Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

НАВІЩО Я ЖИВУ

Люба РИЧКО

Навіщо я тут, на цій землі?.. Довгі роки я намагалася знайти відповідь на це питання своєї стражденної душі, але шукала не там, де була відповідь, тому одержувала одні розчарування і травми. Покалічена душа нестерпно боліла, а я все намагалася безуспішно знайти в цьому світі для неї ліки. Особисте сімейне життя не склалося. Заміжжя, що починалося з любові, закінчилося розлученням, що принесло нове розчарування. Працювала вчителем, більше часу приділяла чужим дітям, ніж своїм. Але ця жертовність незабаром була забута людьми цього світу. Чому це так? Теж не могла зрозуміти. Душа все більше озлоблялася в невір’ї, хоча намагалася і далі учити в школі дітей добру. Говорила їм те, в що сама вже давно не вірила.

...Травма хребта надовго вклала мене в ліжко. В той важкий період я гостро зрозуміла, чому люди кінчають життя самогубством. Одна з причин — ти нікому не потрібний, ти тягар. Власна спроба самогубства не вдалася. І от, нарешті, після цього до мене в гірких сльозах прийшло покаяння.

У ті дні я ще гостріше стала задавати собі запитання: навіщо я живу? Нитку відповіді я одержала через вуста проповідника християнської телепрограми. До цього я не вірила нікому, хоча мої знайомі, з якими я працювала в християнському таборі, свідчили мені про Бога. Сестри говорили мені про любов Бога до мене, про те, що Він чекає мене. А я не чула, не розуміла, тому що не вірила. Але вони вірили! На руках молитви завзято продовжували нести мене до Бога. Цього разу я повірила і відкрила для Нього своє серце. Моїй душі стало так легко. Господь подарував мені Свою Любов, любов щиру, не фальшиву. Фізичні неміч і біль залишилися зі мною (я перенесла 11 складних операцій), але я знайшла щось незрівнянно краще.

Господь дав мені більше, ніж я мріяла. І мене не засмучує навіть те, що плоть моя ще не зцілена. Я зрозуміла, що потрібна Йому саме в такому стані. Зараз прошу тільки сили для служіння. Вірю, що попереду мене очікують ще багато Божих чудес і благословень...

Газета «Жива надія», 2004р.

Ціль мого життя — служити Господу з радістю!

(Кілька років потому)

... За цей рік мені справді довелося пережити немало труднощей, і без Божої милості я би не встояла. П’ять місяців я перебувала в реанімації. Потім ще декілька місяців — в районній лікарні. Дивлячись на те, як я все переносила, лікарі дивувалися й говорили, що тільки Бог може дати сили те терпіти. На мені були лише шкіра і кістки, я важила не більше сорока кілограмів.

В реанімації я бачила багато смертей. Лікарі боялися, що це може негативно впливати на мене. Та я смерті не боюся, я лише про одне думала, бачачи чергову смерть: чи встигла та душа примиритися з Богом? Господь давав мені там свідчити про Ісуса Христа як медперсоналу, так і пацієнтам. Я знала, що отой пекучий біль і задуха, які переживала, закінчаться, але коли я уявляла, що невимовний біль буде постійно у людей, що не покаялися, то мені ставало боляче і страшно за них. Хотілося ще дужче волати і молитися за всіх людей: «Господи, пошли їм покаяння!»

...Я також упевнилася через ці страждання, що світло сильніше темряви. Завжди з ранковою зорею приходило й полегшення. Щоразу я чекала світанку, знаючи, що з ним прийде і відносний відпочинок моєму тілу. Мені глибше після перенесених страждань став зрозумілим стан душі Йова. Слава Богу, що зі мною були мої діти, друзі, які відрізнялися від друзів Йова, і ми знаємо благодать Господа Ісуса Христа.

Хоч я немічна, але не знаю, чи зміг би Господь так діяти через мене, коли б я була здоровою фізично? Господь зводить мене з різними людьми, чи то лікарем, чи то з медсестрою, що робить мені уколи, чи з ув’язненим, з котрим я листуюся. Пережите мною спонукує їх до того, щоб всі вони прийшли до пізнання Божої правди. Я знайома з однією медсестрою з нейрохірургії 10 років, і лише тепер вона нарешті покаялася. Але для цього потрібно було 10 років терпіння. Це був час великого випробування для мене і разом з тим – час великого Божого благословення.

Тепер я вдома, до мене щонеділі приходять віруючі з села, і ми проводимо зібрання. Часто я спілкуюся з ними по телефону. У мене багато планів щодо дитячого служіння. Я продовжую писати дитячі сценарії для християнських таборів. Але головне для мене: служити з радістю, не зважаючи ні на який біль! Бог мене відшліфував за ці місяці випробувань.

© «Благовісник», 1,2006