Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

«ЯКЩО ПРИЙШЛА БІДА…»

Святослав ДУБИНСЬКИЙ

Я народився в Україні. Коли мені було 9 місяців, батьки за комсомольською путівкою виїхали «піднімати» Крайню Північ. Так що моє дитинство минуло в суворих умовах Півночі. 40 градусів нижче нуля там вважається нормальною температурою. Через сильні морози на вулицю я виходив рідко (за винятком відвідування звичайної і музичної шкіл). Усе моє дитинство, можна сказати, проминуло в квартирі. Потім я закінчив Магаданське музичне училище.

Вийшовши з домашніх стін затишної квартири 14-літнім юнаком, я занурився в реальне життя, яке для мене виявилося занадто жорстоким. Атмосфера нечистоти, обману, лукавства, постійного гріха, що панувала серед молоді в Магадані, мала на мене негативний вплив. Серед молоді були, приміром, такі безглузді традиції: хто більше вип’є спиртного, той більш сильніший. Хоча мене батьки виховували в дусі комуністичної моралі, життя мене «поламало», і незабаром я став залежним від алкоголю. Не знаючи Бога, я спирався винятково на свої сили — і отримав поразку. Я неодноразово намагався лікуватися, але ніщо не допомагало. Нарешті зрозумів, що самотужки я не в змозі звільнитися. Від почуття безвиході я різав собі вени, щоб піти з життя, але мене рятували, і я залишався жити далі, хоч так більше жити не хотів і не міг.

Тоді я вже був одружений, коли разом з сім’єю приїхав на короткий час в Україну, в місто Жовті Води, де вперше почув звістку про живого Бога. Це трапилося дивовижним чином. Одного разу пізньою осінню я побачив на вулиці хлопців з гітарами, став просити їх заспівати мені що-небудь — адже нам з товаришем по випивці хотілося повеселитися, хоч і були вже добряче «веселі». Вони погодилися, незважаючи на мій нетверезий стан. І заспівали пісню, від якої в ту ж мить усе моє життя змінилося. Вони заспівали: «Якщо прийшла біда, хто нам, скажіть, допоможе, але через усі роки бачив я руку Божу». І раптом мене пронизала думка, що це ж у мене біда, і я не хочу так далі жити, і тільки Бог мені може допомогти в моїй біді! Коли вони заспівали приспів: «Стань на коліна, друже, якщо скорбот так багато, і ти побачиш раптом щастя в спільності з Богом», я сприйняв ці слова як ті, що звернені до мене. Сльози самі потекли по моїх щоках. Під час їхнього співу я став на коліна прямо на мокрий асфальт. Це не було, як кажуть, душевною слабкістю затуманеного алкоголем мозку, мене дійсно торкнувся Дух Святий. З мене почав сміятися товариш по пляшці, але це аж ніяк не вплинуло на моє рішення. До мене прийшла віра, що цей день змінить все моє життя. Я встав з колін вже іншою людиною.

Я запросив тих хлопців до себе. Уже з порога сказав Наташі, своїй дружині, що тепер наше життя буде іншим. Вона, звичайно ж, не повірила. Ми провели в спілкуванні майже всю ніч. Мені хотілося довідатися дуже багато про Бога, про віру. Наступного дня я прийшов до церкви, де покаявся, визнавши Ісуса Христа своїм Господом і Спасителем. Я розгорнув Євангелію — і Слово Боже відразу стало говорити до мене. Я читав з олівцем, підкреслюючи ті місця, що торкалися мого серця своєю благодаттю. Євангелія була для мене, вона оживала в мені! Я без краплі жалю залишив усіх своїх товаришів по пляшці, що за короткий час встиг знайти в Жовтих Водах. Став відвідувати кожне зібрання церкви. Мав справжню спрагу! Моя дружина незабаром також прийняла вірою Ісуса Христа. І ми усе своє життя присвятили служінню Господові!

Через короткий час ми організували хор, оркестр. Потім нас з Наталкою запросили викладати в Коростені. Там ми змогли організувати курси диригентів для церков. Уже було чотири випуски регентів. Слава Богу, що Господь поміняв нас і ще дає можливість допомогти багатьом людям більш плідно трудитися для Господа.

Мої батьки відразу не зрозуміли мене. Я був здивований тим, що їх не шокувало те, що я був алкоголіком і намагався покінчити з життям. Їх шокувало те, що я став християнином. Мама написала мені, що я їх застрелив без рушниці — зрадив їхню віру. Хоча я розумію, що вони не мали тоді нічого спільного ні з якою християнською деномінацією, тому що не вірили в Євангелію. Уже минуло більше десяти років, і Боже насіння дає сходи й у серцях наших батьків. Батько, який усе своє життя був ідейним комуністом і намагався завжди чинити чесно, нарешті, зрозумів, що ідея радянського комунізму — міф. Будучи головою профспілок і позаштатним кореспондентом «Північної Правди», він почав збирати матеріали з історії Колими. І, звичайно, зіштовхнувся з фактом, що на Колимі безліч масових поховань людей, які відбували покарання у концтаборах. І він довідався, що серед мільйонів загиблих, заледенілі трупи яких, як колоди, скидали в загальні ями, було дуже багато віруючих-християн, які опинилися на Колимі тільки за те, що вірили в Ісуса Христа, і прийняли мученицьку смерть за ідею чистоти, святості, добра, любові. Але ж схожі принципи сповідував і мій батько! Тільки була істотна різниця: він не вірив у Бога. А вони були з Богом! Тільки уявіть: молоденькі 18-літні дівчатка одержували по 25 років таборів і (якщо вдасться вижити) ще 5 років поселення без права виїзду тільки за те, що вони вчили добру дітей у недільній школі. І вони йшли на очевидні муки і смерть, але від Господа не відрікалися! Ці факти настільки вплинули на батька, що його світогляд тепер цілком змінився, він навіть приїжджав до мене в Україну. Тепер він пише книгу про ті трагічні історичні події, про ті труднощі, що переживав Божий народ. Вірю, не далекий той день, коли він усім серцем схилиться перед своїм Господом Ісусом Христом, як це одного разу зробив його син.

© «Благовісник», 3,2005