Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Переступити поріг

Автор: Петро Гайдич

У благополучне, успішне, рівномірне життя людини іноді приходять важкі недуги, скорботи, страждання. А оскільки причина їх найчастіше незрозуміла, то це до всього ще більш додає гіркоти, печалі та безвиході...

Від цієї хвороби помер Ю.В. Андропов, в не такому вже й далекому минулому кері­вник Радянської держави. Такий же діагноз був поставлений і його сучаснику — 35-річному Петру Гайдичу, офіційному пред­ставнику одного з правоохоронних міністерств Білоруської РСР. Лікарі відпустили повному честолюбних планів підполковникові всього 12 років життя. Той, хто топиться, хватається за соломинку, і герой нашої публікації, щоб вибавитися від невиліковної хвороби, випробував усі способи та методики, які тільки можна придумати, доки не змирився і не переступив поріг Божого дому. Про це читайте в матеріалі, який написав сам Петро Іванович.

Розділ 1

«Чи ж ми будемо приймати від Бога добре, а злого не приймемо?» (Йов Багатостраждальний, біблійний персонаж)

Народився я в 1950 році у Дрогичинському районі Брестської області. Білорус. Десять років учився в школі, яку закінчив зі срібною медаллю, п’ять — у Білоруському державному університеті на факультеті журналістики, два — у вищому спеціальному вій­ськовому учбовому закладі в Москві, який закінчив також з відзнакою. Останнє місце праці — начальник прес-служ­би одного з правоохоронних міністерств Республіки Бєларусь. Підполковник.

«Горе, що море, і берегів не видно» (прислів’я)

У розквіті сил, у тридцять п’ять років, під час щорічної диспансеризації лікарі виявили у мене рідкісну невиліковну хворобу — запалення та повільне гниття нирок. Про це мені заявили у квітні 1985 року. Ведучий спеціаліст сказала тоді: «Будь ласка, сядьте, витягніть руки вздовж столу, обхватіть долонями його краї та міцно тримайтеся за нього, незважаючи на те, що б ми вам не казали... »

«Напевне, онкозахворювання, — подумалося. — Але ж воно все-таки піддається лікуванню... » Спини лікарів розпрямилися, їх байдужі обличчя повернулися у мою сторону. Хтось без потреби кашлянув, хтось переклав ногу за ногу, хтось опустив голову. «Скоріше, не мучте тяжким очікуванням». «Петре Івановичу, — продовжувала лікар, — будьте мужні й прийміть все так, як є. У вас виявлена хвороба. Ліків для її лікування немає ні у нас, ні в Європі, ні в США, ніде в світі. Ваш діагноз: хронічний дифузний гломерулонефрит».

Зовні я залишався нерухомим, слухняно сидів, тримаючись за стіл і втупивши очі в байдужі обличчя лікарів, які раптом стали безпомічними, непотрібними для мене, але я все-таки намагався вловити в них відблиск маленького, хоча б мізерного, але обнадійливого промінця. На жаль його не було. Разом з тим, я усвідомлював, що претензій до медици­ни у мене немає. Доповнюючи один одного, лікарі да­вали настанови: «Віднині вам протипоказані фізичні навантаження, особливо з підня­ттям і перенесенням важких предметів, біг, купання у від­критих водоймах Білорусі, холодна вода та питво... Навіть не думайте про спроби вилікуватися, не займайтеся самолікуванням. Це буде лише марна трата часу й грошей. Коньяк, вино, пиво, усі газова­ні напої, в тому числі і безалко­гольні — не вживати! Ниркові волоконця при цьому за­х­во­рюванні запалюються, а згодом починають гнити. Тому, рухаючись ними і розширюючи їх, гази, а також агресивні речовини посилюють біль. Нир­ки тоді ніби кричать, благаючи про допомогу. Постійно слідкуйте за аналізом сечі — в ній у здорової людини не повинно бути ні білка, ні еритроцитів, тобто крові, прагніть, щоб їхня кількість зменшувалася. А все решта, крім нирок, у вас здорове. Якщо будете дотримуватися спортивного режиму, то при нинішньому стані здоров’я проживете ще років з дванадцять. Не бі­ль­ше!»

Рухом очей вбік я помітив, що долоні мої розтиснулися, руки й плечі здригаються. Я підскочив…

Протягом наступних дванадцяти років я збирав і зберігав результати аналізів, обстежень, підтвердження про перебування в санаторіях та інших закладах, де намагався полегшити свої ниркові страждання. В цьому «колекціонуванні» відбилися всі мої звички бути пунктуальним і точним, а також журналістська риса — помічати важливе, подієве.

Так, я також запитував себе тоді не раз: а навіщо це треба, кому воно згодиться? Моїм співпрацівникам, друзям і родичам і так буде відомо, що помер передчасно від страшної, невиліковної хвороби нирок. Ті, що знають мене, похитають головами, і скажуть лише: «Жаль хлопця, звичайно».

Тепер, після публічних свід­чень про те, що зі мною сталося, ким був і що зробив для мене Господь, коли приходять ті, хто засумнівався, і запи­тують, чи можу я документально все підтвердити, я від­криваю папку з документами історії своєї хвороби від діагнозу і до заключних висновків: «Аналіз сечі: білок — нема, еритроцити — немає. Нирки — права, ліва в нормі. Чашечково-лоханкова система ущільнена, не розширена. Патології не виявлено». Коли я попросив лікаря пояснити значення слова «ущільнена», то отримав відповідь, що це рубці на попередніх ранах. Який могутній Бог, що ще в древності відкрився людям під іменем Єгова-Раффа, тобто «Я, Господь, Цілитель твій»!

Та перш ніж Божественне зцілення звершилося, мені потріб­но було пройти через дванадцять років фізичних, емоційних мук і частково релі­гійних переживань.

«Перш за все жити, а потім філософствувати» (латинський афоризм)

Біль у нирках — ниття та кольки — не припинявся ні вдень, ні вночі, правда, періодично то посилювався, то слабнув. Зазвичай, коли у людини щось болить, то настає мить, коли біль минає. І вона знову може насолоджуватися здоров’ям. А в моєму випадку — понад десять років безперестанного болю без надії на вилі­ку­вання, навіть без світла наприкінці тунелю — коро­тенького відрізку життя, за яким лише смерть. До цього часу дивуюся — як можна було гідно прожити ці роки?! Тепер розумію, Хто давав силу.

До речі, за своє доросле життя я практично нічим не хворів, окрім грипу.

Безумовно, якби я служив у армії, мене з таким діагнозом одразу ж комісували б, тобто дали заключення про мою непридатність до несення військової служби, оскільки там великі фізичні навантаження. Та оскільки я займався інтелектуальною працею, лікарі вирішили комісувати мене тоді, коли я зовсім не зможу працювати.

Не раз у ті роки думав: навіщо я витрачав сили і час для здобуття вищої освіти, престижних спеціальностей, досягнення певного суспі­льного становища і матеріального благополуччя? Так, я багато працював, щоб відмінно вчитися, гідно поводився, не лицемірив, ніколи не ходив, як кажуть, по головах товаришів. Люди це помічали й цінували. Вже в школі я був обраний головою піонерської дружини, потім секретарем комсомольської організації. На факультеті журналістики був одночасно старостою групи й курсу. Після закінчення університету у званні лейтенанта на два роки був призваний в армію, починав службу командиром мотострілкового, потім танкового взводів, закін­чив секретарем комітету ВЛКСМ полку. Працював кореспондентом редакції народного господарства Брестського телебачення, потім у відділі пропаганди та агітації Брестського міськкому Комуністичної партії Білорусії. В період подальшого навчання в Москві два роки обирався секретарем партійної організації. Проходячи службу в Мінську, кілька років поспіль був секретарем парторганізації підрозді­лу, був обраний членом райкому КПБ Центрального району міста Мінська. Довгі роки працював пропагандистом школи марксизму-ленінізму для прапорщиків та вільнонайманих, а згодом у вищій ланці партійної освіти для офі­церського складу. У свій час закінчив університет марксизму-ленінізму. Отримав безліч грамот і подяк, кілька державних медалей.

Та кому віднести всі мої заслуги перед суспі­льством, щоб він, розглянувши їх, витер мої сльози й відмінив смертний вирок лікарів?

«Господи, Вышний, али я у Тебя лишний?!» (Приказка)

Співчуття до себе, особливо, якщо вважаєш себе безвинним, також мучить. Чому? Для чого? За що? Питання, які виникали в мені іноді залишалися без відповіді. Бо ж, думалось, я нікого не вбивав, не зраджував, не доводилося й збирати матеріалів, які могли стати основою для відкриття кримінальної справи, а потім суду, хоча в перший період служби саме на цьому я міг би «вирости». Так, я брав участь у профі­лактичній діяльності — вів бесіди, переконував, попереджав деяких громадян, які могли стати на шлях вчинення правопорушень. Але така робота гуманна, не грішна! Поза службою, якщо й грішив, то «культурно, тихо».

І ось ще один факт, який мені треба було ретельно приховувати. Він відомий був лише батькові, котрий помер ще до виявлення у мене страшної хвороби, також матері й дружині, та не давав мені спокою. В тій наглухо й безрозсудно атеїстичній країні не без страху вважав себе православною людиною: хрещений в купелі, тато з дитинства навчив мене молитися, водив у церкву, вже підлітком я знав основний «Молитвослов», і хай не всі тексти з нього й не завжди проказував, але «Отче наш» — майже щодня. Я визнавав, що Бог є, як навчений був, молився до Нього, намагався робити добрі справи й уникати злих. Я усвідомлював, Хто дає мені чудове здоров’я, здібності до навчання й допомагає просуватися по службі. Все це сповнювало мене надією, що в земному житті благо й далі буде супроводжувати мене, а в потойбічному — не опинюся в пеклі.

Тому, коли квітучою весною 1985 року на ногах, ватних від стресу, який назрівав у мені, я йшов коридором госпіталю, неохоче наближаючись до кабінету, за дверима якого мене чекала завідомо неприємна звістка, готував себе до удару будь-якої важкості, але щоб таке: «Невиліковна… Ліків немає… Жити залишилося…»!

Розділ II.

«Якби ми не гинули, то загинули б» (Фемістокл, давньогрецький філософ)

Так в сім’ю прийшло ще одне горе, нова невирішувана проблема. Перша — відсутність дітей. Лише на десятому році подружнього життя дружина Марія Василівна завагітніла, але син, який народився, того ж дня помер. Поховали його, встигли пам’ятник поставити і, залишивши Брест, переїхали в Мінськ. В Бресті Маша провчилася рік на факультеті педагогіки педагогічного інституту, та в Мінському інституті перевелася на дефектологічний.

В госпіталі столиці вона продовжувала лікуватися. Невдовзі, коли я черговий раз відвідував її, Маша, вийшовши в зал для зустрічей, попросила мене сісти поряд на диван і повідомила, що лікарі сказали, що дітей у нас ніколи не буде. «Петю, — звернулася вона до мене, — розлучись зі мною. А щоб тебе не карали по службовій та партійній лініях, бо ж у вас щодо сім’ї суворо, я сама напишу їм заяву». — «Машенько, — відповідав я, — ти ж знаєш, що я люблю тебе, і знаєш, як люблю. Ще і ще раз скажу, що якщо б мені замість тебе запропонували статую з чистого золота, — я відмовлюся».

Що ж робити з цими двома страшними нещастями?

В думках було всяке — залишити службу через хворобу, кинутися в безодню розгулу, бо жити лишилося так мало… Та дружина — розумниця, прекрасної, чистої душі людина — не залишила мене сам на сам з бідою. Вона ніжно турбувалася про мене і, кажучи армійською мовою, «терпеливо та стійко зносила все труднощі та незгоди», які траплялися їй у житті. Було вирішено: вона вчиться й далі в Мінському педінституті, я — служу, не зациклюючись на вироку лікарів, намагаючись забути про недугу. В мріях серця склав план піти з життя гідно, за краще було б померти на робочому місці. Керівництво та колеги похоронять з почестю, на могилі буде салют, в некролозі повідомлять, що «після важкої тривалої хвороби на такому-то році життя пішов...», «світла пам’ять про нього залишиться в серцях тих, хто знав його…»

Назад, до православ’я!

Перше, що зробив, щоб вийти зі стану пригніченості, — почав відвідувати в Мінську православний Свято-Духів кафедральний собор. Зрозуміло, тайкома: навідувався зрідка й тільки в будні, коли прихожан менше, одягався якнайпростіше, без галстука і, стоячи в непримітному кутку — від вівтаря справа й позаду, не без сліз промовляв знову відновлені в пам’яті молитви. Щоразу трепетно чекав, що ось-ось може статися так, що виходячи з храму, чи в найближчому майбутньому отримаю свободу від болю. Кілька років ставив свічки, прикладався до ікон — плекав надію, але марно… І лише через дванадцять років, опинившись в євангельській церкві, зрозумів причину безрезультатного ходження до «тих, хто правильно славить»!

«Є шляхи, які здаються людині прямими, так кінець їх — путь смерті» (Соломон, ізраїльський цар)

Той час, коли я захворів, — початок Перебудови в СРСР, яка зруйнувала «імперію зла» і насилля над совістю. Тільки нещодавно в більш просвітлених верхах, які стали набожними, почали розуміти, що, якби не ідеологія безбожності й гоніння на християн, ця країна існувала б, бо в ній немало робилося й для блага людини.

Як вчить історія, тектонічним зрушенням в суспільстві властиві позитив і негатив. Потужні хвилі перебудови, які утворюються коливаннями звільненої суспільної свідомості, захопили з глибин мракобісся й підняли на поверхню різну наволоч, зокрема кашпіровських, чумаків, в різних місцях з’явилися свої «екстрасенси», «народні цілителі» і т.і. Не тільки тоді, але й до цього часу багато мирян і навіть прихожан не можуть збагнути, від якого джерела живляться ці знахарі.

У нас, в Білорусі немалу популярність здобула бабка Федора, тепер вона вже носить титул «легендарна». Не без зусиль, з допомогою колег, вдалося добитися зустрічі з нею. Відбулася вона на квартирі прокурорського працівника, де зібралася невеличка група — керівники з дружинами. Федора виявилася зовсім не старою — виглядала десь років на 50. В душі я розумів, що насправді ця жінка — відьма. Частково знаючи, що Бог карає віруючих за те, що вони звертаються до ворожок, відьом, чарівників і т.і., шукав приводу, щоб делікатно запитати її про це. Але одна з жінок, яка також мала потребу, випередила мене. Назвавши «цілительку» на ім’я й по-батькові, вона простодушно поцікавилася: «Федоро Данилівно, а Ви віруюча?» Та наклала на себе хресне знамення і заявила, що молиться «Отче наш». Для присутніх цього було достатньо. «Бабці» не треба було нічого пояснювати. Навіть не торкаючись шкіри пацієнта, вона проводила долонею біля оголеного до пояса тіла й одразу ж ставила діагноз і пропонувала, даючи папірець з якимось штампом і автографом, отримати за такою-то адресою стільки-то талонів на її сеанси.

Коли вона оглядала мене, то дійшовши до ділянки нирок, вигукнула: «О-о-о, в тебе гниють нирки». Вона дала карточку на право отримати 12 сеансів, однак я більше до неї не звертався. Правда, за порадою Федори з’їздив на її батькі­вщину в Могильовську область, місце паломництва стражденних, де в печері пагорба накопав паперовий мішок з-під цукру «цілющої» глини, а з колодязів начерпав дві п’ятдесяти­літрові бочки з «живою» та «мертвою» водою. Коли вночі в’їжджав у Мінськ, згадалася фраза, якою школярі зазвичай закінчували твори про літні канікули: «Стомлені, але задоволені поверталися додому».

За рекомендацією, даною «бабкою», почав їсти цю глину, обмазуючись нею, пив «заряджену чудодійною силою» воду, однак через явну неефективність згодом перестав робити ці процедури.

«Той що тоне й за соломинку хапається» (Фразеологізм)

З вдячністю згадую багаторічні старання щодо мого оздоровлення зборами лікарських трав завідуючого аптекою трав в селі Рубежевичі Столбцовського району Мінської області Анатолія Івановича Григор’єва — висококвалі­фікованого спеціаліста й просто доброї, чуйної, уважної й небайдужої до чужого болю людини.

«Не стій на місті, йди шукай нові тупики!» (З оновлених «закликів»)

В Мінському нефрологічному кабінеті, де мене поставили на відповідний облік, радили, якщо хочу прожити більше визначеного госпітальними лікарями терміну, залишити Білорусь і оселитися в жаданому для таких бідолах, як я, містечку Байрам-Алі, що в Туркменії, в пустелі Кара-Кум, або хоча б щонайменше побути там під час відпусток у весняно-літній період. Повного одужання не буде, та завдяки унікальності клімату, де вологість повітря 9-19%, вже на третій день хворий відчуває себе нібито здоровим: нирки не турбують, аналізи стають кращими. На землі є ще дві такі точки: десь у Єгипті та в Індії.

В місті Байрам-Алі є санаторій, 42- денний, однак у ньому немає ліків — на його території в тіні саду платанів і акацій, розбитого ще особами російського царського двору, доведеться просто лежати — таке кліматолікування.

За путівкою у виявлений привабливий санаторій звернувся у свою спецполіклініку, де пояснили, що захворювання, яким я страждаю, не їх спецпрофіль. Теоретично таку путівку в інстанціях можна замовити, але в цьому разі вони будуть змушені такого офіцера перш за все комісувати. Однак поліклініка сприяла у придбанні нам з дружиною путівок в санаторії Криму, в тому числі й в один з найпрестижніших, який розташований поряд з ялтинським царським палацом в Лівадії.

«Утіха нещасних — мати товаришів у скорботі» (Латинський афоризм)

Майже всі відпустки я проводив то в пустелі, то на морі. В цих поїздках зі спілкування з лікарями та хворими здобув солідний, та вельми сумний багаж знань про те, що чекає мене. Зокре­ма, буду худнути, заледве рухатися, при цьому не зможу обійтися без валеріанки і таблетки валідолу під язиком; сердечний тиск зро­статиме; постійними стогонами ночами набридатиму домашнім. За два тижні до смерті почнеться агонія, її наближення відчуватиму за певними ознаками. Помирати краще одному, по-перше, ніхто не допоможе, а по-друге, щоб не заважати оточуючим. Ковтати їжу вже буде неможливо, хіба що лише пити. Радили запасатися на смерть горілкою чи наркотиками, попереджували, що буду кричати, качатися по підлозі, дертися на стіни…

Так воно зрештою й відбулося, хіба що без наркотиків…

Після відвідання Байрам-Алі в один і той же час (липень-серпень) сформувалося коло близьких по нещастю, основу якого складали «брат­ці-ленінградці». Кожного чергового збору ми згадували про все нових померлих.

Послугами санаторію «Байрам-Алі» користувалися як «дикуни», одного разу жили в готе­лі, а решту у «тимчасовці» сім’ї Курбангельди Алтиєва, колишнього начальника міськ­відділу міліції, підполковника запасу.

На величезних земельних просторах санаторію стояли комфортабельні будиночки, як сказали б нині, для VIP-персон. В одному з них, як стверджувати, розташовували Ю.В. Андропова.

В кріслі Ю.В. Андропова

В часи перебудови у службових справах часто доводилося відвідувати Москву. Одного разу старші колеги запропонували мені оглянути кабінет Ю.В. Андронова, де тепер музей. Коли я захопився спо­гля­данням картин та інших ці­нних художніх подарунків, по­лковник, який по-дружньому опікав мене, залишив кабінет, сказавши, що не обмежує мене ча­сом перебува­ння. Але, з мого боку, було б неку­ль­турно затри­муватися. Закінчуючи екскурсію по великому примі­ще­нні, зупинився біля довгого столу, який стояв поперек і був вкритий зеленим сукном та оточений дорогими стільцями. Один з них в центрі виділявся особливо. Я швидко повернувся до вхідних дверей, трохи відчинивши їх, переконався, що охорона, як і раніше, розташована біля коридорів, що виходять на напівкруглу площадку перед кабінетом. Повернувшись до столу, я з благоговінням сів у крісло Ю.В. Андропова.

Тепер вже згадую про це іронічно, а тоді відчував себе так, наче впіймав після безкінечних митарств птаху щастя. Я підняв руки до неба, радіючи й сподіваючись, що звідси Всевишній почує мене:

— Боже, я перебуваю в кріслі царя однієї шостої частини суші. Він хворів такою ж хворобою, що й я. Він помер він неї. Може, він не вірив у Тебе. Але я, Боже, вірю і знаю, що Ти є. Звільни мене від цієї хвороби!

І одразу ж встав, підійшов до вікна, хустинкою витер сльози і з торжеством дивився на сяючі рубінові зорі Кремля: кому з приречених ниркових хворих, та й взагалі з «простих смертних» доводилося ще сидіти в цьому кріслі?

Зізнаюся, мені імпонувала особистість Юрія Володимировича, він був у нас на випускному вечорі, збереглася його подяка мені в спеці­альній книжці з червоною обкладинкою за успіхи в проведенні заходів щодо забезпечення безпеки на Олімпіаді-80 в Москві, подобалися зусилля, які докладав він щодо наведення в країні порядку.

«За вершиною відкривалася прірва, і я поглянув у безодню» (Харі Алуваліа, один з перших індійців, які зійшли на Еверест)

І ось дивний збіг: в той день, 9 лютого 1984 року, коли помер Генеральний секретар ЦК КПРС, Голова Президіуму Верховної Ради СРСР Ю.В. Андропов, помер мій тато, а я захворів запаленням нирок. На похороні батька я був у важкому грипозному стані, незважаючи на письмову заборону лікарів не те, що кудись їхати, а навіть й уставати з ліжка. Ймовірно, саме цей грип і дав ускладнення у вигляді запалення нирок.

(Закінчення у наступному номері)

© «Благовісник», 1,2007