Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

МИЛІСТЬ БОЖА НАДІ МНОЮ ЗАВЖДИ

Підготував Геннадій Андросов

Іоанна Семенівна КАРАШЕЛЬ народилася в Ізмаїлі Одеської області у 1931 році. За національністю румунка. Вчилася в румунській школі. Вона багато років член Церкви ХВЄ "Джерело життя" міста Харкова.

У 12-річному віці я увірувала в живого Бога. Це було справжнє чудо. Я йшла з подругою на річку і почула голос, який мені сказав, щоб я йшла і покаялася. Я оглянулася навколо і нікого не побачила. Коли ж підняла голову вверх, то побачила сяйво і знову почула голос, що велів мені покаятися, що я й, не гаючись, зробила. Тоді збиратися віруючим було дуже небезпечно. Міліціонери ходили по п'ятах, але все одно віруючі збиралися на молитви. На жаль, мої батьки, хоч і були віруючими, але через сильні гоніння відпали від віри, а в 1947 році померли від голоду. Я також сильно хворіла через недоїдання, мене відвезли в Чернівецьку лікарню, де я пролежала цілий рік, але Господь мене зцілив. Лікарі сказали мені, що я вже здорова і повинна залишити лікарню. Одна жінка, лікар-професор, узяла мене до себе гувернанткою. Я в них жила десять років і в цьому теж бачу милість Божу. Я таємно ходила на зібрання віруючих, але все одно працівники КДБ довідалися про це і викликали мене на допит. Бог дав мені мудрості відповідати тільки про себе. Слідчий мені погрожував, приставив до мене пістолет і повів на розстріл. Я зробила десять кроків уперед, подумки готуючись прийняти смерть, але раптом побачила видіння, як перші християни віддавали життя за Христа. Ця картина була дуже зворушливою: я бачила їхню кров, що текла струмком, але радість відображалася в їхніх сяючих очах. Я дивилася і хотіла теж умерти, щоб бути з моїм Христом. Але слідчий чомусь не вистрілив, а наказав мені йти назад. Знову продовжив допит, але я нічого йому не сказала про інших віруючих, тоді він схопив мене за комір, виволік у коридор і сильно жбурнув униз по залізних сходах. Але ангел Божий зберіг мене, я навіть не поранилася.

Я була вражена Божим милосердям до мене і дала обітницю Господові служити Йому, залишаючись безшлюбною.

Потім сім'я професора переїхала в Харків, взяли туди і мене. Але Харківський КДБ незабаром дав наказ моїй господарці протягом доби викинути мене на вулицю. Вона змушена була це зробити, сказавши, що мене чекає смерть під парканом, тому що час був важким і голодним. Вона мені не дала ні грошей, ні хліба. Я їй відповіла, що, нехай я вмру під парканом, але помру з Богом.

Я йшла по вулиці, сподіваючись, що Господь допоможе мені і не залишить умирати під парканом. Раптом до мене підійшла жінка і запитала: "Роботу шукаєте?" Я сказала, що так. Тоді вона мене направила в Газпром і сказала, в які двері стукати. Я дотепер упевнена, що це Бог послав до мене Свого ангела. Мене прийняли посудомийкою в їдальню. Директор їдальні жалів мене і незабаром послав учитися на кухаря. Я здала іспити, через декілька місяців стала працювати кухарем. Потім цей директор послав мене вчитися в харчовий технікум. Я одержала диплом і стала працювати завідувачкою виробництвом їдальні в школі, де було біля трьох тисяч учнів. Хто, як не Бог, міг так прихилити до мене серце цього директора?! Багато хто дивувався, чому це він саме до мене ставиться так доброзичливо. Незабаром я одержала однокімнатну кооперативну квартиру, де постійно проводились зібрання. Ми не могли сидіти, тільки стояли - так було тісно.

Мене постійно перевіряв КДБ і все-таки мене звільнили з роботи. Хотіли і квартиру забрати, але Бог не допустив. Я вирішила йти шукати нову роботу, але в ту ж ніч мені приснилося, начебто мені сам Хрущов дав довідку з державною печаткою і сказав, що мене ніхто не має права звільнити. Я зрозуміла, що все в руках усемогутнього Бога, Він рухає невидимі важелі, і що навіть безбожні керівники зроблять так, як повелить Господь.

Вранці я ще розмірковувала над сном, коли до мене прийшла Варя, яку надіслав директор, щоб я терміново йшла на стару роботу. Вони заплуталися у виробництві, не могли звести кінці з кінцями. Начебто не було грамотних людей, щоб розплутати?

Я стала працювати, як і раніше. Я не боялася, продовжувала служити Богу. Ми збиралися по лісах, навіть за 50 км від Харкова, на старому цвинтарі. Ми просили владу, щоб дали нам можливість проводити своє зібрання, але нам не дозволили, а братів-прохачів (шість чоловік) посадили у в'язницю. У мене вже не могли збиратися на загальне зібрання, тому що нас стало багато і ми не вміщалися в однокімнатну квартиру. У мене проводили тільки розбір Слова і співанку.

Коли я вийшла на пенсію, хоча мене не хотіли відпускати, то пішла жити в дім молитви, щоб безпосередньо служити Богу і Церкві. Я вирішила: стільки років трудилася для світських людей, хочу тепер служити християнам.

Я так і залишилася безшлюбною, хоч мені багато разів брати пропонували заміж. З Богом мені завжди було добре. Усе життя тішилася тим, що Бог не тільки на Небесах, а й у моєму серці.

І от тепер Бог знову виявив мені милість, я живу в домі пресвітера Сергія Циганкова. Мені тут добре. Він тепер робить ремонт, щоб я мала окрему кімнату для проживання. Регулярно возить мене на зібрання в церкву. Його родина дуже близька для мене. Я все життя намагалася жити для блага ближніх і тепер бачу: коли мені стало важко фізично, ближні піклуються про мене. І хоча я не маю свого житла, але вже хоч сьогодні готова до зустрічі з Господом. Я знаю, що Він для мене приготував небесну оселю, де я буду жити вічно з моїм Господом.

© «Благовісник», 2,2006