Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ГОСПОДЬ РОЗБУДИВ МОЄ СЕРЦЕ

Галина РЯБЕЦЬ, м. Полтава, церква «Нове Життя»

Мені було трохи більше року, як я залишилася без батьків. Батька забрав «чорний ворон» як ворога народу — за жменю зерна, замазаного в печі, яке він не хотів здавати, а лишив дітям, щоб вони не померли голодною смертю. З тавром «дочка ворога народу» я прожила багато років. Я виховувалася в патронаті: сирітському колгоспному будинку. Моє дитинство припало на воєнні роки, також я зазнала голоду 1947-48 років. Добре пам’я¬таю, якими спухлими від голоду були діти в тому патронаті. Однак таке важке життя не зробило мене ні черствою, ні жорстокою. Ще коли була юною, сказала собі: я ніколи нікого не буду ображати. Пізніше мене взяла за наймичку одна сім’я. У них не було своїх дітей. Я з ними не жила весь час, але потім довгі роки підтримувала зв’язки. І сталося так, що з жінкою з тієї сім’ї стався психічний розлад, вона втратила мову, пам’ять, розум. Чоловік не міг з нею далі жити і привіз її до мене. Я змушена була погодитися взяти її. Тоді мені до пенсії залишилося 2 роки. Крім того, у мене було велике господарство, город, сінокіс, а та жінка все більше втрачала розум, робила шкоду: то крани повідкриває, то втече кудись босоніж серед зими, то поріже все, що під руку попаде, то обмажеться випорожненнями. Мені доводилося її годувати з ложечки, вона те робити самостійно не могла. І тут зі мною стався злам: та жінка мені стала огидною. Я вже не мала сили її спокійно обслуговувати. Через людей диявол мені підказував, віддати її в психі¬атричну лікарню. Але інший голос мені говорив: «А якби це була твоя мати?» А тут ще лікар-психіатр порадив, щоб я її відвезла в Гадяч, у лікарню, де їй зроблять укол і вона помре. Мене охопив страх, і я подумала, що нізащо такого не зроблю, я не стану вбивцею. Я Бога тоді ще не знала, але мала страх Божий.

Так тривало більше двох років. Я вже цілком знесилилася. І одного разу почула, як по радіо запрошували прийти на лекцію в кінотеатр, де будуть розповідати про Бога і подарують Біблію. Я не вагаючись пішла, але була такою втомленою, що проспала майже на всіх тих лекціях. Стали показувати фільм «Ісус», я також дрімала, аж раптом прокинулася і побачила Чоловіка в терновому вінку, по лиці Якого текла кров. Люди кричали, плювали на Нього, били Його палицями і сміялися з Нього. А Він мовчав. Раптом я подумала, мовби хтось до мене промовив: «Це твій Господь Бог, Його розпинають нізащо! Він без гріха, але мовчки, терпляче зносить незаслужені знущання від грішників». А що ж я за пані така, що мені бридко й огидно прибрати, обмити ту жінку? Господь розбудив моє серце. Я вже не спала, а перед очима в мене стояли Його смертні муки.

Коли я прийшла додому, то побачила свою підопічну, такою беззахисною, маленькою, худенькою, безпородною. Вона тримала в руці кусок мила і сміялася, а навколо рота була піна. Я закричала: «Мамо, пробачте мені!» І стала її обнімати та цілувати.

Я ніколи не називала її мамою, я не звикла до цього слова ще з патронату. А тут промовила його якось невимушено. Стала її обмивати, обтирати, і мені аніскільки не було гидко. Мені стало легко. Я з роботи летіла, як на крилах, я з усім встигала впоратися. А обсяг роботи був на 10 чоловік! Люди дивувалися, але я знала, що то Дух Святий звершує в мені благодатну дію, наповняючи моє серце миром, радістю, любов’ю. Так, це було чудо, свідком якого була я сама.

Коли маму покинули останні сили і вона померла, я зрозуміла, що втратила найдорожчу людину, матір, яку Бог дав мені уже під старість. Я довго плакала за нею.

На лекціях мені дали Біблію, яка стала для мене найдорожчою книгою, моїм путівником в житті аж до цього дня. Амінь.

© «Благовісник», 4,2007