженням. Тим більше, що рівно за три місяці перед цим наш друг потрапив у таку ж ситуацію: він вискочив з автомобіля, але потрапив під колеса і загинув. Мене стали гнітити думки, що я не примирений з Богом. Кожного разу, виходячи на робо ту, я боявся, щоб зі мною не сталося щось трагічне. Я ж бо знав, що є Бог і що чекає у вічності грішника, який не примирився з Ним.

Ми повернулися в Україну, в місто Рівне. Мої діти навчалися на державному забезпеченні в інституті. Одного разу ввечері я, розмірковуючи, сказав дружині: дивися, ми вийшли майже сиротами, а тепер у нас все є, і діти наші чудово влаштовані.

Тоді у нас почалися проблеми. Моя старша донька потрапила до лікарні, де її відвідували віруючі. Їй сподобалося спілкуватися з ними. Зауважу, що я завжди хотів і бажав, щоб мої діти стали віруючими, хоч сам таким не був. І зрадів, коли моя донька одужала і сказала, що хоче прийняти водне хрещення. Вона потім вийшла заміж за хлопця- християнина. Коли вона завагітніла, була серйозна загроза для дитини і матері. Ми були дуже стурбовані тим. І ось вона сказала: «Мамо, я ніколи у вас нічого не просила, а зараз прошу: підіть і помоліться Господу за мене до церкви». Ці слова для нас були як удар. Ми мусили послухати доньку. Зять сказав, що вони довірили немовлятко Богові і сподіваються, що все буде добре. Минули всі фатальні терміни, зазначені лікарями, і з милості Божої народилася чудова дівчинка Олександра.

Після цього моя дружина сказала: «Все, досить противитися Богові, йдімо до церкви і приймімо вірою Господа Ісуса Христа!» Моїй дружині в церкві дуже сподобалося, вона покаялася, а потім мені казала: «Василю, коли ж ти покаєшся?» Я завозив автомобілем жінку і доньку до церкви, а сам не йшов, а їхав дивитися футбол, який дуже любив. Саме так завжди співпадало: коли служіння в церкві, то по телевізору футбол. Однієї такої неділі мені стало дуже тяжко на душі, і я сказав, що піду до церкви, хоч і транслюють по телебаченні футбол. Ледь я переступив поріг дому молитви, як сльози навернулися мені на очі. Я згадав своє дитинство, як за десятки кілометрів ходив в подібний дім молитви. Я щиро дякував Богові, що Він дав мені можливість покаятися, не зважаючи на те, що багато років я ігнорував Божий поклик. «Слава Богу, що я встиг!» — безперестанку повторював я, внутрішньо радіючи від полегшення, що пережив тоді, покаявшись у своїх гріхах і отримавши прощення своїх гріхів від Господа Ісуса Христа. Через 25 років я все ж таки прийшов до Бога, по молитві своєї матері! Слава Богу, що я встиг!

© «Благовісник», 2,2008