Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

СУХОБЕЗВОДНЕ: ПОРА ЖНИВ

Валентин КАЩЕЕВ

Мій батько був директором заводу в Нижньому Новгороді, мама працювала на виробництві. Я в школі був активістом, згодом комсомольцем. Після армії моє життя почало йти стрімко вгору. В 22 роки я був вже керівником дільниці, майстром на великому заводі. Під моїм контролем було більше ста чоловік. Я був комуністом, тому згодом мене обрали на партійну посаду — кілька років я працював заступником секретаря райкому комсомолу. Потім — начальником цеху, старшим технологом. І в 1984 році партія, як раніше було модно, послала мене на службу в «органи», я став офіцером внутрішніх військ і переїхав з дружиною в Сухобезводне.

Я працював з зонами. Кар’єра розвивалася дуже стрімко. Я став начальником відділу виховної роботи, потім виконував обов’язки замполіта 14-ої колонії. Я мав владу над людьми, мені підкорялися офіцери, прапорщики і всі засуджені.

Мене вважали щасливчиком, перспективним, успішним, посилали на навчання в Академію МВС в Москву. І певний час моє життя дійсно було чудовим. Але сатана знущається над людьми. Він довів мене до піку, а потім різко опустив вниз. Я пристрастився до алкоголю, був завзятим картярем, небайдужим до жінок. Через те, що я почав спиватися, мене понизили у посаді, але оскільки мої заслуги в роботі були немалими і мене поважали, не звільняли, а відправили в колонію за 30 кілометрів, глибоко в ліс. Там я два роки жив один, почав пити ще сильніше, почав все більше й більше скочуватися в прірву гріха. Господь беріг мене весь цей час. Я виходив живим з таких перипетій, з яких мало хто виходив живим. Але я вважав, що я щасливчик, але вже тільки потім зрозумів, що це була милість Божа до мене.

Пригадую один випадок, від згадки про який в мене ще й досі — мурашки по шкірі. В мене були постійні фінансові проблеми. Я дуже багато програвав у карти, іноді, правда, вигравав. Через мої руки проходили дуже великі гроші. І одного разу мене пронизала думка: «Скільки можна терпіти ці борги. Кажуть, що можна з дияволом союз укласти — і тоді завжди будеш при грошах. От би мені таку можливість — уклав би я з ним угоду». В мене ніколи не було ніяких галюцинацій, з нами постійно працювали психологи, перевіряли нас. А це я помітив, як нізвідки до мене простягнулася рука, людська рука, тільки сірого кольору. Я злякався і не потиснув її. Вона зникла. Я знав, що це мені не привиділося, бо був не п’яний, це було дуже реально.

Але Бог ніколи не лишав мене. Хоч я й опирався, але Він являв Себе нашій сім’ї.

Коли настала свобода, в 1989 році, віруючих почали пускати в тюрми. Я тоді був замполітом і повинен був відвідувати всі заходи з участю віруючих. Я на дещо дивився з посмішкою, до чогось прислухався, але все це залишало свій слід у моїй свідомості.

Пам’ятаю, одного разу колонію відвідав кореєць Кім з США. Він, закликаючи до покаяння, говорив таку проповідь, що всі плакали. І коли він зробив заклик до покаяння, всі в’язні пішли, і я разом з ними. Та коли дійшов до проходу, то мене пронизала думка: «А я куди йду? Я ж в погонах». Я вхопився за стілець, хоча відчував, що якась сила тягне мене вперед.

Моя дружина покаялася у 1990 році. Вона спочатку зустріла віруючих в Нижньому Новгороді. Коли почалася свобода, віруючі з гітарами виходили на вулиці і співали пісні. Вона зі своєю подругою, яка також згодом покаялася, зупинилися, щоб послухати цих пісень. Її запросили на служіння і вона почала відвідувати церкву.

Я не знав про те, але вона за мене дуже молилася. І коли я відчував себе на дні життя (я і сам усвідомлював, що я гину, в мене почалися проблеми зі здоров’ям), вона кликала мене в зібрання. Я відмовлявся. Та оскільки вона постійно спішила з дому і їхала в церкву, то я зацікавився і одного разу поїхав з нею, щоб побачити, куди ж вона ходить. Це перше відвідування служіння на мене ніяк не вплинуло. Коли до мене підійшли і запитали про враження, я різко відповів, що я російський офіцер і при тому православний. Але все ж мене тягнуло туди.

Згодом моя дружина знайшла групу віруючих в Сухобезводному і почала мене кликати вже туди. І з лютого 1996 року я почав постійно ходити на служіння, намагався якось людськими силами звільнитися від своєї залежності, але мені не вдавалося, і я впадав у відчай. Дійшло до того, що моє серце почало зупинятися. Щоночі я прокидався десь о другій годині в страшному поту і хвилюванні. Я відчував, що серце перестає працювати і починав щиро зі сльозами каятися перед Богом, даючи Йому обіцянки звільнитися від всіх гріхів. Серце заспокоювалося, починало битися рівномірно, я засинав, але вранці все починалося по-новому. Дійшло до того, що я не міг навіть побритися вранці, настільки руки тремтіли. Тоді я випивав склянку горілки, через п’ятнадцять хвилин брився, прасував брюки, чистив черевики та ґудзики і виходив з дому — справжній російський офіцер, а ввечері приходив весь брудний. І при цьому я ходив в церкву, просив, щоб за мене молилися, відчував полегшення, але не переставав надіятися на себе, на свої сили і волю.

Але Господь не залишав мене. Він робив Свою працю в моєму серці. Одного разу, це було у вересні 1996 року, я відчув непоборне бажання їхати додому в Сухобезводне. Вже було пізно і весь транспорт пішов, тому я взяв велосипед і подолав тридцять кілометрів, бо відчував, що мені треба бути вдома. І що дивно, я ні разу не з’їхав зі стежки, хоча навіть вдень там дуже важко їхати. А вранці наступного дня до мене зателефонував наш пастор і запросив на служіння. Я охоче прийняв цю пропозицію. Того дня наше служіння відвідав брат Саша з Уралу. Його слова торкнулися мого серця, і я все служіння плакав, як дитина. Бог мене виполоскав всього. Це була мить мого щирого каяття. І з тої миті моє життя змінилося. Але мені було дуже важко залишити курити. Та Господь постійно нагадував мені про це, засуджував мене. Але я сам ніяк не хотів зробити того рішучого кроку.

В жовтні 1996 року я потрапив у дуже складну ситуацію. Я був помічником начальника колонії і в нас зникла людина. Мені загрожували великі неприємності, тому що окрім того в мене й так дисциплінарний статут був порушений і ніхто й ніщо не могло спинити мене. І в ту мить я усвідомив, що це вже межа, і тоді Бог чітко промовив до мого серця: «Ти маєш ще один вибір. Для тебе це останній шанс». Я зрозумів, що це дійсно правда, і тому підняв очі до неба і сказав: «Господи, якщо Ти виведеш мене з цієї ситуації, то я перестану курити». Після тих слів я зайшов на КПП і через кілька хвилин по рації мені передали, що все добре, знайшли того чоловіка. Я кинув цигарку. Тоді я думав, що я сам її кинув, але тепер знаю, що і в цій ситуації Бог вийшов мені назустріч. В ту мить Він звільнив мене від куріння, хоча я курив 25 років.

Я почав свідчити людям. Мене стали називати богомолом і задавати різні каверзні запитання: «Ну, як от ти, богомол, будеш далі жити. Ми підкоряємося тобі. А якщо раптом бунт? Що ти робитимеш? Тобі ж зброї брати не можна, ти що нас самих пошлеш? Тобі ж також треба буде наказ виконувати, зброю застосовувати, палки, кийки». Тому я подав рапорт про звільнення.

Так я пережив справжню зустріч з Богом і почав зростати у пізнанні Його сили та мудрості. Згодом Бог дав мені чудову роботу — я став кочегаром в котельні. Не порівняти з тим, що я мав, але це мене зовсім не засмучувало, я радів, що отримав від Бога спасіння, звільнення, і це було найдорогоціннішим для мене. Я знаю: в тому, що я став християнином, велика заслуга моєї дружини, яка ревно молилася за мене. Побутує така думка, що люди освічені, які були великими у цьому світі, це непостійні християни, вони тимчасово в церкві. Почувши це, моя дружина, а також пастор почали ревно молитися, щоб я був не тимчасовим, а став постійним. І я щиро вдячний їм за це.

А ще великим свідченням для мене було чудо зцілення моєї доньки в 1995 році. Коли моїй середній доньці Ірині було 5 років, вона впала з перекладини і дуже сильно зламала руку. Вона перенесла операцію, але все ж рука почала сохнути. В мене було дуже багато зв’язків у лікарні — відомі лікарі, професори. Але вони, подивившись на руку, сказали нам: «Ми нічого не можемо зробити і не можемо дати ніяких гарантій. Тільки Бог знає, як все складеться». Тоді дружина попросила церкву молитися за нашу проблему. Вона вірила в зцілення, а я ні. Та через три місяці рука доньки розпрямилася і тепер вона повністю здорова.

Чим була для мене Сухобезводна до того, як я покаявся? Нічим. Просто глухоманню, з якої я свого часу витягнув свою дружину (вона корінна жителька цього селища). Та коли я став віруючим, то зрозумів, чому саме сюди Господь привів мене, молодого, перспективного, самовпевненого. Тому я дуже хотів побувати в Україні, щоб зустрітися з братами, які будували дім молитви у нашому селищі. І я вдячний Богові, що Він дав мені змогу побувати тут. Мені хочеться щиро ще раз сказати їм спасибі за той чудовий дарунок, який вони зробили для нас і для тих, хто жертвував своїми молодими роками, а то й життям для того, щоб принести в нашу пітьму світло Божого спасіння.

© «Благовісник», 1, 2006