Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ПЕРЕСТУПИТИ ПОРІГ

Петро Гайдич

Розділ V.

« І вони почують голос Мій» (про перші роки життя в церкві після покаяння)

В роки після покаяння Бог не переставав свідчити про Себе у моєму житті добрим, людинолюбним ставленням і прихильністю. Я ще в дорозі. Не знаю, як складеться моя доля, але вірю, що Він не залишить мене і мою сім’ю. Впевненості у цьому додають мені численні Його благодіяння. Наприклад, протягом 12 років після народження згори я, не будучи противником медицини, ні разу не звернувся за лікарською допомогою, не прийняв жодної таблетки чи уколу, хоча хворів не один раз. Завжди дякую Богові за хворобу. Якщо знаю, що причиною став мій непослух чи гріх, — прошу пробачення. Потім молю помилувати, пошкодувати, взяти до уваги, що за час хвороби я покаявся, виправився. При цьому іноді звертаюся за молитовною підтримкою до сім’ї, церкви. І Господь зціляє, оздоровлює то знову ж миттєво, то поступово.

«Так нам належить виконати всяку правду» (Ісус Христос про водне хрещення)

Після покаяння в травні 1995 року я ще до Христового Різдва 1996 року продовжив свою військову службу в місті Бресті.

Прохання охрестити мене таємно, без будь-яких свідків, тодішнім пастором Брестської церкви ХВЄ С.П. Цвором (ни¬ні єпископ об’єднання ХВЄ в місті Мінську та Мінській області) було сприйняте насторожено і задоволене частково. Хвилювання Сергія Павловича я розумів: вперше в історії Білорусі він мав, на свій страх і ризик, допустити до завіту з Богом державного чиновника, який не був на пенсії, а перебував на дійсній військові слу¬жбі.

15 липня 1995 року в безхмарний суботній ранок на лівому березі ріки Мухавець (урочище Красний двір в районі Бреста) Сергій Павлович охрестив мене в присутності свого помічника — пастора Василя Михайловича Крейдича, кількох дияконів, спі¬ва¬ків, мами, дружини і доньки. Стоячи з братом Сергієм у бі¬лому одязі в теплій воді Муха¬вця, що тихо плинув на за¬хід, я пильно вдивлявся в блакитні небеса, «звідки ми чекаємо й Спасителя нашого, Господа Ісуса Христа», силкуючись уявити там і свою оселю.

Назавтра, у неділю, проводилося церковне служіння водного хрещення для близько 50 новонавернених. Я почув, як хтось з мирян, котрі з цікавості підходили до моста через Мухавець, де тепер вибудуваний європейського класу «Гребний канал», щиро промовив фразу, повну співчуття до тих, хто приймав хрещення, і самовпевненості у своїй закостенілій правоті: «Ідуть православні у воду топити свої душі!»

А я торжествував, радів і тішився тим, що на правильному шляху; докази цього — спасіння, вибавлення від влади гріха, зцілення. З Нового Заповіту я знав, що «один Господь, одна віра і одне хрещення». Розумів, що Бог визнає тільки одне хрещення, схоже на те, яке звершав Його 30-річний Син. Так і я, не як дитина, а свідомо, у зрілому віці, дав обітницю доброю совістю служити Богові, розуміючи, що до водного хрещення уже спасенний через покаяння, а вчора підтвердив це публічно.

Піднесений стан духу, від¬чуття душевного задоволення і миру панували в мені день у день кілька місяців. Правда, деякі сестри і брати, з якими мені вдалося познайомитися ближче і налагодити дружбу, попереджали: чекай, готуйся до випробувань, бо диявол намагається не обминати нових членів Церкви Христової. Як виглядають ці випробування, яким чином вони приходять, як протистояти їм, звільнитися від них — уявляв собі досить нечітко, тому правильно не міг оцінити їхньої небезпеки.

Сергій Павлович Цвор у перші півроку регулярно, 1-2 рази в тиждень, та й упродовж року досить часто вивозив ме¬не на кілька днів у малолюдні місця — ліс, річку, поле чи луг, — де наставляв мене у Слові, відповідав на запитання про Бога, Церкву, людину з погляду Біблії. Нерідко запрошував до себе додому на чай, охоче бував у моїй сім’ї. Уважне, доброзичливе ставлення, постійну допомогу порадою і ділом відчував я й з боку Василя Михайловича. Звичайно, праця пресвітера з новонаверненими в такому обсязі не прописана в церковному статуті, але вона не марна перед Господом. Пастори Сергій Цвор і Василь Крейдич були для мене няньками, котрі турботливо й уважно носили мене на своїх руках перед Всевишнім. Христи¬янське навчання та вихова¬ння, яке я отримував на служі¬ннях церкви, а також передане мені цими братами віч-на-віч, наодинці з Богом, допомагало мені отримувати в Ньому перемоги. Однак не вдалося уникнути й одного дуже сильного і за наслідками важкого поранення, про яке я розповім згодом.

«Неможливо не прийти спокусам» (Христос про спокуси)

В один зі звичайних вересневих днів зустрівся я в коридорі службового приміщення зі світилом нашої спецполіклі¬ніки, дуже авторитетним лі¬карем. Він відвів мене до вікна і повідомив, що йому стало відомо про те, що я ходжу в церкву до віруючих:

— Як лікар вважаю своїм обов’язком попередити вас про небезпеку, що загрожує вашому здоров’ю. Там же спиртного не п’ють, і ви, певна річ, перестали його вживати. Чи не так?

— Так, — підтвердив я. — Господь звільнив мене від цього зла.

— Як сказати, чи зло це? В помірних дозах, якщо не зловживати, алкоголь здоровому не зашкодить — це підтримує природній баланс у тілі. Справа в тому, що мізерний, але певний процент спирту є в організмі здорової людини. Алкоголь заноситься всередину навіть певними продуктами, наприклад, кефіром. П’є¬те кефір?

— На жаль, ні, — зізнався я. — Шлунок не засвоює.

— Це погано. Ось щоб попередити можливі важкі ускладнення Вашого здоров’я від різкого припинення вживання спиртного, пошкодуйте себе і спробуйте випивати хоча б зрідка, хоча б трохи, — сказавши це, він задоволено ві¬дій¬шов.

— Явно від лукавого, — оці¬нив я поради лікаря і намагався навіть не згадувати про них, чітко усвідомлюючи, що це було пряме підбурювання до гріха. Дозволити собі вживати алкоголь після того, як просив Ісуса звільнити мене від нього і Він це зробив?! Назад я вже не повернуся! Абсурд!

Те, що зміст порад медика не від Бога, а від Його противника, я зрозумів, але не надав потрібного духовного значення небезпеці, що походить від древнього змія. Минуло ж лише шість місяців від дня покаяння і два, як я став членом церкви, тому не був достатньо обізнаний у тому, як чинити в подібних ситуаціях, а саме: треба покладатися не на себе, а звертатися до Бога. Не розповів я про цей випадок ні Сергію Павловичу, ні Василеві Михайловичу.

Наближалася перша неділя жовтня — день хліболамання. Напередодні в четвер — піст і молитва за підготовку до причастя. Невідомо звідки виникла тоді в моїй свідомості незрозуміла дивна думка: «А навіщо тобі пити спиртне, як радив недавно лікар? Під час Вечері випий з чаші більше, ніж завжди, і цього вистачить, щоб відновити у твоєму ор¬ганізмі мінімальний рівень алкоголю; і ти не захворієш через його повну відсутність у тілі». Я поставився до цієї думки, як до однієї з численних у свідомості, миттєвих, а тому не став аналізувати її, а тим більше шукати в ній добру чи підступну підвалину. Мало того, я навіть не розповів нікому з близьких віруючих про неї, навіть дружині.

Неділя, 1 жовтня 1995 року. Хліболамання. Через мить візьму чашу в руки. Знову, як кілька днів тому, з’явилася ця ідея: «А якщо випити з чаші більше звичного? В такому випадку, не використовуючи алкоголю, вдасться уникнути загрози здоров’ю, про яку попереджав лікар…» І раптом голос зсередини: «Не роби так!» Я прийняв його за свій вну¬трішній голос, якому ми, люди, не завжди схильні довірятися. Я не прислухався до цього голосу, який був, як з’ясувалося, Божим. Лише згодом, після всього, що сталося, зрозумів, що поставився до чаші Господньої так, наче в ній звичайне вино.

Через півмісяця я знову був атакований. Постав вибір між службою та Церквою. Моя від-повідь була такою: «Від Церкви Христової я ніколи не відречуся!» Після цієї заяви мені запропо¬нували одразу ж написати рапорт з проханням про звіль¬нення за власним бажанням, чому я змушений був під¬коритися.

«З вогню та в полум’я» (приказка)

Почалося обов’язкове при звільненні з військової служби медичне обстеження. Воно під¬тве¬р¬-дило, що я повністю зці¬лений від невиліковного хронічного дифузного гломерулоне¬фриту, яким страждав 12 років: в аналізах сечі ні білка, ні еритроцитів! Пізніше проведене ультразвукове дослідження (УЗД) нирок показало, що вони здорові, їхнє розташування, форма, контури, розміри і т.і. в нормі, чашково-лоханкова система ущільнена, не розширена. Висновок: «Видимої УЗ патології не виявлено». Я запитав у лікаря, що обстежував мене: «Що означає «ущільнена»? Він відповів, що це сліди — рубці на місці ран від перенесеної хвороби, котрі зажили. Слава Богу! Воістину Господь торкнувся до мене в день покаяння 26 травня 1995 року і зцілив нирки від хвороби, ліків від якої і до цього часу немає в жодній із країн планети Земля.

Однак в жовтні-листопаді того ж року з’ясувалося й інше: в мене виявили цукровий діабет. Правда, втішало мене лише те, що це не інсулінозалежний тип. З’явилася спрага і сухість у роті, води доводилося випивати більше, ніж звичайно. Показник цукру в крові перевищував допустиму норму, знайдений він був і в сечі.

«Господи! Я недостойний, щоб зайшов Ти під стріху мою» (капернаумський сотник Ісусу Христу)

— Що ж це відбувається? — з подивом казали мої рідні. — Тільки-но півроку тому пережив одну невиліковну хворобу, ковтнув свободи, а тепер — інша… «З вогню та в полум’я», — як на мене, то приказка звучала саркастично, принизливо і знову, як вирок.

На той час не була відома причина виникнення у мене цієї хвороби. Але я дякував Богові за обставину, в якій опинився, допускаючи, що це Його дисциплінування, яке Він застосовує до мене. Шукав у собі відповіді: в чому, де й коли, можливо, порушив Бо¬жу волю. Зі Святого Письма дізнався, що Господь кого любить, того й карає. І якщо я покараний Ним, то Він ставиться до мене, як до сина, «на користь, щоб ми стали учасниками Його святості». Одночасно всією сім’єю молитовно просили відкрити мій гріх, якщо він здійснений, щоб знати, в чому каятися і не повторити його знову.

У середині лютого 1996 ро¬ку ввечері, коли Маша ще була на роботі в школі, а донька Оля — в дитсадку, читав у своїй кімнаті 20-ий розділ Дій святих апостолів. Щоб краще зрозуміти 28 вірш, перервав читання, поклав Біблію на журнальний столик і про себе відтворював те, що тільки що дізнався про кров Ісуса Христа. Згадував інші тексти Слова про Його кров: вона викупляє, прощає гріхи, очищає і омиває від них, оправдовує і освячує… І ось тут, в 28 вірші, який я читав уперше, сказано, що Він придбав Собі Церкву кров’ю Своєю. Яка могутність у Його крові, яка це святиня! А чи існує гріх проти крові Ісуса Христа? Якщо так, то яке ж суворе покарання буває за нього? В моїх роздумах настала пауза, потім з’явилося відчуття лункої тиші, а потім чоловічий голос російською мовою начебто наповнив весь зал:

— Але ж і ти згрішив проти Моєї Крові, — я вмить зрозумів, Чий це голос, і в страху та тремтінні опустився з дивана на коліна. Побоюючись, що не буде другої такої можливості дізнатися, в чому ж полягає моя вина, насмілився запитати в Ісуса:

— Господи, коли ж це було?

— А згадай, як ти пив Мою чашу: ти пив її, як вино!

Так я дізнався про вчинений мною гріх: 1 жовтня 1995 року в день причастя я поставився до чаші Господньої, як до звичайного вина, за що був покараний діабетом. (В перекладі з грецької слово «діабет» означає «протікаю», що характеризує основну його ознаку — вживання і виділення великої кількості води).

У наступне служіння хліболамання я розповів про це церкві.

«Тим, хто вірує в ім’я Його, дав владу бути дітьми Божими» (Іван Богослов)

Із тих пір, як Господь зайнявся мною, щоб навернути до Себе, тобто від початку появи у моєму організмі невиліковної хвороби до покаяння і чуда зцілення минуло 12 років. І після цих великих Божих діл минуло ще 12 років мого життя. Але менше всього я хотів би підводити якісь підсумки, бо вони, сподіваюся, передчасні, а поради, тим більше накази, — були б недоречні.

Одне знаю твердо: я віддав себе Ісусу Христу і вірю, що Він все влаштує для мене згід¬но волі Своєї.

Так, я намагаюся «уважати на самого себе та на науку», досліджувати Писання, бо «ду¬¬маю через них мати життя вічне». Тримаюсь пасторських настанов. Духовному зму¬жнінню дуже допомогло навчання в Біблійній школі Со¬юзу ХВЄ Білорусі, а також обласні і республіканські духовно-збудовуючі конференції для служителів та проповідників.

Ще я знаю від Господа, що Він поставив мене у число Своїх свідків і дає Слово для проповіді, відкриває Писання, збільшує віру, зміцнює у немощах, застерігає від небезпек. Були миті, обставини, коли Він удостоював милості чути Його голос. Наведу приклад. При підготовці до проповіді я потребував розуміння суті «влади бути дітьми Божими», яку Він дав тим, хто вірить в ім’я Його. В жодному з доступних мені тлумачників пояснення цієї фрази не було. Помолившись, звернувся з вірою до Ісуса Христа, щоб Він пояснив, у чому смисл цієї влади. У відповідь почув знайомий мені голос: «Просити і отримувати». Те, що я чую саме Божий голос, що я тепер знаю Його голос, було підтверджено через пророцтво.

Мені є завжди за що дякувати моєму Ісусові. А як же з діабетом? Своїм прикладом даного захворювання я не мав на меті сказати, що людина, яка оступилася, але покаялася, повинна обов’язково чекати від Бога розплати. Наш Господь милосердний і довго¬тер¬пеливий, «не завжди на нас ворогує, і не навіки заховує гнів», але в моєму випадку такі наслідки для свого здоров’я я сприйняв, як велику милість від Нього. Саме з Бо¬жої милості і ця недуга поступово зникає. Значному покращенню на шляху оздоровлення сприяли молитви церкви, зокрема з помазанням оливою в ім’я Господнє, а також служіння проповідника зі США Джона Босмана «Божественне зцілення» (м. Мінськ, церква ХВЄ «Благодать», 1998 р.)

Незважаючи на хвороби, страждання та скорботи, тіс¬ноту й безвихідні ситуації, які іноді трапляються в житті, намагаюся менше просити у Бога про щось, а більше дякувати Йому. Не так давно одну з вечірніх молитов цілком при¬святив подяці і зізнанню в любові Ісусу. Коли через кі¬лька днів потрапив на молитву, де був пророк, то почув наступне: «Так каже Господь: «Я бачив і чув, як ти недавно молився Мені і говорив про те, як ти Мене любиш. І відповідаючи, скажу: «І Я люблю тебе!» Якби Він заявив лише так: «Я люблю тебе», — і за це Йому хвала і подяка! Але Він під¬креслив, що побачив і почув мене, коли я сповідував свою любов до Нього. Ісус Христос, будучи живим Богом, не промовчав на це і у відповідь сказав: «І Я люблю тебе».

З давніх часів люди задаються запитанням: «У чому щастя?» Може, в тому, що Ісус Христос любить тебе, мене, нас, а ти, я, ми — Його!

Р. S. Через рік чудом Божим я вступила в університет й закінчила його, ставши вчителем російської мови. Зараз одружена і для мене важливо в усьому допомагати моєму чоловіку — у цьому я знайшла своє покликання й радість.

© «Благовісник», 3,2007