Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЗНАЙТИ БОГА

Лора МЕРТКЕ, Німеччина

Про Ісуса Христа я вперше почула від моєї бабусі. Вона вважала себе лютеранкою, хоча ніколи не відвідувала ніякої церкви. Вона читала свою німецьку Біблію. Нам, трьом дітям, було цікаво, що ж вона читає, і тоді бабуся саджала нас на канапу і розповідала історію про народження Ісуса Христа, про Його життя і Його смерть. Мене дуже схвилювала ця історія. А ще більше в моє серце запали слова, що Він воскрес і тепер на небесах. Він бачить нас і чує...

Коли я виросла і пішла до школи, на уроці атеїзму почула, що історія про Ісуса Христа — бабусині казки, пережитки минулого і ті, хто в це вірить, сектанти, темні люди... Особливо баптистів потрібно остерігатися, мовляв, вони витворяють непристойні речі. У нас по сусідству жила вчителька початкових класів, вона часто приходила до моєї мами, вважаючи її своєю подругою, і скаржилася, що в її класі є декілька сектантів, які не хочуть бути жовтенятами, тому, незважаючи на те, що вони добре вчаться, вона їм усе одно ставить низькі оцінки. А я була патріоткою, мені дуже подобалися історії про Павлика Морозова, про його «героїзм». Це я тепер ставлю слово героїзм у лапки, а тоді він був для нас прикладом справжнього геройства радянського піонера. Тому я думала, як це ці «сектанти» не хочуть бути жовтенятами і піонерами, і схвалювала цю вчительку.

Одного разу я поверталася зі школи додому і побачила, як троє хуліганів б’ють одного хлопчика. Я сильно закричала — і вони розбіглися. Я підійшла до хлопчика, що лежав на землі, допомогла йому встати. На запитання, як його звати, він відповів, що Павло Морозов (які різні люди можуть бути під одним ім’ям і прізвищем!).

— За що вони тебе били?

— Я вірую в Бога і тому не хочу вступати в піонери.

Через декілька років я почула, що цього Павла Морозова запроторили до в’язниці за те, що він відмовився йти в радянську армію, щоб не вчитися вбивати людей. Я не могла зрозуміти, чому сектанти так поводяться, але в моєму серці зародилася глибока повага до них...

Коли мені виповнилося 18 років, я вийшла заміж, завагітніла і через кілька місяців потрапила в лікарню. У лікарні мене відвідала одна жінка. Вона сказала, що прийшла відвідати знайому, хвору раком, але прийшла пізно, та вже померла, і тому підійшла до списку усіх хворих і попросила Ісуса, щоб Він показав, до кого потрібно підійти і розповісти про Нього. Вибір припав на мене... Я не заперечувала і слухала все, про що вона мені говорила. Прощаючись, вона запитала: «Можна, я буду за вас молитися?» — «Звичайно, моліться!» — відповіла я... Відразу після її відвідин мене виписали, тому що мої аналізи стали позитивними.

Один сіє, інший поливає, а зрощує Бог! Коли народилася моя дівчинка, багато хто приходили подивитися на новонароджену. Одного разу, після однієї відвідувачки, моя дівчинка стала дуже плакати. Свекруха взяла дитину і сказала, що їй наврочили і понесла до сусідки. Коли ми туди ввійшли, бабуся дивно на мене подивилася, хрестиком поводила біля дитини. «Вам потрібно охрестити дитину», — сказала вона. А моїй мамі сказала: «Ваша дочка має Божу силу, я вже стара, мені потрібно передати комусь свою справу. Можна, я її навчу всьому, що знаю сама?» Але в мами, хоч вона і прийшла до чаклунки, вистачило здорового глузду, щоб відмовитися. Але дитину ми на всякий випадок охрестили в православній церкві.

Кілька місяців потому померла моя бабуся, вона дуже чекала цього моменту і завжди говорила: «Чому ж Він мене не забирає до себе?» Одного разу вона мені сказала: «Попрощаймося, я з тобою вже більше не побачуся тут, Ісус мене додому забирає». Вона обійняла мене і заплакала. Я була здивована: звідки вона про це знає. Через кілька днів мені подзвонили, щоб я приїхала на похорон. Вдома розповіли, як незвичайно вона померла: усіх скликала, попросила прощення, попрощалася і заснула...

Її передсмертне бажання було, щоб її поховали як християнку, щоб співали на похороні християнські пісні. Мої батьки стали шукати, хто б міг це зробити. Лютеран не знайшли, тоді довелося звернутися до тих самих баптистів, про яких я так багато наслухалася поганого. Прийшли п’ятеро жінок і один чоловік, жінки співали, а чоловік проповідував про сенс життя. Після похорону проповідник запросив моїх ба¬тьків відвідати їхню церкву. У неділю вони пішли на їхнє зібрання — і додому прийшли зовсім інші. «Ми покаялися у своїх гріхах і прийняли Ісуса Христа, як свого Господа і Спасителя!» — сказали вони. А я подумала, що робити їм нічого на старість років, в сектанти подалися. Я від кого завгодно могла цього очікувати, але тільки не від своїх батьків. Їх поважали в нашому селі, татова фотографія завжди висіла на дошці пошани, як кращого працівника села. Хотіли, щоб він у комуністичну пар¬тію вступив. Тільки одне їх зупиняло, що він за національністю німець...

І раптом сектанти. Татову фотографію відразу зняли з дошки пошани, усі почали їх цуратися, не дивлячись на те, що тато багатьом у селі допомагав. Він був зварником — й усі зверталися до нього, якщо комусь потрібна була його допомога.

Батьки молилися за мене, щоб я теж пізнала Господа. Не раз я згадувала бабусині слова. Вона говорила мені: «Якщо коли-небудь з тобою що-небудь трапиться погане, клич Ісуса Христа, і Він тобі допоможе...» І я не раз зверталася до Бога, і одержувала своєчасну допомогу.

У 1984 році я приїхала з чоловіком у місто Таллінн на екскурсію. Там я познайомилася з християнками. Ми відвідали їхню церкву. Я була хрещена Духом Святим зі знаменням інших мов. Через якийсь час у цій же церкві я прийняла хрещення. Водне хрещення відбувалося на річці Періту наприкінці жовтня, коли лід почав покривати ріку. Йшов сніг з дощем, і мені запропонували прийняти хрещення в теплому басейні, але я відмовилася. Я уже вірила в Бога і Слово Його, я довіряла своє життя Христу і хотіла це зробити якнайкраще. Ісус приймав хрещення не в басейні, а в річці. І я теж хотіла хреститися в річці. Коли ми зламали лід і ввійшли з пастором у крижану воду, я знала, що Ісус зараз зі мною і Він радіє за мене... Відразу після хрещення дощ зі снігом припинилися, чудове сонце освітило місце хрещення. Пастор захоплено сказав: «Лоро, дивися, навіть природа свід¬чить, що ти дочка Божа!»

Тепер у мене, слава Богові, усе чудово. Я замужем, у мене 6 дітей: три хлопчики і три дівчинки. Моя старша дочка живе в Англії, у Лондоні. Вона вийшла заміж за місіонера. Вони з чоловіком співають у християнській групі. Мої молодші дві дочки також співом прославляють Господа. Мій чоловік — директор ро¬сійськомовної місії Дерека Принса в Німеччині. Я — директор культурного російськомовного товариства. У Церкві також виконую служіння, усе за необхідністю: якщо потрібно «розорювати новину» — я це роблю, якщо потрібно «сіяти» — я «сію». Але якщо прийшов час жнив — то я «жну». Я усе намагаюся робити за Його водінням. «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре» (Рим. 8:28).

© «Благовісник», 1,2008