Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

МУДРІСТЬ МАТЕРІ

Записала Ядвіга КОБРИНЕЦЬ

Цю історію я почула кілька років назад. Її розповіла мені жінка, з якою ми зустрілися зовсім випадково, опинившись в одній плацкарті по дорозі в Мінськ. Розповіла, безоглядно довіривши свою душу, у надії, що я її зрозумію. У мене відразу ж виникла думка повідати її сповідь читачам. Я попросила в неї на це дозволу, але вона навідріз відмовилася. І я свято зберігала її таємницю до цих днів. Але недавно ми зустрілися знову. І знову випадково. У житті іноді такі чудеса трапляються. Я просто очам своїм не повірила. І першим моїм запитанням після вітання, було: «Ну як, все у вас в порядку?»

Вона посміхнулася й відповіла: «Так, слава Богу! Ось уже шостий рік живуть мої діти в любові та згоді. І я натішитится не можу, дивлячись на них». Отут я знову обережно попросила в неї дозволу написати про це. І вона, несподівано для мене, погодилася!

Я повідаю давню сповідь цієї жінки від першої особи з надією на те, що, прочитавши її, хто-небудь захоче зробити у своєму житті щось подібне.

Моє життя не було легким. Воєнне дитинство: голодне, холодне, безрадісне. Потім заміж вийшла. Народила дітей: сина й донечку нам Бог дав. Росли добрими, слухняними, вчилися добре. Потім синок мій зустрів дівчину. Одружили ми його, стали окуків чекати. Але якось не заладилося в них життя. Ледве не з перших днів стали сваритися, з’ясовувати стосунки. Я дуже переживала за сина, але намагалася не втручатися. Думала, самі розберуться, «притруться», заспокояться.

Народилася в них донечка. Гарна така, Настею назвали. Думала, зблизить їх дитина, помирить. Так ні, не судилося. Розлучилися.

У той час уже моя молодшенька заміж вийшла. Навчалася в Росії й там нареченого собі знайшла. Відгуляли весілля, й стали вони жити окремо. Спочатку все добре було. Але недовго. Став зять у чарку заглядати. Спочатку потроху, а потім все частіше й частіше. Один за одним народилося двоє діток. А допомоги від батька ніякої. Дійшло до того, що вдома не ночував, навіть руку на дружину став піднімати. Втратив гарну роботу. Моя Інночка спочатку не скаржилася, терпіла. А потім все частіше стала говорити про розлучення. Моя душа кров’ю обливалася. А чим допомогти?

Просила її: «Потерпи, донечко, може, дасть Бог, одумається. Вистачить, що в брата твого дитина без батька росте. Я не переживу, якщо ще й ти розлучишся». І вона, поплакавши мені в коліна, знову йшла до нього.

Якось отримала листа від його матері з далекого російського міста. Прочитала. Вона теж хвилювалася за сина. Скаржилася, що давно не пише, а їй сни недобрі сняться. Просила відписати, розповісти, як там у них, як онуки.

Я довго плакала над цим листом. Спочатку хотіла написати в’їдливу, образливу відповідь. Звинуватити, що сина поганого виростила, що виховати не вміла, як треба. А потім подумала-подумала й зрозуміла, що і їй там не легше, ніж мені, що і її душа рветься на шматки від болю. Хіба вона хотіла, щоб погано було? І я написала їй листа, у кожному рядку якого була подяка! Писала, що її син — дуже чемна людина, що моя дочка щаслива з ним, що він прекрасний чоловік, що любить дітей, уважний зять. Я дякувала їй за те, що виховала таку чудову людину, говорила, що вона може пишатися ним!

Я писала про такого зятя, якого в мене ніколи не було, але дуже хотілося б мати. Писа¬ла й плакала, і сльози капали на папір. А потім, не перечитуючи написане, відправила. Вона не відповіла. Та я й не очікувала на відповідь.

Пройшов ще якийсь час. Може місяць. І одного разу до мене прийшов зять. Акуратно одягнений, поголений і — тверезий. Він нічого не кажучи, взяв мою руку, підніс її до губ й став переді мною на коліна. «Спасибі, мамо!», — сказав і заплакав. А потім дістав із кишені пом’ятий конверт, а звід¬ти — мій лист.

Потім, коли ми сиділи з ним на кухні й пили чай, він, ковтаючи сльози, розповів мені, що отримав від своєї матері лист, у якому знайшов і мого. Виявляється, вона не повірила жодному моєму слову (хто краще матері знає свого сина?). «Прочитай, сину, який ти в мене», — писала йому мати. Він прочитав і все зрозумів. «Пробачте, — без кінця повторював він, і сльози стікали по худих щоках. — Я обіцяю, що стану таким, як Ви писали. Я більше не доторкнуся до спиртного, вимолю прощення в дружини й дітей, відновлюся на роботі. Вам бі¬ль¬¬ше не буде за мене соромно».

Я повірила йому. Я його про¬стила. І тепер анітрохи не жалкую, що колись переконала дочку не розлучатися, не си¬ро¬тити дітей. Мій зять дотримав свого слова. Тепер у них чудова сім’я. Діти підростають, люблять свого ба¬тька, а він у них душі не чує. Що ще треба? Я тільки молюся Богові, щоб так було завжди.

© «Благовісник», 2,2007