Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

"Я ЩАСЛИВИЙ, ЩО МОЯ ДИТИНА ЗМАЛЕЧКУ ЧУЄ ПРО БОГА"

Олександр МАКОГІН, м. Івано-Франківськ

Знаєш, для чого Господь тобі дає життя і здоров'я? Не для того, щоб ти марнував у гріхах свої дні. А щоб, як каже Писання, зупинився на дорогах своїх, роздивився і розпитався, де той кращий шлях. Я хочу розповісти про той кращий шлях, який Христос показав мені. "Я прийшов, - каже Христос, - щоб дати життя і життя з подостатком". Він хоче, щоб наші сім'ї були тверезими, щоб наші батьки навчали дітей молитися, читати Слово Боже і свідчити про те, що є живий Бог. Я в своїй сім'ї того не бачив, не чув і не знав. З раннього дитинства мене покинули батьки, я виховувався спочатку в дитячому будинку, а потім у школі-інтернаті для дітей-сиріт міста Івано-Франківська. Лише нещодавно дізнався (це мене дуже неприємно вразило), що моя мати покинула мене тоді, коли мені було два місяці. За час свого навчання я ні разу не чув про те, що світ, який оточує мене, створив Бог, мені розповідали, що Бога немає.

Коли я навчався у п'ятому чи шостому класі, до мене почала приходити моя мати. Скажу по правді, що я її не любив. Бувало, коли вона приходила до мене, я бігав кругом школи і кричав, що вона мені не мама і я її не хочу бачити.

Бабуся приїжджала до мене ще в дитячий будинок. А коли я пішов у перший клас, у школу-інтернат, то вона приїжджала до мене туди. Коли бабуся приїхала вперше, директор наказав одягнути мене краще і привести до неї, щоб вона побачила, як мене одягнули. Я не знаю, скільки дітей було в цього директора, але в нього було батьківське серце. Моя бабуся дуже часто приїжджала до мене, забирала мене на канікули до себе, в Рогатин.

Після закінчення школи я пішов жити до своєї бабусі в Рогатин, вступив в училище. Після закінчення училища продовжив навчання в енерготехнікумі, звідти мене забрали в армію, після якої я знову продовжив навчання в технікумі. І мене далі вчили, що я походжу з мавпи, що Бога немає і всі ми йдемо до світлого майбутнього, яке вже сяє на горизонті.

Одного разу, це було в 1992 році, моя бабуся запитала мене: "Слухай, Сашо, а чому ти ніколи не молишся?" Це питання було для мене як грім з ясного неба. Я не знав, що відповісти. Мені здається, що навіть кожна худобина, кожна звірина дякують Богові. А я за своє життя ні разу цього не зробив. Я хотів відповісти: "А хто мене навчив, хто мені розповів, як це робити?" Але з цим питанням я закрився в собі і далі жив своїм життям.

Я любив українські народні пісні, любив бувати на весіллях, інших гулянках, поспівати, повеселитися. Минав час, і одного разу бабуся запропонувала мені піти з нею на служіння в Рогатині. Я погодився. І там я згадав четвертий клас, коли вона забрала мене на канікули в Рогатин. Ми тоді були в старенькому будиночку, там люди співали, молилися. Я сидів біля швейної машинки і заснув. Тепер цієї сім'ї, яка жила в тому будинку, вже немає, вони виїхали за кордон. Навіть старенької хатинки тої вже нема.

І ось я згадав той день, коли я маленьким хлопчиком вже чув про Бога. І цього разу ці слова торкалися мого серця, мені дуже сподобалися проповіді і пісні. Один з братів читав слова Христа з Євангелії: "Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас". Я обдумав все своє життя і згадав безліч моментів, коли я хотів покінчити зі своїм життям. Того вечора Христос сказав до мого серця: "Сашо, прийди до Мене, і Я дам тобі мир". Я схилив коліна і сказав: "Господи, я хочу служити Тобі, я все своє життя віддаю Тобі, і хай в моїх устах буде нова пісня". Найпершою моєю християнською піснею стала "Радість у Христі я знайшов", яку я дуже люблю й понині. З того часу я служу Господові, і дуже щасливий.

Мені з дружиною Галею Господь дарував синочка, і я дякую Йому за це. Я ніяк не можу зрозуміти, як можуть батьки залишати маленьких дітей. Це просто не вкладається мені в розум. В 1997 році в Закарпатті Бог через одну сестру проговорив до мене: "Сину мій, Я полюбив тебе віковічною любов'ю..." Я ніколи не чув цього від своїх батьків... З батьком я вперше зустрівся 11 років тому, коли мені був 21 рік. Я тоді тільки сказав йому: "Я вам все прощаю..." Я не оправдовую його вчинків, не кажу, що це помилка молодості. Я хочу сказати, що людина, яка не знає Бога, живе так, як сама знає, не турбуючись про інших, навіть про своїх дітей. А я щасливий, що знаю живого Бога, що моє дитя з малих літ чує про Нього.

Шість років тому зі мною сталася одна біда. З власної необачності я ошпарив обличчя: коли варив пельмені, вибухнула скороварка. Мені настільки боліло, що я запам'ятав ці відчуття до сьогодні. Я кричав до Бога і благав: "Господи, зціли мене!" Мене відвезли в лікарню. Там зробили всі відповідні процедури, познімали всю шкіру, що висіла на обличчі. Болить, пече, а я благаю Господа, щоб Він явив милість. Це був вечір. Я ліг спати. Наступного ранку, коли я прокинувся, то пішов у ванну кімнату щоб побачити що з моїм обличчям. Я подивився на себе в дзеркало: переді мною була потвора. І перед цим дзеркалом я сказав Господу: "Боже, якщо Ти вилікуєш мене, я обіцяю, що, де б я не був, чи там буде десять людей, чи тисячі, я всім казатиму, що Ти є Христос, що Ти сильний зціляти хвороби!"

Через декілька днів моє лице стало ще чорнішим. Я молився, за мене молилася церква. Минуло п'ять днів - дуже короткий час - і на моєму обличчі не залишилося жодної плямки, лице було чисте, як в маленької дитини. Бог явив Свою милість.

P.S. Декілька років тому під час євангелізації, яку проводив Іван Зінчик, мама Олександра прийшла до Бога. Тепер вона готується до водного хрещення по вірі. Олександр часто зустрічається з нею і дякує Богові за зцілення їхніх взаємостосунків.

"Благовісник", 2,2004