Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Залишений батьками, але не залишений Богом

Автор: Сергій КРАВЧЕНКО, с. Ветли, Волинська обл.

Я народився в невіруючій сім’ї. Коли мені був лише рік, мої батьки розлучилися, а мене залишили на виховання бабусі та дідусеві. Дідусь Семен та бабуся Марія дуже любили мене, гарно одягали, смачно годували. Коли мені було десь п’ять років, приїхала моя мама. Я зі своїм другом грався в хаті й, побачивши її через вікно, подумав, що це медсестра прийшла робити щеплення, і сховався від неї. Я називав її тьотею й не хотів іти на руки. Кілька місяців поживши у селі, мама знову повернулася на Камчатку, де вона працювала. Вона висилала мені посилки, листи, телефонувала, але через деякий час зв’язок перервався. Згодом з’ясувалося, що вона одружилася вдруге і в неї народився син.

Я ріс неслухняним, як і всі діти, спробував, що таке цигарки і який смак має горілка. Часто в колі друзів вживав нецензурні слова, але Господь завжди говорив до мого серця, і я розкаювався за свої погані вчинки. Питання, що буде після смерті, завжди хвилювало мене. Пам’ятаю, одного разу, ще в досить ранньому віці, я не міг заснути — і мені на розум спала думка, що колись я помру. Що мене чекає там, після смерті? Я не міг відповісти на це питання — і заплакав. З того часу Дух Святий почав турбувати моє серце. Змалку я знав, що Бог є. Бабуся з дідусем навчили мене молитися «Отче наш», і я молився до Господа. Я дуже любив ходити в ліс і виплакувати перед Богом своє сирітське життя. Мені було боляче, що в мене немає батьків, як в інших дітей, тому я спілкувався з нашим Небесним Батьком. Я шукав Бога, тому що постійно відчував у своєму серці порожнечу, втому, гріховність. Намагався читати Біблію, хоча мало що розумів. Одного разу я прочитав у Біблії, що євреї приносили жертви. Тому я зробив жертовник з каміння, по клав на нього сіно, рибину, бо ще з дитинства дуже любив ловити рибу, і зі словами: «Це Тобі, мій Небесний Батьку, жертва за мої гріхи» підпалив сіно. Я розумів, що є щось нове, є нове життя, якого я не знаю, але яке потрібно знайти.

Наступного разу моя мама приїхала до нас з чоловіком та моїм братом Максимом, коли я закінчив шостий клас. Я не впізнав її, вона випивала, курила. І незважаючи на те, що вона навезла мені багато гостинців, я дуже незлюбив її. Крім того, у моєї бабусі, яка мала хворе серце, почастішали серцеві напади, оскільки вона хвилювалася, дивлячись на свою доньку. Я пам’ятаю одну безсонну ніч, коли в бабусі стався черговий напад. Зібралася повна хата людей, які сказали, що вже навіть пульсу немає. Я не міг цього чути, тому вибіг на вулицю, впав на коліна в кущах і сильно заплакав, почав буквально вигукувати: «Господи, якщо Ти зцілиш мою бабуся, то обіцяю своє життя присвятити Тобі». І коли я повернувся в дім, то не повірив своїм очам. Моя бабуся не тільки опритомніла, але й встала. Люди дуже дивувалися, але я знав, що це Господь відповів на мою молитву. Після цього в бабусі більше ніколи не було серцевих нападів.

З року в рік я дедалі більше задумувався про вічність. Мені набридло порожнє життя, яким жив я та мої однолітки. Я був у депресії, з’являлися навіть думки про самогубство. Коли я закінчував школу, то дізнався, що в нашому селі є віруючі, бо скрізь по селі були розклеєні запрошення прийти в молитовний будинок на його відкриття та на євангелізацію. Того дня дім молитви був переповнений, був навіть директор школи. Та це не завадило мені вийти наперед, коли в кінці зібрання прозвучали слова: «Хто хоче прийняти Христа у своє серце». З моїх очей текли сльози, серце наповнювалося миром та спокоєм. Через кілька місяців Господь хрестив мене Духом Святим. І в ту мить я відчув, що пробачив мамі й татові, в мене з’явилося бажання зустрітися з ними, а також тверде рішення стати місіонером.

Я тоді їздив на заробітки в Білорусію, та Господь постійно турбував моє серце й кликав на місіонерську працю. Першою школою місіонерського служіння стало для мене місто Тамбов та оточуючі села. Там я зрозумів, що мені потрібна біблійна освіта, щоб стати хорошим служителем. Тому я повернувся додому, закінчив курси проповідників, а також заочні біблійні курси. Згодом молодь запросила мене в ще одну місіонерську поїздку в Якутію від місії «Добрий самарянин». І відтоді я щороку їжджу туди з братами та сестрами, щоб проповідувати Євангелію. У 2005 році я вступив у Московський біблійний інститут.

Але в моєму серці було ще одне сильне бажання — побачитися з батьками. Я мав приблизну адресу свого батька, на яку надіслав йому листа. З мамою я листувався, вона, хоч і рідко, але писала мені листи. Та ось у 2006 році в мене з’явилася можливість зустрітися з мамою. Я дуже хвилювався про те, якою буде ця зустріч, та хвилювання були марними. Мама радо зустріла мене. Ми дуже багато розмовляли, розповідали про своє життя. Мама дуже просила в мене пробачення за те, що залишила мене. Вона щиро розкаювалася в цьому. А мені так приємно було називати свою матір мамою. Вітчим також дуже добре ставився до мене, і з Максимом я знайшов спільну мову. Але найголовнішим для мене було те, що зміг їм розповісти, що Господь привів мене сюди, що Він простив мені гріхи і я служу Йому. Ми почали разом ходити на зібрання, моя мама покаялася й готується до водного хрещення.

Разом з мамою ми почали розшукувати батька. Та від його мами ми дізналися, що він помер. Тоді я домовився з бабусею, що приїду до них у гості. І коли я приїхав туди, мене зустрічав цілий натовп моїх родичів. Від рідних я дізнався, що мій батько був ще двічі одружений, але я був його єдиною дитиною. Його дружина показала мені мого листа, якого я надсилав батькові, і сказала, що він його все-таки читав. Батькова рідня радо зустрічала мене, і я мав змогу поділитися з ними євангельською вісткою. Вони раділи, що я віруючий і не пішов батьковими слідами, тому з повагою слухали Слово Боже й визнавали свої гріхи перед Ісусом.

Господь сказав: «Хіба мати залишить грудне дитя? Та навіть якщо залишить, Я тебе не залишу!» Ці слова, такі актуальні для мене, змінили все моє життя й не лише наповнили його великою Божою любов’ю, а й повернули мені мою втрачену родину.

© «Благовісник», 4,2006