Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ВАЖКА ДОРОГА ДО БОГА

Антоніна Фєнєва

Я виросла у сім’ї простих радянських сільських інтелігентів: тато був головлікарем сільської лікарні, мама — медсестрою. Мої батьки будували райдужні плани щодо освіти та життя своїх дітей: нас (трьох сестер) і брата. Але настав 1992 рік, коли розпався Радянський Союз. Батьки бу¬ли вражені змінами, що відбулися в суспільстві, їхні звичні цінності й спосіб життя зникли назавжди, з’явився страх майбутнього й невпевненість у завтрашньому дні. Вони також не змогли знайти опори в Бозі, тому що тоді мало хто вірив у Нього. Замість університету я вступила до педагогічного училища в сусідньому селищі. Про Бога тоді замислювалася рідко, тільки коли потрапляла у важкі ситуації й мені була потрібна допомога. Але після того, як проблема вирішувалася, не думала про Нього, тому що навіть не припускала, що про Нього можна думати в інші хвилини, адже ніхто навколо цього не робив.

На жаль, за чотири роки навчання в педучилищі я перетворилася в алкоголічку, яка не уявляла життя без цигарки й «розваг». Але перед закінченням навчання, коли скотилася вже до того, що подумувала спробувати наркотики, моя подруга запропонувала мені вивчити молитву «Отче наш». Я її запам’ятала і стала молитися цією молитвою майже щодня, тому що мала потребу в тім, щоб Бог охороняв мене, адже я вела досить небезпечне й ризиковане життя. У якийсь момент зрозуміла, що є Бог, Який дуже добре мене чує й відповідає: Він рятував мене із ситуацій, де мені загрожувала смерть, зґвалтування, побиття.

Це відкриття почало руйнувати всі мої принципи, адже я з дитинства була невіруючою, а тут Бог постійно відповідає мені! І я перша зі своєї сім’ї стала шукати Бога. Якщо десь говорили про Бога, бігла туди, щоб довідатися, що Йому подо¬бається, а що — ні. Мій інтерес до Цієї Особистості виражався навіть у тім, що я пи¬сала Йому листи у своєму щоденнику, довіряла потаємні думки.

Тепер я розумію, що лише Всевишній витяг мене з того селища в місто, щоб я цілком не загинула від пияцтва. Дивом мені поставили п’ятірки на держіспитах і дали червоний диплом. Усі мої друзі здивувалися, бо знали, що я не докладала зусиль, щоб стати відмінницею. Я вела подвійне життя: коли приходила на заняття в педучилище або приїжджала на вихідні до батьків, була зразковою донькою, а ввечері в колі п’яних друзів ставала собою — змученою гріхом людиною.

У Ростові під час вступних іспитів у педвуз я познайомилася з Наталкою. Вона згодом і розповіла мені про Бога. Але не відразу. Спочатку просто допомагала мені відійти від шоку, у який я впала, здавши на «яскраві двійки» вступні іспити. Вона теж не вступила і вирішила залишитися в Ростові й відвідувати підготовчі курси, а в цей час паралельно вчитися на секретаря-друкарку в ПТУ, жити безкоштовно в гуртожитку цього ПТУ та ще й стипендію за навчання отримувати, навіть проїзд у міському транспорті був безкоштовний. Одним словом — ця пропозиція мені теж сподобалася.

Ми поселилися разом в од¬ній кімнаті. Я тоді ще не знала, що вона християнка. Живучи поруч із нею, я просто день у день бачила живе християнське життя в дії — її чесність, відданість Богові й любов до людей, яка була безумовною й невдаваною. Наталя просто вразила мене на все життя й стала яскравим прикладом послідовника Христа. Мені було легко уявити, що за Ісусом ходили тисячі людей, які прагнули Істини, тому що з часом до нас у кімнату майже щодня приходило не менше десятка дівчат і хлопців, які сиділи іноді просто на підлозі в коридорі, тому що всі вони вже не вміщалися в нашій маленькій кімнатці. Пам’ятаю, як я сердилася, коли Наташа віддавала свою їжу голодним сусідкам, як часто знесилена лежала в постелі й читала Бі¬блію людям, що прийшли до неї із черговим запитанням. Я любила її по-людськи й обурювалася від несправедливості, коли вона, не жаліючи себе, служила Богові. Але все це принесло свої плоди, тому що я вирішила покинути всі свої шкідливі звички, а потім (ко¬ли стану «святою») мала намір прийти до церкви й стати такою ж віруючою, як Наталя.

Але я не поспішала зробити цей крок. Нові друзі в Росто¬ві кликали покурити, випити, забути слова цієї «богомільної». Але дуже швидко мені стало нудно з ними. Саме тоді я почала часто задавати подрузі багато питань про жи¬ття, про те, що думає про це Бог. Її відповіді завжди були зрозумілими і простими, і я дивувалася: «Як же все виявляється просто! Але ж чому мені ніхто про це ніколи не говорив?!»

Одного разу у мене дуже сильно розболівся живіт, ймовірно, тому, що за кілька років до цього сиділа на «дієті» із цигарок і кави. Я лежала в постелі й стогнала від болю, тоді Наташа сказала, що в неї не¬має таблеток, щоб мені допомогти, але єдине, що вона мо¬же, — помолитися, якщо я не проти. Я погодилася, вона стала на коліна біля мого ліжка й, поклавши руку на мій живіт, попросила Христа забрати біль. Я тихо плакала й теж просила Бога мені допомогти. Те, що біль одразу пройшов, мене дуже вразило. Адже на¬віть не припускала, що Бог може реально сьогодні зціляти навіть таких жахливих грі¬шників, як я. Це стало ще одним стимулом, щоб я захотіла більше про Нього довідатися. Але не знала, що весь цей час моя подруга таємно молилася про моє спасіння. Наприкінці того тижня, коли Бог зцілив мене, Наташа запросила мене в парк на зустріч християнської молоді. Коли ми прийшли туди, то хлопці прийняли мене за віруючу. Кожен із них вразив чесністю, любов’ю, чистотою, я навіть не здогадувалася про те, що такі «динозаври» ще існують і навіть цілком щасливі. Коли вони співали пісні про Бога, то самотність і зло просто танули, Бог сильно торкнувся мене, і я намагалася сховати непрошені сльози. Коли ми поверталися додому, у мене в голові тихо текла пісня: «Ісус — мій Спаситель, Ісус — мій Господь». Я запитала Наташу: «Чому мені так легко, немов я в хмарі? Чому я бачу навколо все, як у білому серпанку? Все таке плавне, і так на душі добре». Вона сказала, що це Дух Святий торкнувся мене, але ці слова тоді ще були незрозумілі мені, однак я усвідомила, що Дух Святий — це щось гарне й від Бога.

Після зустрічі з віруючою молоддю в парку, я приїхала відвідати свою сестру й бабусю. Розповіла сестрі про Наташу і її друзів, про свої почуття й переживання. Катя дуже зацікавилася й сказала, що обов’язково хоче піти в цю церкву, їй це дуже потрібно. Я ж відповіла: «Катю, не поспі¬шай, а раптом ми в секту потрапимо? Почекай, я все сама перша довідаюся, а потім вирішимо».

Минув тиждень, і на ви¬хідні я поїхала на весілля моєї подруги з педучилища. А моя сестра, зв’язавшись із Наташею, все-таки пішла в церкву й там покаялася. А я на ве¬сіллі, будучи вже напідпитку, сказала своїм друзям: «Хоч я зараз і п’яна, але я кину все це й стану віруючою, тому що тільки в цих людей я знайшла любов, яку ніхто з вас не зміг мені дати». Вони, щоправда, мені не вірили й глузували з п’яного марення. Але я вже зрозуміла, що є суттєва різниця між життям з Богом і без Нього.

Повернувшись у Ростов, я відкопала цигарку, заховану на випадок, якщо я зірвуся й знову почну курити, і зробила затяжку. Але цигарка здалася мені гидотою, і я, завивши від порожнечі життя, сказала: «Боже, це моя остання цигарка, прошу Тебе, допоможи мені перестати курити й пити, тому що це така гидота, я бі¬льше не хочу жити в цьому».

Через тиждень в мене почалася маткова кровотеча і мені ставало дедалі гірше. Лікарі після обстеження приписали мені лікування. Я ледве ходила від знесилення, бо з мене постійно витікала кров. Наталя, бачачи мої страждання, запропонувала мені в суботу ввечері піти до церкви, де проводилося спеціальне служіння-молитва за хворих. Не бачачи виходу через сильний біль, я погодилася, хоч дорога далася мені дуже важко, та й у церкву я йти боялася, тому що не знала, як мене там приймуть, може, не пустять навіть на поріг через мої гріхи. Але я прийшла й не пошкодувала. Пісні про Бога мені сподобалися, проповідь також була зрозу¬мілою, а коли почалася молитва за хворих, Наташа допомогла пройти вперед, тому що мені було дуже боляче йти. Я стала осторонь, оскільки почу¬вала себе дуже грішною й соромилася підійти до кого-небудь із молитовників і попросити, щоб вони помолилися за мене. Але одна молода дівчина, закінчивши молитися за чергового хворого, побачила мене, підійшла і відразу стала молитися, не запитавши, що у мене болить. Спочатку я відчула дотик її рук на своїх плечах, потім чітко усвідомила, що тут Бог, і не могла стримувати сльози. А тим часом ця дівчина раптом сказала з подивом у голосі: «Боже, Ти кажеш, що ця дівчина хвора, тому що вона в блуді». Я ж, почувши це, не зрозуміла, що ж тут дивного й, киваючи головою, журилася, тому що в серці усвідомлювала свою грі¬ховність. Слово «блуд» мені було вже знайоме, тому що раніше Наталя пояснила мені, що сексуальні стосунки до шлюбу чи поза ним — це гріх, хоча всі мої друзі говорили протилежне. Я навіть думала раніше, що чим більше в тебе сексуальних подвигів, тим ти цікавіша.

Ірина (так звали цю молитовницю) не знала, що я — невіруюча, і подумала, що я з церкви, тому дуже здивувалася, коли Бог їй відкрив, що Він зцілить мене, хоч я й у блуді. Але, бачачи, що я каюся, вона стала сміливо молитися про зцілення, і це відбулося. Я навіть не думала щось перевіряти, слабкість і біль минули, але найголовніше, що від¬бувалося в моїй душі, було яскравіше й сильніше всього, що відбувалося ззовні. Бог став дуже близьким до мене, як ніколи раніше.

Служіння продовжувалося, і ось настала мить, коли невіруючим пропонують стати християнами. Я дуже цього хотіла, але думала, що зроблю це через кілька тижнів, коли побільше довідаюся про цю церкву. Але усередині йшла боротьба: «Прийди до Бога, адже Він — Головний у будь-якій церкві». Я помолилась: «Боже, допоможи мені!» Й отут проповідник сказав слова, що звучали особисто для мене. Він подивився в зал і вимовив: «Хто сюди прийшов уперше — виходь, Бог кличе тебе!», і я побігла, полетіла якнайшвидше, вперед до Світла!

Молитва покаяння здалася мені солодшою меду і яскравішою сонця. Коли мене попросили повернутися на своє міс¬це, я внутрішньо не хотіла йти, тому що реально переживала присутність Бога, хотілося молитися й молитися, аби тільки бути з Тим, Кого я не знала ще ніколи так близько.

Після служіння в церкві я йшла по вечірніх вулицях і, здавалося, ще ніколи не було такого тихого вересневого вечора, уся природа навколо немов заспокоїлася разом з моїм бідним серцем, що нарешті потрапило в руки свого Доброго Пастиря.

© «Благовісник», 3,2007