Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Я ЛІТАВ НА КРИЛАХ ВІРИ

Дмитро МОСКАЛЕЦЬ, смт. Покровське, Дніпропетровська обл.

Народився я 8 лютого 1961 року в селищі Покровське Дніпропетровської області, що в Україні. Сім'я наша вважалася порядною. Мої батьки були вчителями. Віруючих в нашій сім'ї не було, і про Бога я чув тільки те, що Його немає. Мій батько був партійним, і незабаром його призначили мером нашого селища, де він пропрацював 19 років. Батьки приходили додому пізно вечері, стомлені, тому мене виховувала бабуся.

Коли я навчався у восьмому класі, в мене з'явилися друзі, які були набагато старші, ніж я. Від них я навчився битися, пити горілку, курити.

В кінці восьмого класу мене виключили зі школи, і я закінчував навчання в селі, де працювала моя мама. З цієї школи вигнати мене вже не могли. Коли настав час служити в армії, комісія довго вирішувала, куди мене направити - в армію чи в місця позбавлення волі. Перед цим я брав участь в бійці, в результаті якої двоє людей опинилися в лікарні. І ця комісія дала мені шанс виправитися - мене забрали до лав Радянської армії. Я прослужив шість місяців в Київській області. Почалася Афганська війна. Ніхто не запитував мене, чи поїду я воювати, чи ні. Посадили в потяг і повезли. І ось через тиждень - я вже на території Афганістану, у військовій частині в/ч пп. 51932. І так прослужив я в Афганістані двадцять місяців. За перших шість місяців служби нас, солдат, залишилося в строю тільки третя частина. Тут я вперше почав задумуватися про Бога, і не раз звертався до Нього, благав Його про допомогу. І Бог виводив мене з таких ситуацій, з яких виходу не було. Там, де інші помирали чи ставали каліками, звідти Бог виводив мене без жодної подряпини.

А одного разу Бог явив диво. Наш БТР був завантажений вибухівкою, і ми наїхали на міну. Вибух був такої сили, що нас скинуло з дороги. В БТРі пробилося днище і ящик тротилу, вагою 20 кілограмів, перетворився в пил, а не детонував.

Всі, хто приходив дивитися на це, говорили, що це чудо Боже, що такого не може бути. Тепер вже я знаю, що це Бог беріг мене, той Бог, до Якого я звертався.

Тут, в Афганістані, я вперше спробував наркотики. Спочатку курив гашиш, потім почав колоти опіум. І взимку я повернувся вже залежним наркоманом з порушеною психікою. Тоді я думав, що пройшов найважче випробування свого життя. Але насправді - найстрашніше ще тільки починалося.

Про Бога я більше не згадував. Мені було ніколи. В мене з'явилися друзі, які також вживали наркотики і гордилися цим. Так, ми гордилися цим, тому що ми могли собі дозволити це, а інші - ні. Ми вважали себе крутими і не визнавали ніяких законів. Якщо нам потрібні були гроші, ми їх просто відбирали чи крали.

Так минуло два роки, і я потрапив у місця позбавлення волі за розкрадання державного майна. Мене засудили на чотири роки позбавлення волі. Покарання я відбував у Рівненській області. На зоні я не старався працювати, а жив за законами злодійського світу. І мені довелося відсидіти весь термін до кінця.

Після закінчення терміну покарання я повернувся додому. Мене не брали на роботу, з "нормальними" людьми я навіть не знаходив теми для розмови. Я знову почав колотися. І цього разу це тривало 15 років, з яких щодня і щогодини я перебував у наркотичному оп'янінні.

Багато разів намагався змінити спосіб життя, але завжди терпів поразку за поразкою. Я вже не отримував від цього ніякого задоволення і коловся тільки для того, щоб не відчувати важких мук, яких я просто не в силах був знести. Мені вже було все одно, як діставати гроші. Я дійшов вже до того, що нарктотик став ненависним мені, але він володів мною.

Коли я заходив надто далеко, батьки писали заяву - і мене в наручниках везли в наркодиспансер, щоб там я пройшов курс лікування. Лікарня була закритого типу, з заґратованими вікнами. Одного разу я вирвав ґрати, вистрибнув з другого поверху і втік. Кожного разу я знав, що коли тільки вийду звідти, одразу ж вколюся.

Спочатку в нашому селищі було десь сорок чоловік, які починали в той час, що і я, вживати наркотики. Тепер я залишися тільки один. Останнього з них похоронили рік тому.

З дня на день моє становище ставало дедалі гіршим. Я був худий, чорний, і всі говорили, що наступним покійником буду я.

Навіть в той час Господь мене благословив - в мене народився син (мені було 39 років). І коли йому виповнилося півтора року, то одного разу він сказав: "Тато вже вколовся". Тоді я вирішив добровільно звільнитися від наркотиків і поїхав на лікування в ту ж лікарню. Я "пролікувався" двадцять сім днів, але моє становище стало набагато гіршим, ніж до приїзду сюди. Доза стала більшою, крім того, я почав ще більше вживати снодійних таблеток.

Медицина підписалася під своїм безсиллям, заявивши, що моя хвороба невиліковна. Мої порядні батьки також нічим не могли мені допомогти. В мене є ще брат, і він намагався за гроші купити мені звільнення, але нічого не вийшло. Всі визнали себе переможеними. Виходу не було, в мене залишалася одна дорога - на кладовище, а потім в пекло.

Перед тим, як я поїхав на лікування, мені випадково, як я думав, подарували Євангелію. І я її читав, щодня читав. Я раніше читав дуже багато книг, в нас була велика бібліотека. Але на таке я ніколи раніше не натрапляв. І я зрозумів, що ця книга і ці слова, написані в ній, можуть змінити моє життя.

І коли лікарі не дали мені шансу, коли батьки не могли мені допомогти, коли гроші нічого не вирішували, коли я сам не міг нічого змінити - Слово Боже вказало мені вихід.

Того вечора я увійшов у порожню палату, зачинив за собою двері, став на коліна і звернувся до Бога. Я казав: "Боже, якщо Ти є, прийди і спаси, і звільни мене". Виявляється, що Господь весь цей час стояв поряд і чекав. Чекав, коли я зрозумію, що своїми силами я змінити нічого не зможу. Коли я це зрозумів, то почав просити в Господа прощення, каятися. І Він відповів на мою молитву. Важко описати той стан, те відчуття, яке я пережив. Замість гіркоти прийшла радість, мир, спокій і свобода. Я знав, що тепер я вільна людина. Не тільки вільна від наркотиків, але й спасенна від вічних мук. Я стояв на колінах і плакав від радості, і дякував Господу Ісусу Христу, Який за одну мить зробив те, чого ні я, ні інші люди не могли зробити за довгих 20 років.

Наступного ранку я виписався з лікарні. Був серпень 2002 року. Я побачив нову землю і нове небо. Господь відкрив мої духовні очі. На все, що оточувало мене, я дивився по-новому. Я дивися на тих самих людей, що й раніше, але дивився на них вже з любов'ю, шукав того, за що можна їх любити, а не дивився на те, що показував сатана.

Я знайшов віруючих людей в нашому селищі і щодня приходив до них для молитви і читання Біблії. І через три місяці Господь хрестив мене Духом святим (20 листопада 2002 року). Після цієї події я 10 діб не лягав спати. Я боявся проспати цей чудовий стан, який буває тільки в Ісусі Христі.

Я не ходив, а літав на крилах віри. І все те, що було раніше, всі відчуття і переживання, я не міг навіть порівняти з цим дивним відчуттям. Я маю тепер радість досконалу, яка завжди зі мною.

Бачачи переміни в моєму житті, моя дружина також почала відвідувати зібрання і невдовзі покаялася.

Водне хрещення ми прийняли в один день - це було 15 травня 2003 року. В наш дім, в нашу сім'ю увійшов Ісус Христос, а разом з ним увійшли любов, мир, радість і все чисте й святе. Господь змінив нашу сім'ю. Двері нашого дому тепер завжди відчинені для тих, хто шукає Господа і прагне чути Його Слово. Щодня приходять брати і сестри для спілкування і молитви.

В церкві я несу служіння проповідника. Та понад усе я хочу стати місіонером, хочу нести людям Добру Новину, звіщати їм про путь спасіння. Мене часто на вулиці зупиняють люди, задають питання, і Господь завжди дає мені слово для кожного з них. І ми, моя сім'я, хочемо йти за Господом, куди б Він нас не послав.

Я дякую Господу Ісусу Христу за те чудо, яке Він сотворив в нашій сім'ї, за те, що Він знайшов нас, простив нам з великої Своєї милості, омив, очистив нас від усякого гріха і поставив на святу путь, яка веде в саме Небо.

"Благовісник", 2,2004