Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

«Я народила сина у в’язниці»

Автор: Поліна СЕМЧИШИНА

Я народилася 1947 року на Тернопільщині в християнській сім’ї. Була віруючою з дитинства, через що потерпала, але справжні труднощі в моєму житті були попереду. За направленням після училища я працювала в Хмельницькій області. Потім переїхала в місто Чортків, де тоді жили мої батьки. Там була фабрика, і я хотіла туди влаштуватися. Але мала труднощі з тим, бо була віруюча.

У 1971 р. я вийшла заміж. Чоловік поїхав у Прибалтику, щоб заробити лісу на будівництво нашої хати. А ворог не хотів залишити нас у спокої і через своїх безбожних слуг снував навколо нас свою під­ступну павутину. Коли у мене народилася донька, то мені в пологовому будинку її чомусь не хотіли давати до грудей, хоч я мала молоко. З труднощами мене виписали додому й навіть вдома лікар переконував, щоб я не годувала її грудним молоком, а перевела на штучне харчування. Мені надавали багато різних пігулок. Я не приймала їх і годувала дитину грудним молоком. То­ді одного дня лікарі принесли якусь таблетку й запевняли розтовкти й дати дитині з молоком. Щось стримало мене від того, я ще сходила до сусідки-медсестри за порадою, вона також мала сумнів і порадила викинути ту таблетку. Я викинула надвір, де були ку­ри. Через деякий час мама повідомила, що одна курка якось дивно перекинулася догори лапами й здохла. Надвечір знову прийшли лікарі, побачили мою доньку живою і сказали, що я, напевно, не давала вітаміни дитині. Я ж сказала, що ті «вітаміни» з’їла курка й вже перекинулася. «Ви хотіли, щоб це сталося з моєю донькою?» Вони пішли дуже озлобленими. Очевидно, що влада хотіла, щоб моя донька померла, і тоді вони змогли б відкрито звинуватити мене, що я принесла свою доньку в жертву.

Наступного ранку приїхала до нас додому міліція з облавою. А в нас удома постійно проходило зібрання християн. Всіх присутніх переписали. Батька тоді саме не було вдома, коли ж він приїхав, то сказав, що влада нас так тепер не залишить. Ми на деякий час припинили проводити у нас зібрання, за той час зробили ремонт у хаті. Ще не висохла фарбована підлога, як знову нагрянула міліція. Скрізь все поперекидали, спицями попро­бивали штукатурку, порозривали подушки — шукали антирадянську пропаган­ду. Забрали навіть старі шкільні підручники, словники іноземної мови, мовляв, там розберуться, що то за література. Хоч вони нічого не знайшли, але батька тоді ж арештували. Через місяць ареш­тували ще декількох ві­руючих. Мене ж викликали на допити, вимагаючи, щоб я свідчила проти батька. Коли ж я відмовилася, стали погрожувати й мені арештом. Я тоді навіть не думала, що мене з малою дитиною зможуть арештувати. На всяк випадок на деякий час виїхала до своєї сестри, сподіваючись, що мене таки залишать у спокої. Та коли я приїхала назад, мені дали санкцію на невиїзд. А потім віддали справу в суд, який тривав над нами цілий місяць. Влада вороже налаштувала проти нас жителів міста, які спочатку дивилися на нас, як на якихось нелюдів. Поширили усілякі безглузді чутки, наприклад, що я хотіла принести свою доньку в жертву, ще інший брат ніби тримав сина в підвалі, де йому щурі відгризали п’яти.

Суд відбувався в залізничному клубі. Усім підсудним дали терміни ув’язнення, моєму батькові — 4 роки, а мені — два. Мені на деякий час дали відстрочку вироку. Коли ж мене знову взяли під арешт, я була вагітною. Тюремний лікар і медсестри хотіли мене залишити на кілька тижнів на місці (доки не народжу дитину), а начальник спецчастини на прізвище Книш (який був малий на зріст) хотів одразу відправити на етап. Він кричав на мене і з погордою заявляв: «Хто такий Бог? Я для тебе — бог і можу зробити так, що тобі ще новий термін додадуть». У мене зовсім не було страху, я тоді спокійно відповіла йому: «Якби ви могли щось зробити, то насамперед додали б собі зросту! А я буду нести тут те, що мій Бог мені допустив нести!»

Потім жінка, що за мною наглядала, настрахано мені говорила, як я могла так відповідати Книшу, його навіть сам начальник тюрми боїться. Мене все ж таки підготували для термінової відправки на етап за вказівкою Книша. Але так сталося, що його раптово схопив апендицит, йому негайно зробили операцію, а потім у нього стався якийсь внутрішній крововилив, він упав у туалеті й помер. Я не знала про те і дивувалася, чому ж мене так і не відправили на етап. Нарешті я народила дитину. При народженні син був обмотаний пуповиною, був увесь синім. Але лікарі старанно робили свою справу, і все обійшлося добре. До мене гарно ставилися, забезпечили всім необхідним для новонародженої дитини. Я потім діз­налася від одного з наглядачів, що начальство перестрашилося, що нібито я прокляла Книша і з ним таке сталося. Тому всі намагалися зі мною добре поводитися через панічний страх перед смертю. Мені на­віть дали два місяці декретної відпустки, протягом яких я була в слідчому ізоляторі Чорткова, де мала більш-менш нормальні умови.

Закінчився мій «декрет», я подякувала за добру «квартиру», і мене нарешті відправили на етап разом із сином — спочатку в Івано-Франківськ, потім в Одесу. Саме тоді в Одесі був великий мороз, що для тієї місцевості було рідкістю. Я була з малою дитиною, і мене не знали, в яку тюрму влаштувати. Нарешті відправили в якусь військову частину, доводилося не раз сповивати сина прямо на морозі. Але Бог збе­ріг його, і він не захворів і до цього часу здоровий. Мене поса­дили у «воронок» між чоловіків-злодіїв, які дуже добре до мене поставилися, діз­навшись, що я сиджу за віру в Бога. Потім нас посадили в поїзд, ці ж в’язні-чоловіки підгодовували мене, навіть апельсини якимсь чином мені по дорозі діставали. Такий разючий контраст між злодіями й «найгуманнішою владою у світі»!

Нарешті я потрапила до Чернігова. Наш табір був переповнений, десь три тисячі в’я­знів, необхідно було зменшити кількість в’язнів. Ще не закінчився мій термін, як оголосили амністію. Начальниця дуже добре до мене ставилася і повідомила, що мене в першу чергу відпустить, бо в мене двоє малолітніх дітей, тільки оформить потрібні документи. Але потім прибігла в сльозах, повідомивши, що моя стаття не підлягає під амністію. Навпроти моєї статті було зазначено: «особо опасные государственные преступники».

Тоді були звільнені навіть вбивці, які мали по 15 років, а мене залишили у в’язниці. Начальниця припала до мене в сльозах і дивувалася, чому я не плачу, як вона. Я ж заспокоювала її, сказавши, що так само було колись: Вараву-злодія відпустили, а Ісуса-праведника віддали на розп’яття. Подібно до цього мають страждати й послідовники Ісуса Христа...

Мене перевели в Одесу, де я добувала свій термін. Звільнилася я взимку, в кінці року, приїхала додому, до сім’ї, роботи ніде не могла знайти, але Господь так допоміг, що я вла­штувалася прибиральницею і більш-менш спокійно пропрацювала 15 років.

У мене шестеро дітей (дві дочки і чотири сини) і зараз вже двадцять вісім онуків. Всі діти — віруючі, онуки також відвідують церкву. За все я дякую моєму Богові, лише Він допоміг мені в усьому. Як важливо ніколи не йти проти своєї совісті й служити Богу завжди, які б труднощі не траплялися на нашому життєвому шляху.

© «Благовісник», 1,2007