Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ГОСПОДЬ ТОРКНУВСЯ ДО НАС ЧЕРЕЗ ДОЧКУ

Олег КАРП'ЮК

Багато хто починає своє свідчення словами: "Я народився в атеїстичній сім'ї..." Я ж народився в сім'ї віруючій, принаймні, я так розумів, в нас ніколи не говорили, що Бога нема, чи що Йому не потрібно молитися. З самого малечку, я пригадую, ми молилися, вранці і ввечері. Коли я став старшим, в шкільному віці це, звичайно, відійшло на задній план. Але в ранньому дитинстві я не лягав спати, не помолившись.

Я народився в Караганді в сім'ї не просто греко-католиків, а в сім'ї репресованих. І моя віра переплелася з національними питаннями, з болем за втраченою батьківщиною. Час від часу на великі свята ми ходили в церкву, особливих гріхів я не робив. Знаючи, що все-таки Господь на небі є і доведеться перед Ним колись відповідати, я іноді ходив сповідатись, а маленькі гріхи, які чинить весь світ, я не вважав чимось страшним. Розмова зі священиком моє життя не змінювала, зі сповіді я виходив таким, яким туди і заходив. Але коли в Україну прийшла свобода, це був 1991 рік, і якось я зі своєю меншою дочкою прогулювався в скверику, приїхав перший ешелон зі Львова з національними прапорами, зі співами, і коли цей величезний натовп людей ринув вулицями Франківська, моє серце защеміло. Було радісно, що прийшла свобода, справжня, за яку молились, про яку мріяли. І було радісно, що разом із політичною свободою прийшла і релігійна, бо наша греко-католицька церква теж була переслідувана, була в підпіллі. В перші роки свободи я був активним учасником всіх тих подій, не лише національних, а й релігійних. Пригадую, як ми з батьками, рідними, друзями відстоювали права греко-католицької церкви. Пригадую, як в лютий мороз відвойовували нашу маленьку дерев'яну церкву. Звичайно, там не було ніяких рукопашних боїв. Але ми там молилися, відправлялись служби на вулиці, тому що в приміщення не впускали. Пригадую: мороз, а ми стаємо на коліна і молимося там кілька годин, і нам здавалось, що ми робимо якийсь подвиг в ім'я Господа і тим самим собі заслуговуємо якусь нагороду, якісь бали в Господа.

Час минав, я кожної неділі відвідував греко-католицький храм. Я вибрав собі найкоротшу службу, десь 45 хвилин, і ходив туди відбути і отримати галочку десь там в небесній канцелярії, а потім займався своїми справами надалі. Часто, коли доводиться слухати чи читати свідчення про те, як Господь спасав людей від якоїсь проблеми (навіть є приказка така: "Як тривога, то до Бога"), я дякую Богові, що в нас ніякої тривоги не було, я прийшов до Бога без жодної проблеми. В мене була гарна сім'я, я мав хорошу роботу, ми з дружиною мали освіту, була хороша перспектива в роботі. Здається, нормальна сім'я, що ще хотіти? Але дивні Господні дороги.

Моя дружина стала ревною прихожанкою, багато молилась, виконувала всі постанови, мала багато знайомих священиків, одне слово, мала гарну перспективу в церкві. Ми хотіли, щоб наша маленька донечка з раннього дитинства засвоювала основи Божого слова. В греко-католицьких церквах таких закладів не було. І одна прихожанка сказала, що тут, на "Мазлях", в костелі збираються євангелісти, і в них при церкві діє недільна школа. Дружина запитала в мене дозволу, я дозволив. Вона прийшла туди і привела дівчинку. Вчителі з задоволенням її взяли. З того часу кожної неділі впродовж року дружина йшла спочатку зі мною на службу, а потім на заняття з дочкою. Вчителі були дуже здивовані. Вони ретельно готувалися до занять, бо думали, що ж то за жінка така, можливо, якась перевірка... А вона просто приходила і разом з дітками слухала. Одного разу прийшла на молодіжне служіння. Молодь сіла на сцені, і вона до них підсіла, співає з ними. Дружина приходила додому і все мені розповідала. Я просто слухав, в одне вухо впускав, другим випускав і казав, що ніколи своїй вірі не зраджу, що в нас є своя віра... Одного разу ми проходи повз молитовний будинок, там стояли риштування, проводились реставраційні роботи, і дружина каже: "Зайдімо і гляньмо, як там, бо там тепер збираються баптисти".

Коли люди живуть не за принципами Євангелії, то всяке стається в сім'ї. В нас не було якихось сутичок, чи проблем. Але, як і в кожній сім'ї, бувають такі періоди, що трохи чоловік нагрішить, трохи жінка - і настає мовчання. І одного разу в нас таке сталося. Думаю: "Як то навести мости, щоб все було добре". Вранці вона, як завжди, повела дочку до церкви, а ми з сином мали іти до кафедрального собору. Але щоб догодити дружині і щоб отримати знову її прихильність, я вирішив піти за нею. В домі молитви було небагато людей, трошки більше сотні. Я собі так позаду сів і почав слухати. І кожне слово з проповіді западало мені в серце. Мені здавалось, що кожне слово, яке говориться, - це до мого серця. Я не знав Євангелії, я був просто релігійним чоловіком і навіть добре не знав батьківської віри. Але коли я почув проповідь Євангелії, то зробив для себе такий висновок: що це те, що потрібно мені. І я вирішив, що це те, де я лишусь і чому присвячу все своє життя. Але не сьогодні. Я зі всім був згідний. Трохи не подобалась голосна молитва, потім трошки звик.

Ми прийшли додому, примирились з дружиною, я розповів їй про свій висновок. Я відкрив Євангелію, і буквально за один вечір прочитав її, проковтнув. Я дочитав до третього розділу Об'явлення, в якому йдеться про Лаодикійську церкву, де Христос говорить, що зміряв духовну температуру: ти ані гарячий, ані холодний, ти літеплий. І далі жахлива перспектива: "через твій стан Я виплюну тебе". І я, вимірявши свою духовну температуру, виявив, що вона саме така. Ці слова найбільш вплинули на мене. Мені потрібно було купити "мазі", щоб побачити Божу правду, хоча за це не потрібно було платити ніяких коштів, бо Господь дає все безкоштовно зі Своєї милості і благодаті. Я дивуюсь тим людям, які читають Новий Заповіт і не розуміють. Мені здається, там все зрозуміло, більшою мірою зрозуміло і вказаний правильний шлях спасіння.

Тими днями моя дружина молилася в церкві з одним братом і отримала хрещення Духом Святим. Я, почувши про це, наступного дня пішов до того брата і сказав, що теж таке хочу. Я був настільки в цьому переконаний, що коли ми молилися, то Бог хрестив мене Святим Духом. Я вирішив, що потихеньку владнаю деякі справи на роботі, вирішимо все вдома - і я прийду до Господа чистим. Але тільки я про це подумав, як наш пастор сказав: "Якщо ви думаєте самому очиститись і прийти до Бога праведним, то нічого не вийде. Господь праведників не кличе". І це вже була остання крапля - ми вийшли з дружиною і маленькою донечкою і покаялись. Це було в 1993 році. Буквально через тиждень ми прийняли водне хрещення. Хоча тепер ми 2-3 місяці готуємо до цього бажаючих, але мені здається, це просто так співпало. Коли б мені дали якийсь час, то я б не витримав так довго, я був готовий вже, тієї миті, того дня, але думав, що ще тиждень можна потерпіти.

Ми прийняли хрещення - і Господь потихеньку почав використовувати нас. Через нашу найменшу донечку до Господа прийшли ми, наші батьки, фактично, вся наша родина служить Богові. І тому недільні школи дуже важливі, дуже потрібні. І моє свідчення лише одне серед безлічі, коли Господь через дитину спасає багатьох людей. Господь торкнувся нас через дитинку і спас нас, здавалося б, таких праведних, звичайних людей.

© «Благовісник», 2,2006