Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЗЦІЛЕННЯ ЧЕРЕЗ ДИТЯЧІ МОЛИТВИ

Записав Геннадій АНДРОСОВ

Ілля Миколайович Шотропа — голова Всеукраїнської міжконфесійної благодійної організації «Крик дитячої душі», яка працює з бездомними дітьми. Вперше я зустрівся з ним декілька років назад. Він розповів мені про своє чудесне навернення до живого Бога. Його свідчення тоді увій¬шло у брошуру«Свідчення спବсенних», укладену зі свід¬чень християн, які надійшли на радіопередачу Івана Зінчика «Жива Надія».

Пройшов час. Багато міся¬ців я не бачив брата Іллю. Аж раптом несподіваний дзвінок. Я відразу впізнав його голос. Він не міг стримати хвилювання: «Дорогий брате, хочу поділитися великою радістю: я був при смерті, провідні професори України відмовилися мене лікувати, американські лікарі теж відмовилися, дружині порадили готуватися до моєї смерті. Але Бог по молитві маленьких дітей підняв мене на ноги!..»

Через кілька днів мені випала поїздка в Івано-Фран¬ківськ на конференцію християнських журналістів, а там і до Чернівців, де проживає брат Ілля, рукою подати. Я спеціально приїхав до нього, щоб більш докладно довідатися про чудесне зцілення. Коли він під’їхав на автовокзал, щоб зустріти мене, я, коли побачив його, був злегка збентежений значними змінами в його зовнішності. За час хвороби він схуд на 42 кілограми! Тепер, слава Богові, уже все позаду. Отже, надаємо слово Іллі Миколаєвичу.

«Господи, Владико наш, яке то величне на цілій землі Твоє Ймення, Слава Твоя понад небесами! З уст дітей і немовлят учинив Ти хвалу ради Своїх ворогів, щоб знищити противника й месника» Псалом 8:2-3

Незадовго до свята Різдва я їхав автомобілем і раптом від¬чув, що непритомнію. Я встиг по мобільному телефону спові¬стити про це другові, й мене оперативно доставили в лікарню.

За два тижні до цього я робив аналізи, вони вже тоді були поганими, але, як завжди, ми в таких випадках думаємо, що як-небудь усе минеться, пройде саме собою. Але цього разу не пройшло. Головний лікар Чернівецької лікарні В. В. Юдицький від¬клав усі свої справи й негайно обстежив мене, підключивши всіх провідних спеціалістів. Він сказав, що моє здоров’я не просто дуже погане, а критичне. Він усього не хотів говорити мені, але й без того було відчуття, що моє життя стрім¬ко йде до заходу, буквально висить на волосині. У моєму організмі швидко розвивався особливий вірус гепатиту, проти якого ще не винайшли хі¬міч¬них препаратів. На консилі¬умі лікарів все-таки вирі¬шили відправити мене в Київську клініку, що вважає¬ться кращою в області гастрології. На літаку транспортувати боялися, тому відправили на м’якому легковому автомобілі «Мерседес».

А в цей час брати й сестри в Чернівцях, у багатьох церквах України й США, довідавшись про мою хворобу, стали молитися за мене. Дружина була постійно поруч, я бачив, як вона сильно плакала.

Поки людина жива, у неї є надія. У ті найтяжчі дні моєї хвороби я переконався в одному: краща надія (єдино правильна й реальна) лише на Бога! Я погоджувався з тим, що вмираю, але не погоджувався з тим, що ще так мало зробив для Нього. Так, я спасенний, але розумів, що міг би більше потрудитися на ниві Божій, реалізувати ті таланти, що довірив мені Господь! Подумки звертався до Бога, щоб Він дав можливість піднятися.

У Києві мене вже чекали. Професор обстежив мою печінку й зробив висновок, що в мене здорової печінки залишалося не більше 20 відсотків. У Києві прийшли пастори, які молилися за мене прямо в клі¬ніці.

Що ж робити далі? Дорогоцінний час іде, хвороба стрім¬ко прогресує, існуючі ліки не допомагають. Можна було ще спробувати оперувати й зробити пересадку печінки. Але для цього потрібний донор і близько 56 тисяч доларів. Крім того, ця пересадка в остаточному підсумку лише на короткий час продовжила б моє життя, адже вірус залишався в крові. І провідний професор не міг у той момент мене оперувати, тому що був зайнятий на іншій операції, що безперервно тривала дві доби.

Мій рідний брат Михайло, що живе в США (м. Портланд), залучив братів у Америці, щоб надати мені негайну допомогу. Вони знайшли кращу клініку, знайшли також спонсора. Міс¬цеві фахівці погодилися мене оперувати. Був підключений Мінздрав України для організації моєї доставки в США. Але коли американ¬ські лікарі по факсу ознайомилися з моїм діагнозом, навідріз відмовилися що-небудь робити. Вони вважали, що я вмру ще в літаку, по дорозі в США.

Я переконався, що яких би висот і становища не досягла людина, бувають ситуації, коли вона цілком безсила і безпорадна. Мої друзі щиро хотіли мені допомогти, вони не відвернулися від мене, не шкодували для цього засо¬бів і часу, але нічого зробити не могли. Мене привезли додому. Я майже не міг ру¬ха¬тися, вживати яку б то не було їжу. Жовтий, худий, виснажений, я лежав під крапельницею вдома й у буквальному смислі готувався до переходу до Господа.

У лютому, однієї неділі біля шостої вечора до мене прийшла група дітей з «Крику дитячої душі». Я цьому дуже зрадів й зі слізьми дякував Господу, що Він дав мені востаннє побачити моїх діток, попрощатися з ними й благословити їх, поклавши на них руки. «Господь, Ти мене посилав до цих бездомних дітей, які позбавлені турботи батьків, і от тепер ці дітки прийшли до мене!» Я не знав, що буде, а тільки хотів благословити дітей, покласти на них свої руки. Але вийшло так, що саме діти поклали руки на мене й стали молитися, волати до Бога про мене. Вони просили Бога залишити мене ще тут, кажучи, що я їм ще так потрібний. Я не міг вставати, але в той момент трапилося явне чудо. Я відчув, як сила Бога зійшла на мене. Я відчув себе краще, але залишався лежати й помолився за дітей, благословляючи їх. По¬тім відчув, що мені стало ще краще, я піднявся, навіть в голові не запаморочилося. Алілуя! Те, що не могли зробити професори медицини, зробив всемогутній Бог! І слава Божа з’явилася саме через руки ді¬тей! Не по молитві служителів, пасторів я піднявся на ноги, а по молитві немічних дітей, які буквально кілька днів назад були підібрані на вулиці. По-людськи неможливо уявити, щоб я залишився живим, але я дійсно живий. І зараз почуваю себе дуже добре. Можу споживати будь-яку їжу. Поступово набираю вагу.

Я здав повторні аналізи (для цього навіть не лягав у лікарню). Іду лікарняним коридором, а мені назустріч – лікар Марія Патратій, що постійно стежила за станом мого здоров’я, і як побачила мене, закричала на весь коридор: «Ілле Миколайовичу, ска¬жіть: «СЛАВА БОГОВІ!» — у вас аналізи не просто гарні, а відмінні!»

Зараз я маю багато запрошень у церкви для свідчення, також лікарі хочуть поговорити зі мною, щоб побачити цей унікальний випадок зцілення, ще не відомий у їхній практиці. Але я більше часу тепер віддаю для того, щоб продовжити розпочату працю з ді¬тьми з «Крику дитячої душі». Так, я по милості Божій здоровий, але не можу сказати, що часу в мене дуже багато, його залишилося дуже мало — як втім у кожного з нас.

© «Благовісник», 2,2007