Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЖИВА ВОДА СУХОБЕЗВОДНОГО

Анатолій ВАРЛАЧОВ

У 2003 році місія «Голос надії» започаткувала акцію «Джерела Сухобезводної». Вже наступного року вона досягла фінішу: влітку там відбулося відкриття нового дому молитви. Здавалося б, що на цьому можна було б поставити крапку. Але акція продовжується. Продовжується в серцях тих, хто багато років тому залишив там частинку свого серця і життя, в серцях родин, до яких так і не повернулися Христові в’язні. Іноді постає запитання: «А чи потрібна була така жертва? Чи не надто дорого платили наші брати, йдучи за колючий дріт, на лісоповали?»

Отже, слово пастору церкви селища Сухобезводне Анатолію Варлачову

Моя мама прийшла до Бога в кінці п’ятидесятих. Спочатку мої батьки жили в Сухобезводному. І коли почали розконвойовувати віруючих в’язнів, вони спілкувалися в селі з людьми і свідчили їм про Бога. Багато людей почало навертатися, серед них були дружини оперуповноважених, вчителі, лікарі. Ці люди почали свідчити своїм знайомим. В той час покаявся мій дядько, який сидів у тій же тюрмі. Він воював на фронті і одного разу під обстрілом попросив Бога про милість, кажучи: «Господи, грішні мої діди, грішні батьки і я такий же грішний». І він серед цього гуркоту снарядів почув глибокий чоловічий голос, який сказав: «Не бійся, тебе не вб’ють». Він зрозумів, що це щось неземне. І Господь дуже дивно повів його у житті. Одного разу на привалі він щось пожартував щодо влади, один з присутніх підтакнув, а хтось доніс керівництву. І дядько потрапив під воєнний трибунал, який засудив його до 10 років тюрми. Ці роки він провів у таборах Сухобезводного, де зустрівся з віруючими братами, покаявся і почав служити Богові. Коли він звільнився з табору, то повернутися додому вже не міг, бо в нього була політична стаття, тому він залишився в Сухобезводному і одружився з сестрою моєї мами. Його дружина була невіруюча, і він охолонув до Бога. Та коли брати почали звільнятися, вони намагалися відвідувати всіх тих людей, яких знали з тюрми, підбадьорювати, зміцнювати у вірі, піднімати. Вони пам’ятали й дядька і відвідали його. Після цього дядько назавжди віддав своє серце Богові. Згодом покаялася моя тітка, покаялася бабуся, а пізніше моя мама. Тому ми вже росли з віруючою мамою.

До маминого покаяння в сім’ї моїх батьків було багато неполадок. А коли вона увірувала, то стала скромно служити Богові. Батько це побачив, і хоча не зовсім престижно військовому було мати віруючу дружину, його це влаштовувало більше, ніж попереднє. Жінка зайняла своє місце, і він відчув себе у безпеці. Але сам ще багато років опирався, кажучи: «Вийду на пенсію і покаюся». Але він не покаявся й тоді, як пішов на пенсію. Батько покаявся тоді, коли йому виповнилося 60 років. Він прийшов на зібрання, вийшов військовою ходою і сказав: «Ось я 60 років служив сатані, а тепер хочу служити Богові». Це був день його навернення. Коли він повернувся додому, то вилив усю горілку, викинув усі цигарки і з того дня став зразковим християнином, хоча до того він був дуже лайливим, жорстоким, тому що люди, які працюють з в’язнями, самі стають такими ж, як і їхні підопічні.

З десяти років я вже виховувався в християнській сім’ї, де батьки прививали мені любов до Бога, залучали до служіння, хоча в той час це заборонялося і переслідувалося. Тоді в нашій церкві могутньо діяв Дух Святий, і ми, діти, анітрохи не дивувалися, коли бачили явлення сили Духа Святого в церкві. Особливо серйозно ми сприймали пророцтва.

Велику роль у збудуванні та зміцненні церкви відіграли брати з заходу. Вони проповідували людям, зміцнювали їх у вірі, згуртовували, але, на жаль, були змушені залишати ці церкви, часто навіть без рукопокладених служителів. Жаль, звичайно, що сьогодні ці брати не можуть бачити тих плодів, за які їм довелося так багато вистраждати, пережити, але я думаю, що Бог у вічності їм все це показав. І сьогодні мені хотілося б подякувати братам і сестрам, які страждали за віру в Бога в наших краях і залишилися вірними Богові. Цим самим вони принесли віру в наш край, тому що до того в нас не було церков, не було віруючих. І напевно, саме так влаштував Господь, щоб відвідати цю багатостраждальну землю. І наша нинішня церква — це вже третє покоління християн, якщо рахувати з 1947 року. Але люди пам’ятають тих, хто приніс віру до нас, і ми хочемо і намагаємося наслідувати віру їх, дивлячись на кінець їхнього життя.

В мене залишилися найтепліші згадки про цю першу церкву. Бувало, що Бог говорив: «Діти Мої, йдіть з цього місця на інше». І тільки ми переходили на інше місце, в цей будинок приходила міліція. Бувало й навпаки, коли ми чекали що ось-ось прийдуть, але Бог говорив: «Ангел Мій стоїть при дверях з мечем і нечестивий не увійде сюди». Чудові були часи, Бог багатьох зціляв від хвороб і до цього часу ці люди живі. І брати були прості, скромні, можливо, про них ніхто й не чув в них на батьківщині, але Бог чудово використовував їх в наших краях.

На початку 90-их років мені доручили виконувати служіння пресвітера, хоча я й був наймолодшим у церкві. Коли я починав служіння, то Бог говорив мені: «Сину Мій, в Мене є план щодо місця цього». Тоді багато хто казав мені: «Для чого ти залишаєшся тут з цими бабусями, йди на велике служіння». Але я не міг залишити цих людей, тому що Бог мене, як Йону, вертав назад, хоча я одного разу втік звідти аж на три місяці.

Після будівництва дому молитви в нас організувався хор. Одна вчителька музики з селища, яка дуже симпатизує нам, прийшла до нас і запропонувала: «Чи не хотіли б ви, щоб я навчила вас співати по голосах?» А співали до того ми справді, м’яко кажучи, не дуже. І ось коли хор співав на це Різдво, то всі дуже дивувалися, що так швидко вони навчилися співати. В нас є дві дитячі групи — старша і молодша. І вони також беруть дуже активну участь в служіннях. Зібрання в нас двічі на тиждень, а ще щовечора ми збираємося на молитву, щоб Бог благословив нашу церкву, нашу країну і привів ще багатьох до спасіння. Сьогодні наша церква складається з сорока членів, дуже багато дітей.

Бог будує Свою церкву, і нам дуже приємно, що є влаштування і благословення Боже в служінні. Але ще більшим є те, що той дім, який люди побудували для слави Божої, є великим свідченням для жителів селища. Нас в селі тепер поважають, з нами рахуються. В Росії скоро вибори, і ось недавно до нас підійшов мер селища і запитав, чи ми висуватимемо кандидатуру від церкви. Добре свідчення від зовнішніх — це приємно, тому що це сприяє ділу Божому в майбутньому. Всі в селі знають про нас, і ніхто навіть не запитує, чому в нас так багато людей збирається (до нас іноді приїжджає молодь з різних церков, багато гостей буває, але ніхто з представників влади не контролює за цим). Як багато гостей з’їдеться, то цей дім вже й тіснуватим для нас стає. Спочатку, коли ми тільки вперше зібралися в домі молитви, то він здався надто великим для нас. А тепер, якщо кожен член церкви запросить хоча б одного свого родича, а таке буває часто, то вже дім майже повний. Слава Богу!

Бог проводить Свою роботу в серцях людей, і дуже багато через особисте свідчення. З багатьма людьми ми зустрічалися, за багатьох молилися, з багатьма ведемо різні відверті бесіди. І ми віримо, що колись настане мить того духовного пробудження. Але це пробудження приходить незалежно від нас.

Минулого року в нашій церкві покаявся чоловік. Я взагалі не вірив, що з нього може щось хороше вийти. Це чоловік моєї племінниці, він відвів її від Бога, хоча вона ще й не була членом церкви, але виховувалася в християнській сім’ї. Він іноді приходив у зібрання, так з насмішечкою, а то прийшов і покаявся, щиро, зі сльозами. Спочатку я думав, що це знову якийсь його трюк, і почав спостерігати за ним. До того його мало не звільнили з роботи через пиятику і прогули, а то дивлюсь: день не п’є, два не п’є, тиждень не п’є. І міняється на очах — новою людиною стає. А на новорічному служінні, коли кожен свідчив, як Бог благословив його в цьому році, він встав і сказав: «Я в цьому році пережив незбагненну милість від Бога. Бог дав мені спасіння. Господь багато разів стукав у моє серце, але я не сприймав цього серйозно, а цього разу, коли Він постукав у моє серце, я зрозумів, що більше вибору в мене не буде — я мушу служити Господу!»

Ми щиро вдячні всім, хто відгукнувся і допоміг нам у цьому будівництві, але тепер, дякуючи за попереднє, маємо ревність просити вас, щоб ви підтримали нас у молитві за те, щоб Бог і надалі благословляв нас духовно і збудовував через нас Свою церкву в нашому селищі.

© «Благовісник», 1,2006