Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Італійська пригода

Автор: Любов ІВАНЕЦЬ, м. Рівне

Я довго вагалася, чи писати це свідчення, бо є різні люди, різні думки, але Дух Святий все ж таки спонукував мене написати.

Після закінчення університету мої діти поїхали на заробі­тки, і донька вийшла заміж в Італії. Одного разу вона запросила мене до себе в гості. Я спочатку не хотіла їхати, бо діти будуються, а це для них зайві витрати, але через місяць чи два Господь через пророче слово дав мені зрозуміти, що ця поїздка потрібна.

І ось я в Італії. Свідчила, де тільки могла, про милості Бо­жі, про спасіння. Мій зять — атеїст, а його рідний брат — священик. Він щиро молиться за нього. Тож я мала змогу спілкуватися з цим священиком і з жінками з України, які приходили в гості. Крім цього, могла разом з дочкою цілий місяць читати Слово Боже і роздумувати над ним. І ось одного разу донька сказала мені: «Мамо, я теж уже читаю Бі­блію, я вірю, що Бог є, що Він живий, але в ті свідчення, що люди розказують, які ти привезла, я не вірю, я не читаю їх, бо тепер чудес не буває». А я їй кажу: «Доню, хіба Бог змі­нився, чи рука Його покоротшала? То в людей віри немає твердої, на себе покладаються». І я їй засвідчила про випадок, який стався зі мною взимку. Я їхала зі служіння. О 22.30 зійшла з автобуса, помолилася, щоб Бог благословив мене, бо мені треба було одну зупинку йти пішки самій. Чую голос: «Тримай сумку». Спочатку оглянулася, звідки він, та людей довкола не було. Зрозуміла, що це говорить Господь. Подякувала Богові, взяла міцно сумку. І через метрів 15-20 відчула, що хтось смикає за неї, але не вирвали, завдяки голосу Божому. Коли я побачила, що злодіїв п’ятеро, почала бігти і благати Господа про допомогу. А коли озирнулася, то їх не побачила. За мною йшла лише якась жінка. Дехто може сказати, що це збіг обставин. Але я добре знаю, що Господь говорив до мене того дня і послав цю жінку, щоб мене захистити.

Моїм словам донька повірила, та згодом вона ще мала нагоду переконатися в тому, що Бог діє насправді. Це сталося у Римі. Я вже вирушала додому. Перед моєю поїздкою дочка вислала квитки електронною поштою, і я отримала їх у касі, в Києві. Коли ж я поверталася додому, вона зателефонувала в касу, де брала цей квиток, і запитала, як отримати квиток у зворотний бік. Їй сказали, що його випишуть в аеропорту в Римі. Я запитала тоді: «А що робити з цим квитком, що в мене є?» Вона сказала, щоб я його залишила. Оскі­льки він був виписаний іта­лійською мовою, я не могла прочитати, що на ньому написано, а донька теж не глянула. Як вона себе потім картала за це! Але це був Божий план, щоб довести доньці та іншим людям, що Він живий і діє й нині.

Коли вона підійшла до каси з тими електронними квитками, їй сказали, що в Києві мені видали квиток: «Київ – Рим – Київ», тому, якщо в нас його немає, ми пови­нні взяти ще один, який коштує 400 євро. Ми з собою не мали таких грошей, а дочці ще потрібно було повертатися в Сицилію. Кажу доньці: «Я буду молитися, і Бог нам допоможе, іншого виходу немає. Їхати за квитком — немає сенсу, бо вже не встигнемо на літак. Крім того, дуже багато людей бере квитки на цей літак, а з Рівного їдуть діти, щоб зустрі­ти мене в Києві».

Я відійшла вбік. Як я щиро молилася, як в Господа просила допомоги! І раптом чую, що донька дякує комусь. Коли я розплющила очі, то побачила, що донька простягнула гроші в касу, а біля неї — чоловік років 60-70, сивий-сивий, волосся кучеряве, довге. Я також підійшла й щиро подякувала йому, але він не озвався й пішов. Всі довкола завмерли, коли побачили це. Донька сказала: «Мамо, він буде їхати на Київ. Ти запитай в нього адресу, і я вишлю йому гроші, бо він мені нічого не сказав». Але на Київ він не їхав.

Касирка, що нас обслуговувала, аж вийшла до нас в зал і запитала в доньки: «Хто твоя мама?» Тоді донька почала розповідати їй і натовпу, що зібрався довкола, що її мама віруюча і молилася Богові, Який зробив це чудо. Та касирка каже: «Я теж вірю в Бога, але такого не бачила. За 15 років моєї роботи тут навіть 10 євро ніхто нікому не дав, а то поклав 400». Тоді я почала свідчити людям, а донька перекладати. Так з Божої милості ми провели невеличку євангелізацію. До нас підходили люди з Дніпропетровська, Сум, Донецька. Господь явив велику милість до мене того дня, і вже перед відльотом я запитала доньку: «Тепер ти віриш, що наш Бог є Богом чудес?» Тепер вона вірила, бо побачила все на власні очі.

З цих грошей залишилася здача. Думаю, віддам доньці, бо вона не працює, а вона каже: «Мамо, то Божі гроші, віддай їх на діло Боже». Я оторопіла. Та все ж була щиро вдячна Богові за Його дивні діла, які Він являє моїм дітям, показуючи їм, в кому всемогутність і спасіння.

© «Благовісник», 1,2007