Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

НАРЕЧЕНА ХРИСТА

Ольга ШЕСТИТКО,
місія «Христос є відповідь», а / я 16, м. Київ – 01, 01001

Я народилася в Луганській області, в звичайній сім’ї. В дитинстві інколи намагалася розмовляти з Ісусом. Я відчиняла Йому двері свого серця. Подумки уявляла, що в мене там є двері — і Він туди входить. Я разом зі своєю молодшою сестрою вивчала «Дитячу Біблію», грали в школу і по «Дитячій Біблії» намагалися робити уроки, хоча самі майже нічого з того не розуміли. Але коли я подорослішала, у мене з’явилися друзі і компанії, де були вже інші інтереси. Мені стали подобатися дискотеки, подобалося проводити час де-небудь у компанії, аби не сидіти вдома.

Після закінчення середньої школи я не збиралася відразу вступати вчитися знову, а спочатку хотіла ґрунтовно підучити іноземні мови (вони мені дуже подобалися).

Саме в той час у мене не склалися стосунки з друзями. Я втомилася від усіх тих дискотек, від гульок, від подруг і від усіх своїх друзів. Тому я постійно сиділа вдома. І згадала, що в сусідньому селі, де жила моя бабуся, є жіночий монастир. І ось тоді до мене прийшла смілива думка: «А якщо на тиждень-другий поїхати в монастир і спробувати там пожити, щоб якось розвіятися?»

Я говорила зі священиком, і він мені дозволив. В монастирі я познайомилася з дівчатами. Деякі з них були молодші від мене, а деякі — старші. Я з ними подружилася і вирішила залишитися там на зиму. Адже в мене все одно той рік був вільний. Тим більше, цей монастир мені чимось нагадував піонерський табір, а я любила піонерські табори. Батьки дали на це свою згоду. Вони казали: «Якщо дитині подобається, нехай поживе».

Цей монастир ще був молодий, і його статут був менш суворий, ніж старих монастирів. Він був як жіноча молода громада, що тільки заснувалася. Тому я мала там відносну волю.

Коли я жила у світі, то розуміла, що у всіх моїх друзів є «щось» усередині. Вони начебто з тобою дружать, але всередині не мають довіри один до одного. Ти розумієш, що в будь-яку мить ці друзі можуть тебе зрадити, тому що ти і сам можеш зробити те ж саме. А тут, у монастирі, всі були відкриті, ми всі разом молилися. Було відчуття якоїсь новизни і чистоти. І мені це сподобалося. Тому я вирішила пережити в ньому зиму. Я думала: «Може, мої друзі заскучають за мною за цей час».

На мій погляд, існує три причини, через які люди йдуть у монастир: 1. Любов до Бога. Але таких людей дуже мало. 2. Через виниклі проблеми (щоб утекти від них) чи важкий фінансовий стан. Таких людей більшість. Моя сестра за моєю порадою також кілька місяців була в монастирі, тому що в неї виникли серйозні проблеми з її компанією, і вона ховалася в монастирі. 3. Бажання врятувати свою душу від пекла. У цьому випадку люди упевнені в тім, що Бог є. І вони хочуть врятуватися від пекла. Таких людей більшість у будь-якому монастирі. Якщо запитати монаха чи монашку про те, що вони роблять у монастирі, то можна почути відповідь: «Я спасаюся».

Я також стала думати про те, що тільки в монастирі зможу врятувати свою душу від пекла. Крім того, настоятелі мені говорили: «Ти наречена Христа, і якщо ти залишиш монастир, то це буде зрадою Бога». Я не хотіла стати зрадницею, тому була в монастирі впродовж 2,5 років і йти з нього не збиралася. Більше того, я вирішила залишитися в монастирі назавжди. Але в мене почалися проблеми з батьками. Вони приїжджали до мене, плакали і не хотіли, щоб я там залишилася. А я не тільки не слухала їх, а навіть вирішила прийняти постриг. Мені дуже подобалися черниці в одязі. І я хотіла швидше стати монахинею і надягти підрясник і чорну косинку. Чорний колір — це колір суму. Коли людина відходить від світу, вона іде від усього, і як би йде в сум. Адже людина по суті — грішна. І чернець оплакує усі свої гріхи і замолює гріхи своїх близьких, знайомих і усього світу. Тому він надягає одяг «кольору суму», щоб його думки були спрямовані на молитву. А чорний колір йому про це нагадує.

Прийняття постригу відбувалося в обласного єпископа. Він повідомляв у монастир про те, що може когось постригти. І якщо на той момент якась послушниця була готова, то її везли до обласного єпископа на постриг. Але тоді наш панотець був у натягнутих відносинах з єпископом Луганської області, через це запрошення відкладалися. І тоді я прийшла до панотця і сказала: «Панотче, ви будьте свідком. Я перед іконою і перед вами пообіцяю Богу, що залишуся назавжди в цьому монастирі і ніколи звідси не піду. Я ніколи не буду виходити заміж і цілком присвячу своє життя Богу». Але тоді панотець мені відповів: «Ти зараз йди до себе в кімнату і молися. А ввечері приходь».

Пам’ятаю, що тоді я сильно молилася. Коли ж увечері прийшла до панотця, він мені сказав: «Не роби цього. Раптом ти захочеш піти з монастиря, а ці обітниці будуть тебе тримати». Для мене ця обіцянка була рівносильна постригу. І я тоді дуже образилася, та тепер думаю, що то була Божа рука.

Тоді я вважала себе глибоко віруючою людиною. Але усередині мене було щось не те і щось не так. По-перше, я дуже спокушалася, коли бачила усередині монастиря боротьбу за владу. Я не розуміла, чому так відбувається. Адже люди пішли від світу, залишивши все, а виходило так, що в монастирі теж існує своя «політика». Мені не подобалося те, що деякі сестри тримали «під каблуком» нашого панотця — духівника, якому ми довіряли. І він робив усе, що хотіли вони. Для мене кожне релігійне свято супроводжувалося переживаннями. Я бачила, що деякі черниці байдуже ставляться до своїх обов’язків. Останнє святкування Різдва в мене було зі сльозами на очах. Уже на той момент я розуміла, що люди скрізь залишаються людьми. Я розуміла, що є спокуси і ми повинні через них проходити. Але тоді щось усередині мене відбулося. Лопнула якась струна... І я пішла з монастиря, хоча сама не вірила, що зроблю це. Я переживала докори совісті, тому що вважала себе зрадницею. І я хотіла повернутися в монастир, але не в цей. Бо я пересварилася з деякими сестрами. Тому вирішила більше туди не повертатися.

Але іти в інший монастир я не поспішала. Спочатку хотіла допомогти батькам на городах, а вже потім, восени, йти в якийсь інший монастир. Я розуміла, що якщо залишуся вдома, то мені потрібно буде йти кудись учитися, потім працювати, іншими словами — залишитися у світі. А я цього не хотіла, тому що боялася відійти від Бога. Адже я і так себе вважала зрадницею.

Я продовжувала ходити в православну церкву, продовжувала читати ранкові і вечірні молитви. Але усередині мене був якийсь лемент: «Господи, допоможи мені! Я хочу Тобі служити. Я не хочу загинути...» На той час я почала відновлювати стосунки зі своїми колишніми подругами і вже встигла з ними кілька разів сходити на дискотеку, хоча розуміла, що це вже не для мене. Якщо раніше мені це подобалося, і там я себе почувала «своєю», то тепер я думала: «Господи, що я тут роблю?»

І от якось, коли ми разом гуляли, подруга сказала: «Он, у тім наметі співають пісні про Бога». Це було наметове служіння місії «Христос є відповідь», яка саме приїхала в наше місто. І мені дуже захотілося туди сходити. Перший раз, коли я туди прийшла і послухала проповідь, я вирішила, що це свідки Єгови. Тому другий раз приходити не збиралася. Але буквально через два дні знову прийшла, познайомилася і почала спілкуватися з деякими членами місії. На служіння я приходила з Біблією, бо думала, що це секта. Я намагалася довести, що ікони це святиня, що є нерукотворний образ Христа. Я чула історію про те, що одного разу, коли Христос умився і витерся рушником, то на ньому залишилося зображення Його обличчя. Я намагалася знайти це в Новому Завіті, у Євангелії, але не знайшла...

Коли я спілкувалася з цими людьми, вони мені говорили про те, що Бог — живий, що Він усе бачить, усе розуміє, Він любить кожну людину. І Він — не строгий дядько, що чатує з батогом і за кожний неправильний твій крок буде тебе карати.

Коли я молилася, то почала зауважувати, що Господь став мені ближчим. Він відповідав буквально на всі мої дріб’язкові прохання. Раніш я сповідалася у своїх гріхах майже щотижня. Щораз я приходила в церкву зі списком своїх гріхів і сповідувала їх. Але з цим списком можна було приходити знову й знову, тому що відбувалося те ж саме. Одного разу проповідник місії запитав мене, чи прощені мої гріхи і чи спасенна я? На той час для мене питання «Чи я спасенна?» було дивним. Я не могла зрозуміти, як я можу бути спасенною, якщо в мене стільки гріхів. Але мені роз’яснили всі ці духовні речі згідно Євангелії і запропонували покаятися — помолитися і попросити в Бога прощення за свої гріхи. І я погодилася це зробити, до кінця не розуміючи, що то було моє покаяння. Після тієї простої молитви всередині мене з’явилася якась легкість, якої я ніколи не переживала раніш. І я зрозуміла, що Господь дійсно мені простив. Я зрозуміла, що Богу не обов’язково постійно говорити те саме. Він усе бачить, усе розуміє. Він — Той, Хто допомагає людині звільнитися від усіх недоліків, що в неї є. І навіть якщо людина вважає свої недоліки такими смертними гріхами, що ставить на собі хрест, все одно Господь — не залишає.

Тепер, якщо мені доводиться каятися, я не стою перед Ним з листочком, а просто щиро кажу: «Господи, прости мені!» Я думаю, що найголовніше — бути щирим у стосунках з Богом. Якщо людина щира з Богом, то і Бог з нею вчинить щиро. Як і в Біблії написано: «Із щирим — Ти поводишся щиро, а з лукавим — за лукавством його» (2 Сам. 22:26). Якщо людина буде щиро шукати Бога, то я упевнена в тім, що Господь таку людину направить на шлях правди і відкриє їй очі, щоб побачила Боже світло, навіть у монастирі. Спочатку, коли я відвідувала наметові служіння, моя мама зі сльозами на очах казала: «Ти тепер з ними поїдеш. З вогню та в полум’я». Але насправді я тоді ще нікуди не збиралася їхати. Це рішення прийшло пізніше, після довгих роздумів і молитов. І батьки це сприйняли цілком спокійно.

Відтак я стала місіонеркою міжнародної християнської місії «Христос є відповідь». Поки що буду трудитися в місії, нестиму євангельську вістку всюди, де тільки Господь відчинятиме нам двері.

На закінчення цього короткого свідчення приведу в приклад одну історію про вбогого чоловіка, який сказав про себе, що він настільки міцно тримається за Бога, що якщо потрапить у пекло, то за собою і Господа потягне. Він казав: «Краще бути з Богом у пеклі, ніж без Нього в раю». Я ціную це висловлювання. І усередині себе також відчуваю, що я дуже міцно «схопилася» за Господа. Чого щиро бажаю усім читачам.

Ольга ШЕСТИТКО, місія «Христос є відповідь», а / я 16, м. Київ – 01, 01001

P.S. Коли готувався номер, нам стало відомо, що в житті Ольги сталася особлива подія — вона вийшла заміж. Бажаємо щастя та миру молодій сім’ї.

© «Благовісник», 3,2004