Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

«Моліться за нас, бо ваш Бог нас всіх повбиває»

Мірек Кулєц

...Спочатку було дуже важко. Перший семестр ми закінчували так, наче через мінне поле проходили. Навчання велося російською і англійською мовами. А всі мої знання з російської були «да», «нет», «спасибо», «собака», а з англійської — «OK», «Pe­psi», «Coca-Cola». Але вчителі допомагали нам, вони повірили в наше покликання. Після першого року навчання нас залишили на повторний курс, щоб ми краще вивчили мову, і звільнили нас від оплати за навчання. З того часу я почав шукати спілкування з людьми, щоб євангелізувати їх. Дуже вразила мене гостинність і щирість російських християн. І хоча протягом 70 років їм тлумачили, що Бога немає, Бог, незважаючи ні на що, чує, любить, милує. В нас, у Польщі, слова про любов Божу обросли якимось традиціоналізмом. А з вуст росіян вони звучали дійсно щиро: «Бог любить!» Після двох років перебування в Росії ми з дружиною зробили висновок, що не тільки ми були місіонерами для росіян, а й вони були місіонерами для нас. Вони нас навчили розуміти Бога більше, ніж ми їх, вони нам показали більше справжньої віри, ніж ми їм показали.

Після закінчення навчання ми з дружиною поїхали в Естонію на духовну працю.

Перші два тижні ми розповідали про Бога старшим жінкам. Тоді церкви ще там не було. І хоча ми говорили їм про Бога, все ж відчували, що це не місіонерська праця, це міг робити кожен. Одного разу на служіння прийшов чоловік, його звали Георг Туманок. Він вислухав те, що ми викладали, — ми вели тоді відеошколу, подивився на мене і сказав: «Поїдемо завтра до в'язниці». Це не було запитання, чи я хочу їхати, чи маю час, то було ствердження. І знову з'явилась якась віра, слухняність, врешті, я ж молився про Боже покликання і запитував Бога, куди мені йти.

Але почувши про цей мій намір, люди почали говорити мені, щоб я не їхав, що там анархія, радянська міліція залишила в'язницю, а естонська ще не навела порядку, буває, що нема хліба, людей вбивають, всім керує мафія.

Але я поїхав туди, я знав, що повинен там бути. Коли ми увійшли в цю колонію, то вона була схожою для мене на Освенцім: бараки, магазин, який був порожній, потайні місця між бараками, де відбувалися різні страшні речі.

Чим більше я спілкувався з Георгом, тим більше відкривав його для себе, тим більше розумів, що зустрів надзвичайну людину, християнина, який справді вірив. Він вірив, що Бог є, що Він реальний. І проповідь Євангелії для нього була не роботою, просто у нього був Господь — і він Господу служив.

Георг привів мене до маленької групки людей, які були через нього наближеними до Ісуса, хоча їх важко було тоді назвати наверненими чи святими. То були звичайні в'язні, але цікавилися Богом. Так почалася наша праця в колонії. Яка то була радість, коли троє людей за­свід­чило, що вони хочуть служи­ти Ісусу і стати такими християнами, про яких говорить Біблія. Звичайно, наступним їхнім кроком мало бути хрещення. Ми хотіли хрестити їх в четвер увечері, але коли вранці Георг приїхав у те приміщення, де ми збиралися, то побачив, що ці люди лежать з внутрішніми органами зверху. Вони були мертві. Ми зрозу­міли, що назріває конфлікт, що тюремна мафія не хоче нас бачити у в'язниці.

То був час мого зростання як справжнього місіонера. Я в кишені носив посвідчення помічника капелана, був другою духовною особою у в'язниці. Але це тільки так звучало поважно, насправді я був настільки переляканий, що мало не знепритомнів. Таке я бачив тільки у кінофільмах. Раптом виявилося, що воно відбувається біля мене. Я не хочу робити з себе якогось героя віри, бо тої віри мені починало бракувати, але це був час зміцнення моєї віри.

Невдовзі до нас прийшли ті мафіозі і сказали, що не хочуть бачити тут церкви. Але ми далі зустрічалися, нас було вже десь 25 чоловік. Ті шестеро, які приходили з самого початку до нас, були побиті, порізані, в синцях. Їх переслідували. Але серед цих людей я бачив тоді найпорядніших християн у своєму житті, це були християни, які дійсно терпіли за Христа, і їхній вибір бути чи не бути християнами був вибором бути чи не бути побитими, мати чи не мати їжу.

Нам дозволили збудувати зі старих дощок капличку. І Бог діяв. Особливо я відчув Його дію тоді, коли під час служіння почув прокльони, крики за вікном. В'язні почали кидати у вікна всякий непотріб і говорити: «Ми не відповідаємо за те, чи вийдете ви звідси живими, чи ні». Георг перервав свою проповідь і вийшов до 15 чоловіків з киями та палицями, які були приготовані спеціально для того, щоб його побити. Я був дуже наляканий, а Георг спокійно вийшов, став посеред цих людей, глянув на того, який був їхнім вожаком, і, дивлячись прямо йому в очі, сказав: «Твій бог, якому ти служиш, — це тхір. Він завжди змушений тільки втікати». Той опустив руки і не зміг навіть вдарити Георга, який повернувся назад на служіння. І вже була тиша, зібрання тривало. Тоді я, хоч і був місіонером, по-новому відкрив для себе, що Отець Небесний є насправді. Це не тільки ідеологія, це — життя.

Одного разу ми побачили, що в'язні ходять майже голі, не мають взуття, курток. Нам стало шкода їх: що з того, що ми їм проповідуємо, якщо люди мерзнуть. Ми поїхали в Швецію і привезли одяг з демобілізованих солдат. Вони такі раді були. Але наступного ранку ми побачили їх знову роздягненими. Виявилося, що всі речі забрала мафія — цей одяг вони вимінювали на наркотики, алкоголь, чай і т.і.

Одного разу під час зібрання раптом увійшло троє людей. Один з них, який був серед головних тої шайки, яка все грабувала, сказав до Георга: «Відтепер, якщо хочете їх одягати, годувати чи ще щось робити, повинні будете платити нам 20% від того, що отримуєте». До мене ж вони сказали: «Слухай, місіонере, якщо будеш сидіти тихо, нічого тобі не зробимо, а з тим твоїм Георгом ми розправимося». Георг глянув на нього, і я думав, що він скаже щось на мій захист, але він виступив на захист Бога: «Знаєш, хлопче, ти занадто малий і нерозумний, щоб стояти перед таким Богом, Якому я служу».

Сперечатися з цією людиною означало — вирок смерті, а Георг в лице їй таке. Але він глянув на Георга і зневажливо сказав: «Слухай, пасторе, побачимося в середу ввечері у тебе вдома».

Це означало — смерть. Коли ми їхали додому, я сказав: «Георг, тебе вб'ють». Він нічого не відповів. Тоді я повторив свої слова, а він аж крикнув на мене: «Замовкни! Ти навіть Христа не знаєш!»

Для мене то був шок. Я — другий капелан, а хтось мені каже, що я не знаю Христа. Але з іншого боку, я не знав Його так, як знав Георг.

Коли минув визначений термін, відчинилися двері мого дому — на порозі стояв усміхнений Георг. Він сказав: «Ходімо у в'язницю». Ми поїхали. Почалося зібрання. І знову входять тих троє мафіозі, які були минулого разу. Але як вони змінилися! Тоді вони були чисті, випрасувані, а тепер брудні, синці під очима, невиспані, волосся у різні боки. Георг поглянув на них і запитав: «Що знову хочете?» Якби хтось інший так сказав їм, то був би вже трупом, але вони просто запитали у нього: «Хто ти є?» — «Що сталося, говоріть швидко», — наказав Георг. Один з них розповів: «Ми заплатили людині, щоб вона тебе вбила, але, коли цей чоловік їхав до тебе, якась дивна сила вирвала його з автомобіля і розбила об асфальт. Говори, що хочеш, але ми знаємо, що це не випадковість. Ми не можемо спати, не можемо їсти, взагалі жити не можемо, бо той ваш Бог всіх нас уб'є». Тоді я побачив Бога таким, яким Його бачив Мойсей. Ми звикли в нашому традиційному християнстві говорити: «Бог тебе любить. Не роби того, не чини так». А тут я побачив Бога, Який дійсно святий і справедливий. «Моліться за нас, бо той ваш Бог всіх нас повбиває!» То була незвичайна молитва. Десь 30 чоловік мафії були присутні на ній. Довкола зібралося безліч поліції. Ніхто не розумів, що діється.

Пізніше сама поліція зізналася, що з цього дня почалася велика зміна в колонії, яка обновила життя багатьох в'язнів. Це був початок пробудження.

Невдовзі тут утворилася церква, яка налічувала близько 300 істинно віруючих в'язнів. Я дуже любив з даху нашої каплиці дивитися, як з бараків ішли люди до церкви. Недавно вони таємно приходили, побиті, а тепер вільно збиралося понад 300 чоловік. Ми мали співи, хор, було організовано дві біблійні школи. Люди, яких я тоді вчив, тепер служителі, працюють в церквах у глибині Росії, люди з кримінальним минулим. Цим Бог показав мені, що таке Його ласка, що таке кров Ісуса Христа. Нам здається, що ці люди настільки злі, що Бог не зможе пробачити їм цього, але я побачив, як Бог змінював людей. Отже, Він мислить по-іншому.

Одним з найдивовижніших свідчень Божої милості був для мене Ігор. Він був серед тих, які переслідували церкву. Можливо, це переслідування не було таким сильним, як з боку інших. Він просто не міг змиритися з тим, що те, що ми проповідували, не відповідало його стандартам. Він приходив на зібрання, але ми бачили, що ніщо його не торкається.

Сидів він за вбивство. Коли його дівчині було 16 років, вона завагітніла. Ігорю було тоді трохи більше 20. Одружилися з примусу. Одного дня, коли він повернувся додому, то застав свою дружину з іншим чоловіком. Він просто взяв ніж, перерізав йому горло і пообіцяв, що те саме зробить дружині. Його заарештували. Суд тоді поставився до нього поблажливо. Зважаючи на те, що цей злочин він вчинив у стані душевного переживання, то був засуджений на 8 років, але через 4 роки за добру поведінку вийшов на волю. До того часу дружина розлучилася з ним і вийшла заміж вдруге. Ці 4 роки він виношував новий кривавий план і присягнув собі, що коли звільниться, то вб'є спочатку її чоловіка, потім свою колишню дружину, а потім себе.

Але повністю реалізувати цей план не вдалося. Ігор причаївся біля їхнього дому. Коли чоловік жінки повертався додому, він заштовхнув його в будинок, ввійшов за ним і вбив його, потім вбив дружину, а себе не встиг, бо надійшли люди. Він був ув'язнений на тривалий термін. В тюрмі кидався на кожного, хто до нього підходив, завжди мав при собі ніж. Одного разу він кинувся на одного в'язня, який через деякий час став християнином і, простивши кривднику, свідчив йому про Христа. Ігор почав приходити на служіння, але, здавалося, що ніщо не зворушує його. Та хоча він і був нашим противником, критикував нас, був великою перешкодою для проповіді, все ж почав читати Біблію.

Пам'ятаю, в той день я говорив до в'язнів на тему радості у Христі. Він раптом перериває мене і запитує, чи можна щось йому сказати. Я відповів: «Ну кажи вже». Ігор вийшов на середину залу і розповів, що цілу ніч читав Євангелію і, глянувши на нас, з дитячою наївністю запитав: «Чи ви знаєте, що я гріш­ник?» Я ледве стримався, щоб не сказати йому, що ми увесь час це намагалися йому розповісти. Але то була не наша заслуга, це було дійсно Боже відкриття, Сам Бог просвітив розум цієї людини. І хоча це було щось незвичне для нас, він запитав: «Чи я можу щось зробити?» Я запитав, що він має на увазі, але той нічого не від­повів і вийшов. Тут я мушу дещо пояснити: в тюрмі є так звані касти. У нашій церкві ті, хто був з нижчих каст, сиділи попереду, а ті, хто з вищих, — на останніх лавках. Вони приходили і йшли, коли хотіли. Прийдуть, посидять трохи — і виходять. Ігор належав до найвищої касти, їх називали «блатними». Він вийшов з каплички, взяв рушник і миску, і хоча ми цього ніколи не вчили, підій­шов до першого ряду, де сиділи в'язні з нижчих каст, які стали християнами, став навколішки, зняв їхнє взуття і почав мити їм ноги. Це не були ноги, як наші, щодня вимиті. Це були ноги в'язнів. Але Ігор почав мити ті ноги і говорити: «Так зробив Ісус, я прочитав про це в Біблії. Я відчув, що коли цього не зроблю, то не зможу йти за Ісусом». То була незвична для нас картина. Але таким був початок служіння Богові цієї людини. Потім він став одним з тих, хто проповідував Євангелію в'язням. Він уже вийшов на волю, я зустрічав його в Талліні. Він не повернувся до цього світу, а живе новим життям у Христі.

Переклала з польської Ольга МІЦЕВСЬКА

«Благовісник», 1,2004