Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

У ГОСПОДНІХ РУКАХ

У минулому номері журналу читачі мали можливість познайомитися з журналістами Олегом Карп’юком та Людмилою БЕНДУС з Івано-Франківська, які працюють в газеті «Вірую» та одноіменних теле- та радіопередачах. Вони розповідали про свою працю та служіння, а сьогодні пропонуємо свідчення Людмили про її шлях до Бога.

Те, як я прийшла до Бога, — дуже велике чудо. Я й досі сама не знаю, як це могло статися, бо була зовсім не віруючою людиною. Я була атеїсткою. Виросла в сім’ї, де про Бога взагалі не говорили, бо батько був комуністом і це було небезпечно. Єдиний раз в розмові з мамою я сказала, що Бога немає, і вона відповіла мені, щоб я ніколи такого не казала. Я тоді дуже здивувалася, бо ж у школі переконували, що Його справді немає. Більше я з мамою на цю тему не говорила.

Я про Бога взагалі не думала. Але мені пригадується, що коли я ще була маленькою, то лежала і міркувала: «Хто ж це все створив?» А коли в моїй родині були якісь труднощі, то молилася до Нього. Я тоді просто зверталася до «Когось» за допомогою. Я не називала імені, тому що для мене Бог не існував, але вже тоді я молилась до свого Творця і тепер знаю, що в серці кожної людини є порожнинка, яку Бог створив для Себе.

Коли я виросла, для мене було достатньо аргументу, що космонавти літали — і Бога не бачили. І довший час мені вдавалося жити, не думаючи про Бога. В мене вже була сім’я, вже було двоє дітей. В нас з чоловіком все було добре, не було проблем на сімейному ґрунті, ми були щасливими в подружжі. А потім почали відбуватися дивні речі в моєму житті. Вдень я жила активним діловим життям, а вночі прокидалася з думками: «Ну, добре, якщо Бога нема, а якщо Він є, то де я потім буду?» Ті думки настільки тривожили мене, що я, як Скарлет із книги «Розвіяні вітром», казала собі: «Ні, ні, сьогодні я про це думати не буду! Я про це подумаю завтра». Але минав день з його турботами, а ніч знову приносила свої думки. Ці пошуки були досить тривалими.

Якось я випадково увімкнула передачу «Переможний голос віруючого». Це було дуже дивно, бо ввечері я лягала ще невіруючою людиною, а вранці прокинулася з твердим переконанням, що Бог є, і вже ніхто не міг його похитати. І я почала того Бога шукати. Спочатку була активною греко-католичкою. Не було такого, щоб я не прийшла на службу, я знала її напам’ять і навіть тепер знаю. Я молилася дуже багато. Для мене було нормою 100 «Отченашів» і 150 «Богородиць» на день. Тому мене дуже вразило що, коли я прийшла до сповіді, то священик запитував у мене дуже дивні речі. Я хотіла викласти йому все своє життя, покаятись у всіх гріхах. Але його це не цікавило, він дав мені покуту: один раз промовити «Отче наш» і три рази «Богородице». Я була просто розчавлена, бо для мене молитися було не покутою, а великим привілеєм, і не один раз чи три, а 100 і 150. Я тоді роздумувала, чи йти мені приймати причастя чи ні. Я пішла, бо мені було соромно від людей: що вони подумають, коли я була на сповіді і не прийму причастя. Додому я йшла дуже розбитою. Я не знала, що мені далі робити.

Потім був час пошуків. Я дивилася передачу «Переможний голос віруючого» і помаленьку відкривала для себе нового Бога. До цього часу я уявляла Бога якимсь старцем, Який сидить десь там на небесах і зважує всі мої вчинки. І тому, коли я кожного ранку ставала на коліна молитися, то казала: «Боже, я Тобі обіцяю, що буду жити дуже праведно, я не зроблю жодної помилки, жодної поганої думки не допущу». Але коли приходив вечір, я дуже ридала, згадуючи день. Хоча ззовні була дуже порядною людиною.

Згодом, дивлячись згадану передачу, я зрозуміла, що Бог не десь там, колись, а зараз і поряд. Для мене це було вражаючим відкриттям. Я відчула Його присутність — і покаялася перед Ним вдома. Тоді просто не знала, що в місті є євангельські церкви. І цей період тривав десь півроку. Я дивилася передачу, моє життя почало потрохи змінюватись. Була дуже відважна: працювала у світській газеті і свідчила людям про те, що я відкрила для себе Бога, що Він поруч. Я сама дивуюсь з того, що вмовила головного редактора, щоб він о 16.15 пускав наш невеличкий колектив у свій кабінет для перегляду передачі. Після того ми молилися, як вміли: там було все — і «Отче наш», і «Богородице». Цей період тривав десь півроку. А переломний момент стався в мене 22 червня 1996 року.

Незадовго до того я дочиталася в Біблії про обітницю злиття Духа Святого. Для мене це було дуже дивним — я почала це питання досліджувати. Я ніколи нічого подібного не чула, мені ніхто нічого не розповідав. Потрапила мені до рук книжка на цю тему, я її прочитала. І почала молитися: «Боже, якщо це так, то дай мені цю обітницю». Молилася я місяців два-три: «Господи, я вірю в те, що Ти мені даси цю обітницю. Навіть якщо мені доведеться молитися рік чи два, чи десять, буду молитися стільки, скільки треба». Якось я була на кухні, готувала обід, бо в мене працювали майстри. Я місила тісто, руки в муці, і знову почала молитися, бо любила розмовляти з Богом: «Господи, я вірю, що Ти мене хрестиш Духом Святим і даси мені нову мову, якою я буду славити Тебе...» І раптом мене пронизала думка, що я не правильно молюся Богові, я Йому не вірю, бо вже наперед зібралася молитися 10 років. І я кажу: «Боже, прости мені, я справді Тобі недовіряла, я вірю, що Ти можеш вже мені дати цю обітницю». І тієї ж миті я заговорила іншою мовою. Для мене це було вражаючим переживанням. Особливо якщо врахувати, що руки були в мене в муці, а поруч за зачиненими дверима працювали майстри. У моєму розумі була боротьба. Бо розум казав: «Зупинися і подивися, що ти робиш. Зараз зайдуть люди і викличуть до тебе швидку допомогу». І наступна думка була: «Ні, Бог не дасть Своїй дитині бути осміяній». Це було таке піднесення, що мені здавалося, ніби я на небесах. Тоді я дуже реально відчувала Ісуса. Мені здавалося, що Він поруч і я можу до Нього доторкнутися. Минуло хвилин п’ять, я плакала від того відчуття Його присутності.

Це було 22 червня 1996 року, в суботу. А 23 червня я вперше переступила поріг дому молитви християн віри євангельської з бажанням там залишитися. Можливо, це для когось щось просте, не варте уваги, але я досі згадую цю історію зі зворушенням в серці, тому що вона для мене як свідчення, що Бог є, Бог, Який любить Своїх дітей. І під страхом смерті я не зможу відмовитися від цього, тому що я отримала це від Бога, не через покладання чиїхось рук, не за чиїмось молитвами.

Коли ми ще були у світі, ми, звичайно, не розуміли того, що дітей дає Бог; що дитинка вже від самого зачаття є дитинкою, а не якимсь там плодом, як прийнято називати в медицині, від якого можна позбутися, коли він ускладнює тобі життя. Ми цього не знали, — тому грішили. На той час в мене було двоє дівчаток. А з дитинства я думала, що в сім’ї має бути троє дітей, бо в моїх батьків було троє, до того ж дві дівчинки і хлопчик. Я завжди дуже хотіла сина. Чоловік серйозно хворів, і лікарі сказали, що дітей в нас не буде, а про сина щоб навіть не думали. Лікар по секрету сказав, що, можливо, з іншим чоловіком я могла б іще народити. І ось коли я відкрила для себе той гріх, який ми чинили не знавши, мені стало боляче. І досі для мене ця тема досить болюча. Я працювала тоді в газеті і брала інтерв’ю в одного лікаря. Пригадую, коли я робила це інтерв’ю, серце моє просто розривалося від болю, я перед Богом так гірко плакала і казала: «Господи, я вірю, що Ти мені прощаєш, прости мені, тому що я каюсь. Я вже просила в Тебе прощення, але я дуже потребую видимого доказу, що Ти мені простив, і прошу Тебе: дай нам сина». Минув короткий час — і я зрозуміла, що в нас буде не просто дитина, а в нас буде синочок Павлик. Видимих доказів у мене ще не було, але в серці була настільки глибока впевненість в тому, що в нас має народитися Павлик. Кажу чоловікові: «Татку, готуйся, в нас буде Павлик». Він обережно ставився до моїх заяв. Справа в тому, що я була дуже емоційна, і досі така є. Чоловік ходив зі мною на зібрання і все досліджував. З якою метою? Він завжди брав Біблію і казав: «Я тобі доведу, що баптисти не праві». Скінчилося тим, що він прийняв хрещення і є членом нашої церкви. Але коли нашому Павлику було кілька тижнів, в мене почалися серйозні проблеми. Я пішла до лікаря на УЗД і мені повідомили: йде відчуження плоду. Лікар сказав, що гріха в цьому немає, Бог дав, Бог взяв, термін невеликий, плід маленький, нічого робити не треба, воно саме все зійде.

Для мене це був великий удар. Я прийшла додому від лікаря, впала на коліна, дуже довго плакала, а потім до мене прийшло осяяння: я в Бога просила дитину, і хто мені дав — Бог. А хто хоче забрати у мене дитину? Звісно, що диявол. І я сказала: «Дякую, Господи, за сина, яким Ти нас благословив, і я знаю, що Твої руки — єдине безпечне місце для моєї дитини, і я віддаю свою дитину в Твої руки, я вірю, що Ти його збережеш і захистиш.» Кожного дня по десять разів, а то й більше, при найменших проявах болю я казала: «Боже, я дякую Тобі, що Ти благословив нас здоровим, гарним, розумним синочком».

А сьомого вересня 1996 року я мала приймати водне хрещення. Тиждень перед тим в нас різко зіпсувалася погода, дощі падали, було дуже холодно, вода була холодна. Я ніколи не купалася, в мене були проблеми зі здоров’ям і мені купання було заборонене. Я в спеку ніколи у воду не полізу, а тут холоднеча. Чоловік запитує: «Ти будеш приймати хрещення?» — «Буду!» — «А якщо буде холодно?» Я казала: «Знаєш, якщо й крига буде по річці плисти, я скажу, щоб ту кригу проламали, і буду приймати хрещення». Звісно, я не застудилася, але мова не про це. Коли я вийшла з води (до речі, я холоду зовсім не відчувала, бо була як у сні) і коли ступила перший крок, в моїй голові прозвучали рядки із Євангелії: «І висохло миті тієї джерело кровотечі її». Я зрозуміла, що ці слова стосуються мене, я зрозуміла — все, кровотечі немає. Я прийшла додому, кажу: «Любий, в нас все гаразд, все нормально». Він мені тоді нічого не сказав, пізніше признався, що сумнівався. Це була субота, а в понеділок я пішла до свого лікаря на УЗД. Він вирішив, що я прийшла перевірити, чи немає ускладнень після самоаборту. Коли він подивився на УЗД, перше, що він сказав: «О, яка велика дитина! А як сердечко б’ється! Ти що робила?» — «Знаєте, я просто молилась». І він мені повірив. Каже: «Вірю, тільки Бог може таке зробити».

Настав час — і Бог нам дарував синочка. Ми дуже дякуємо Йому. Але на цьому чудо не закінчилося. Нам казали, що в нас синів взагалі не буде. Так от, після того, як народився Павлик, через чотири роки в нас народився ще Андрій. Диявол сказав, що в нас зовсім не буде синів, а Бог нам дав два сини. І я думаю, що якби в нашому житті сталося лише це чудо, цього було б достатньо, щоб служити Богові. В мене був такий період в житті, коли я казала: «Господи, якби Ти нічого в моєму житті не робив, лише за те, що Ти дав дар вічного життя і моя сім’я славить Тебе, я б дякувала Тобі зранку до ночі». І настав період в моєму житті, коли в мене почало все шкереберть іти. Я казала: «Ну, що ж таке? Щось те не вдається, те не вдається». І тоді я згадала ті слова, покаялася в них і тепер кажу: «Господи, продовжуй і далі працювати в моєму житті, я усвідомлюю, що без Тебе я не можу нічого робити».

© «Благовісник», 3,2006