Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

БОГ, ЯКИЙ ТВОРИТЬ ЧУДЕСА

Павло ФРАНЧУК

Mоє дитинство минуло в Бердичеві Житомирської області. Відтіля я був призваний до лав радянської армії в місто Біробіджан. Це Єврейська автономна область, там дуже суворий клімат, тяжкі умови життя.

Я вирішив усім розповідати про Бога, хоч у той час це робити суворо заборонялося. Але я розумів, що солдати теж мають потребу в Господі, і хто ж їм розповість про Христа? А якщо мене Бог звів з ними, то це повинен зробити саме я. Після того, як я став свідчити про Христа, проти мене повстали офіцери частини. Вони вирішили, що я агітую проти радянської влади, і віддали мене на перевиховання у взвод хлопців азіатської національності.

Одразу після відбою до мене підійшла група азербайджанців як до ворога народу, зрадника батьківщини. Я тоді їм сказав: «Хочете, я розповім вам про одного «зрадника?» Вони зацікавилися. І я став їм розповідати про Йосипа, як брати його продали в рабство. Що дивно, вони слухали мене до другої години ночі. Прийшовши з наміром зробити наді мною самосуд, вони йшли спати, змінивши ставлення до мене, і дали мені ім’я «Мулла». Я став не погоджуватися з цим, але вони сказали, що це дуже почесне ім’я в мусульман, це шановна людина, священик. Я змушений був погодитися. Минув час, цим хлопцям хотілося розваг, і вони звернулися до мене, щоб я для них придумав щось таке, чого в армії ще не було. І я вирішив вивчити з ними нову пісню, таку пісню, якої в радянській армії ніколи ще не співали: пісню про Ісуса Христа. Там були такі слова: «Думайте, люди, наша земля устала. Люди, гробовая бездна навсегда укроет — и возврата нет. Сердце, подскажи любезней, кто нас успокоит, кто нам даст ответ?» І був у цій пісні такий приспів (його співав командир взводу): «С вашим сознанием ждет Он свидания, ваш разрешит вопрос. Он сострадающий и всепрощающий, имя ему (і ми всі підхоплювали) ХРИСТОС!» Ця пісня легко співалася, в ногу. Ми її без труднощів вивчили й на вечірньому огляді заспівали перед усією частиною. У вечірній тиші слова цієї пісні далеко було чути. Наче все затихло і завмерло, звучала тільки ця пісня і гучне ХРИСТОС. Але за ці слова довелося відповідати. Офіцери розуміли, що винуватець цього я.

Спочатку мене три місяці протримали в одиночній камері, поки проти мене фабрикували справу, допитуючи по черзі солдатів, щоб дали свідчення, нібито я їх агітую проти радянської влади. Але з цього нічого не вийшло, тоді мене посадили у вантажівку і по замерзлій річці завезли далеко в глуху тайгу (везли мене троє з половиною діб) і там залишили вмирати без усяких засобів до існування. Мені залишили тільки ніж і маленьку сокирку. На прощання офіцери сказали, що якщо я вірю Богу, то нехай мій Бог мене врятує. Я думав, що це вони так жартують, полякають і повернуться, але це виявилося не жартом. Коли я, нарешті, зрозумів усю серйозність свого становища, то гірко заплакав, молячись до Бога.

Бог напоумив мене, як зробити пристосування, щоб ловити соболів. Соболиним хутром я рятувався від колючого холоду. П’ять смертей я пережив за час своєї подорожі по тайзі, яка тривала понад сім місяців. Від кожної з них мене рятував Бог. Одного разу мені зустрівся ведмідь-шатун. Я міг тільки молитися до Бога, що я і робив кілька годин, поки ведмідь не пішов. Якщо можна вблагати жорстоку людину, то дикого розлютованого звіра умовити неможливо. Його «умовити» міг тільки Бог, чому я став свідком. Бог врятував мене й у випадку з риссю.

Переживаючи дні і місяці самотності, я радий був зустріти навіть ворога, аби було з ким поговорити. Адже людину Бог створив для спілкування. Я побачив маленьке ведмежатко і піймав його, щоб приручити, але одразу не зміркував, що в нього є мати. На писк ведмежати вискочила ведмедиця, я кинув його їй назустріч і кинувся бігти. Але тайга — не ліс, хіба можна слабкій людині утекти від розлютованого звіра? Тільки Господь врятував мене чудесним чином. Я провалився в глибоку яму, а зверху мене різко накрили якісь гілки, мох. Коли отямився, то ведмедиці вже не було, а я був цілий. О, як я дякував Богу! Остання смерть — це безліч енцефалітних кліщів, від яких у мене не було ніякого щеплення. Я одержав більше сотні укусів кліщів з жовтогарячим забарвленням: саме такий колір є ознакою носія енцефаліту. Я не знав наслідків цього. Моє тіло вкрилося вузлами, що сильно чесалися. Вони утворювалися від того, що частина кліща залишалася в моєму тілі, тому що я не міг його цілком видалити.

Коли я повернувся у військову частину, чому довго ніхто не міг повірити, то попросив лікарів мені допомогти щось зробити, щоб ті вузли розсмокталися. Замість розради одержав вердикт, що мої дні полічені, я приречений на смерть, тому що моя нервова система уражена. Лікарі мені дали не більше п’яти років життя. Я не хотів з цим погоджуватися: я не вмер у тайзі, невже тепер мені доведеться померти від якихось кліщів?

Через п’ять років я дійсно захворів енцефалітом. На той час я був одружений, ми мали двох дітей і дружина Сусанна носила третю дитину. Мене поклали в лікарню міста Бердичева, але лікарі сказали, що нічим не можуть допомогти. Тоді мене відправили в обласну залізничну лікарню міста Козятина, оскільки я працював на залізниці. У мене були ураженими нирки, печінка, шлунок і підшлункова залоза. Мої внутрішні органи покривалися виразками. Я став втрачати сон. Обласні лікарі, зробивши діагноз (ураження центральної нервової системи, головного мозку), нічим допомогти не могли. Мене направили в Київ, у науково-дослідний інститут. Наді мною робили всілякі дослідження як над піддослідним кроликом. Лікарі щиро хотіли мені допомогти, але їхні зусилля були марні. Хвороба прогресувала. Одного дня я не відчув своїх ніг, почався параліч частин тіла, всіх органів: ніг, рук, мови, слуху, зору. Через півроку я став цілком безпомічним, нерухомим: сліпим, глухим і німим. Мої брати по вірі, друзі доглядали за мною. Нарешті лікарі сказали, що через три дні я помру і запропонували моїм батькам розкрити мій головний мозок вже не для лікування, а для досліду, тому що моя смерть була для них очевидною. Але батьки не погодилися і забрали мене помирати додому.

Я думав: чому мене ведмедиця не розірвала? Чому ведмідь-шатун не з’їв? Чому я не помер від голоду? Чому я не замерз у тайзі? Чому я залишився жити?! Невже для того, щоб отак померти — розбитим паралічем? Я не хотів з цим погодитися. Не було в цьому логіки, адже я так вірив Господу і любив Його всім серцем. Я просив Бога дати мені розуміння того, що робиться. Так я молився ще тоді, коли міг говорити! Була неділя, до мене прийшли брати і запитали, чи задавав я питання Господу. Я зрозумів, що в церкві було одкровення для мене. Мені прочитали з листка: «Ти запитуєш, чому ти такий, а Я обрав тебе для цього! Милість виявлю, зцілю, і усім засвідчиш те, що Я зробив з тобою! І пройдеш по всьому світі з цим свідченням, і багато людей довідаються, що Я реальний!» Я вже не сумнівався, що Бог мене зцілить, але вважав неможливим те, що зможу по усьому світі говорити про чудесного Бога. По всьому Радянському Союзі — ще так, а по світі? Ні, це неможливо. Але сьогодні немає потреби про це говорити. Я відвідав багато країн, радіопередача, телепередача з моїм свідченням обійшла багато країн і континентів.

Коли мене привезли додому (мені потім про це розповіли), моя дружина упала прямо на асфальт і кричала до Бога. Лікарі їй сказали, що наша третя дитина народиться з тяжкими вадами. Тоді ще не визначали, хто народиться. Але Бог відкрив, що народиться дівчинка і вона буде здоровою. Господь осоромлював мудрість людську (тепер у мене шестеро чудових дітей і семеро внуків). Сусіди теж плакали і говорили: оце долікували, своїми ногами йшов до лікарні, а назад паралізованого привезли.

Мене занесли до хати в безнадійному стані. Мені жахливо боліло, навіть вкладали рушник у мій рот, щоб я не виламував собі зуби. Я лежав у постелі і думав, коли ж з’явиться мій Бог. Я чекав, коли буду переходити до Господа. Моя мама потім розповіла: коли в нашій хаті була молитва і зібралося багато людей, то вона побачила, як судороги пробігли по моєму тілу. Це був останній удар в ділянку серця, і мама закричала: «Все, брати, помирає, моліться!» Вони стали молитися, і Бог сказав: «Нині прийшов час приступити до діла». Терміново прийшли служителі церкви Бердичева і стали молитися.

Раптом мою темряву прорізав спалах світла, я відкрив очі і побачив, що на моєму ліжку сидить муж у білому одязі. Я закричав, як мені здавалося, на всю кімнату: «Ісусе, це Ти? Я радий цій зустрічі!» Але це був ангел, він сказав: «Я не Ісус, але ось іде Ісус, скажи Йому, що ти хочеш». Я побачив, як кудись зникла стіна й у кімнату в’їхала золота колісниця, запряжена трьома білими кіньми. На колісниці сяючий Ісус Христос. Я не бачив Його обличчя, як малюють на картинах: було суцільне сяйво в обличчі, біле, як вовна, волосся, обрамлене золотою короною. Люди навколо чули, як я розмовляв з Ісусом, але нічого не бачили. «Що ти хочеш?» — запитав Господь. «Хочу бути здоровим, хочу ходити, говорити і щоб болю не було!» — «Біль зніму, говорити будеш, а ходити — до часу!» — почув відповідь.

І раптом побачив, що я в якійсь кімнаті на підлозі, навколо мене якісь тіні. Ці сірі фігури підняли мене, ними виявилися мої брати. Через якусь мить я розкрив очі і закричав: «Брати, я вас усіх бачу!» Вони сказали, що я вже й розмовляю. А я навіть уваги на те не звернув! Я був у нижній білизні, дивився на своє синє тіло, і раптом прямо на очах воно стало мінятися, стало рожевіти, стало нормальним. Це по-людськи нереально! Реально тільки по-Божому! Я сказав братам, що відчуваю, ніби якісь руки мої внутрішності перевертають. Після цього болю не стало, відчув, що нормально себе почуваю. Раптом сильно захотів їсти. Мама запитала: «Що ти хочеш?» Я сказав, що хочу борщу з часником. «Борщу дамо, але часнику не можна, адже у тебе зі шлунком погано!» — «Мамо, у мене новий шлунок!»

Коли я їв, то подумав: Господи, як добре тим людям, що можуть усе їсти, можуть бачити, чути, говорити.

Я попросив братів прийти наступної неділі: мої паралізовані ноги мій Бог обов’язково зцілить, тому що Він — реальний.

В ту неділю в нашій хаті на дев’яту годину ранку зібралося близько 50 чоловік. А на тижні я отримав одкровення, що Господь зцілить мої ноги рівно об одинадцятій годині. Поставили годинник, щоб я дивився. Ми довго молилися. Коли я побачив, що стрілки зійшлися на одинадцятій, то закричав: «Ісусе, подивися, вже одинадцять! Я готовий вставати!» Мої брати підійшли до мене, подали мені руки і сказали: «В ім’я Ісуса Христа тобі говоримо: вставай!» Я різко підхопився на ноги, відчувши, як розжарений струмінь пройшов від мого попереку до великих пальців ніг. Я зрозумів, що це зцілення, і, зробивши два кроки, як почав стрибати, аж до стелі, що й зупинитися не міг. Бог виявив милість Свою! Один брат хотів мене зупинити, узявши за руку, але ми стали стрибати разом. Я вискочив на дорогу, став бігати і кричати: «Мій Бог живий, сусіди, виходьте зі своїх дворів, мій Бог милість виявив мені!»

Згодом мене обстежували в Києві на консиліумі професорів. Обстежували від голови до ніг, порівнюючи старі знімки й аналізи з новими. Нарешті зробили висновок: «При обстеженні ніяких ознак хвороби не виявлено. Видужання одержав на ґрунті релігійних переконань». Це писали люди, що і в Бога не вірили. Цей висновок зберігся в лікарні, його не раз перевіряли відомі люди, щоб переконатися, чи дійсно так написано. Цей висновок ніхто не зміг і не зможе спростувати, тому що це зцілення зробив живий Бог. Саме наді мною здійснилися слова Христа: «Кластимуть руки на хворих — і вони будуть здорові!» (Мр.16:18).

Мені інколи хочеться кричати на увесь світ: люди, покайтеся і віруйте в Євангелію! Нам подаровано прощення, нам подаровано спасіння, ще Бог кличе до Себе! Просто і чесно станьмо перед Богом, бо один Він (не люди!) дає прощення і спасіння.

© «Благовісник», 4,2005