Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

«МИ МОЖЕМО БУТИ БЛАГОСЛОВЕННЯМ ОДИН ДЛЯ ОДНОГО»

Олена МАТВІЮК

«Прийдіть до Мене, всі обтяжені та знедолені, і Я заспокою вас» (Матвія 11:28).

...Саме такою, обтяженою, побитою долею, я прийшла до Господа...

Наша чудова сім’я розпадалась. Ми не знаходили спільної мови: кожен жив своїм життям. Я боялась за дітей, відчувала, що не легко вижити в цьому страшному світі. Розлучались майже всі, з ким я спілкувалась і товаришувала. Мене це лякало. Фінансові проблеми не закінчувались, тому чоловік кожен день шукав спокою в горілці. Постійні суперечки в домі, безсонні ночі... Життя не мало сенсу. Все навкруги було сірим, навіть небо. Здавалось, що світ втратив кольори. Хотілося десь зникнути, подітись, просто не жити. Шукала порятунку у бабок-шептух. Ставало ще гірше. Жили ніби для дітей, але і вони були стомлені нашими стосунками і таким життям.

Моя віруюча однокласниця якось сказала мені, що вона дуже щаслива. Я згадала про неї і почала цікавитись, в чому ж її щастя. Вони жили бідно, мали багато діток, то чому ж вони щасливі? Вона привела мене на зібрання домашньої групки. Я дивувалась з тієї зустрічі: або я не така, як всі, або ці люди з іншого світу. Так, ми відрізнялись: вони всі сяяли від радості і щастя, а я була пригнічена і нещасна.

На третьому зібранні я покаялась в гріхах, пережила прощення. Це було 9 лютого 1997 р., а 10 лютого я вже була щаслива і радісна. Я подивилась на свою сім’ю новими очима і повірила, що Той, Хто покликав мене, Той, Хто вмирав за мене, Той, Хто заспокоїв мене, саме Він спасе мій дім! Бог через тиждень покликав моїх дітей. Ми, щасливі, вже втрьох молились за чоловіка.

Я розуміла, що він живе гріховним життям, але віддала його в руки Господа. Того ж літа я з донечкою увійшла в заповіт Бога. Радість і щастя переповнювали нас. Зі старим життям було покінчено. Колишні друзі відійшли від мене, бо ми перестали розуміти один одного. Але Бог дав нових друзів, які несли тягарі нашого дому на руках молитви. Це була велика підтримка в тяжкі хвилини, які прийшли в наш дім.

Я захворіла, і мене відправили в онкологічну лікарню на операцію. Страшний діагноз — рак молочної залози — прозвучав як вирок. Але надія і віра не покидали мене, я відчувала присутність Божу. Я — духовне немовля, здавалось, мені це випробування не під силу. Але Він в той час носив мене на Своїх руках, і мені було добре і затишно.

Бог навіть давав сили трудитись в цій лікарні. Люди бажали слухати слово Боже, ми разом співали псалми. В палаті рідко бувала, все ходила по хірургічному відділенні і втішала хворих. Люди втрачали надію, були зламані долею. Але я мала в собі те, чого не мали вони. Мене наповнювали радість і мир. Своє життя я довірила Господу. Мені хотілося підбадьорити зневірених хворих, посіяти віру. Одного разу я навіть сказала: «Дівчата, чому ви такі сумні, от я вмирати не збираюсь. Однією груддю я ще дитину вигодую». Сама злякалась того, що сказала. Я не знала свого життя наперед, але Сам Дух Святий проговорив через мої вуста. Лікарі дивувались і навіть вважали мене дивною. Хірург, який мене оперував, говорив, що не поважає таких, як я, що поміняли батьківську віру. Але Бог наповнював мене любов’ю.

Коли проходиш сеанс опромінювання, його важко переносити, і я почала цей час присвячувати молитві: співала псалми, молилась — і Бог наповнював мене радістю і вірою. Я почувала себе кволою, але дух мій торжествував. Ворог намагався навіяти смуток, малював в уяві мої похорони, говорив, що тільки бабки-шептухи мені допоможуть. Але Господь боровся за мене — і переміг!

Мій чоловік в той час був ще невіруючий, вдома плакав, не міг нести такий тягар. Він не вмів молитись, але бачив, як діти ставали на коліна і кликали до Бога. Коли я приїжджала на вихідні додому, чоловік возив мене на зібрання. Я боялась померти тільки через те, що мій чоловік не примирився з Господом. Але слово Боже торкнулось його — і він віддав своє життя і всі труднощі нашої сім’ї в руки Бога. Мені здавалось, що я найщасливіша і вже можу вмирати.

Дуже запам’ятався той день, коли ми вперше стали на вечірню молитву: двоє дітей, я і мій чоловік. Це те, про що я мріяла там, в лікарні. Ще пізніше і мої батьки покаялись, чоловіка брат і більше 20 чоловік сусідів. Бог продовжував моє життя, і через 10 місяців я завагітніла, у віці 40 років. Це було щастя і несподіванка, великий подарунок Всевишнього. Лікарі поставили крапку в моєму житті. Пропонували перервати вагітність, бо вона загрожувала мені смертю. Але віра у Всемогутнього не покидала мене, а зростала. Багато було випробувань під час вагітності. Але Ангеліночка народилась здоровою дитиною з вагою 3,5 кг. Однією груддю я її годувала півтора року. Збулося те, що прорік Дух Святий у лікарні.

Одного разу моя середня донька Ліля попросила, щоб у нас пожила сирота, яка покаялась і жила при церкві. Ми дали згоду. З часом вона стала нам за дочку. Сніжана розповіла про долю сиріток, які живуть в інтернаті. Я була здивована. Ніколи не задумувалась так серйозно, що це за життя у сироти. Бог поклав на серце взяти хлопчика з інтернату, тому що мали вже чотири донечки. Молилась за це півтора року. Бог вкладав бажання в серця моїх дітей і чоловіка. Знайшли Дениса, якому було 5 років, але виглядав він набагато меншим. Забрали його, та ще запропонували одній сім’ї, щоб вони взяли його сестричку. Почали свого синочка привчати до сім’ї. Але у Дениса було ще двоє братиків, яких ми часто забирали до себе на канікули. З часом Володя, якому було 10 років, попросився в сім’ю. Ми і його забрали. Старший, Олег, не хотів. Ось і почалось служіння. Старший хлопчик вже мав сформований характер. Багато чому не був навчений. Він своєю поведінкою нагадував мені Мауглі. Не розумів, що треба слухатись, допомагати. Було важко, але з кожним днем дитина змінювалась.

Піклуючись про дітей, я не звертала уваги на себе. Їздила з дітьми на велосипеді, спілкувались з іншими дітками та їх сім’ями, які відвідують церкву. Раптом почала відчувати, що дуже болять кістки, ноги. Після відвідин онколікарні, на комп’ютерній діагностиці мені поставили діагноз — рак кісток, метастази пішли в кістки тазу. Це був удар для мене і моєї сім’ї. Я похитнулась, втратила віру, мені здавалось, що Бог покинув мене. Кричала до неба і не чула голосу Божого. Мені знову довелось їхати на хіміотерапію. Я не знала, чи виживу після тих процедур, але мені ж потрібно глядіти дітей. Старших біля мене не було. Одна вже вийшла заміж, а Ліля і Сніжана були за кордоном на роботі. Не могла погодитись на лікування до тих пір, поки не відчула силу в собі, яку дав Бог. Я дуже переживала, що без Господа я не зможу там, в лікарні. Я була зовсім безсила. Але коли отримала слово і підтримку від Господа, я вже їхала в лікарню не як на лікування, а як на місіонерське служіння. Відпочивши два дні, я почала трудитись, розповідати людям, які були безнадійно хворі про покаяння, про вічність.

Перший раз, коли я лежала, Бог був як люблячий батько, носив мене на руках, а цей раз Бог був біля мене як Бог сили. Давав силу проповідувати, зміцнювати слабших. Я була щаслива, коли люди молодого віку примирялись з Господом, каялись у своїх гріхах. Я славлю Бога, що могла служити в такій лікарні, бо лікувалась цілий місяць. Коли виписалась з лікарні, то в глибині свого серця говорила з Господом і просила життя. Уклала з Богом договір, про який знали тільки ми: «Господи, коли продовжиш мені життя, то я ще візьму дитину з інтернату і прийму її як свою».

Минуло півроку, і я знову поїхала на діагностику. Але перед тим навідала інтернат і вибрала собі Іваночку, якій було 9 років. Не могла її забрати, бо чекала, що покаже комп’ютер. Сім’я про це не знала. Ну, і звичайно, Бог допоміг: все було добре, кістки підлікували, і я раділа, що ще одне дитя спасу від сирітства. Сповістила про це свою сім’ю. Чоловік погодився. Іваночку ми забрали, знову сім’я поповнилась, нові дитячі хвороби, нові проблеми. Але Господь виводив з того стану нашу нову донечку. Минуло чотири місяці, почались зимові канікули, і ми вирішили забрати сетричку Іванки, Таню (11 років), яка залишилась у інтернаті. Ми бачили, що дівчата ображались одна на одну. Ми хотіли їх помирити і час від часу забирали Таню до нас на вихідні. Їй дуже сподобалось у нас, вона почала говорити «тато» і «мама», стала просити, щоб ми не відвозили її в інтернат, казала: «Не віддавайте мене туди, бо мене там воші з’їдять». Ось так вона в нас і залишилась.

Велике, чудове служіння виконуємо ми з чоловіком. Маємо троє своїх діток і четверо прийомних. Бог послав внука, а ось уже скоро й у Сніжани буде дитинка. Так збагачує нас Господь і дає сили. Коли я взяла у дім Іваночку, то в той час мені потрібно було пройти знову обстеження. На печінці знайшли пухлинку, а коли дивились легені, то стали підозрювати рак легень. Лікарі не дійшли згоди щодо цього діагнозу. Але у мене є Той, за Ким останнє слово, то — Господь. Моє життя — сьогодні на сьогодні, а завтра — не мій день.

Ось так Бог діє у нашому житті. Я б дуже хотіла, щоб моє свідчення пробудило людей, які не можуть знайти для себе служіння у винограднику Божому. Ми потрібні там, де слабші за нас. Тільки тут, на землі, ми можемо бути благословенням один для одного. Перегляньте своє ставлення: чоловік до дружини, дружина до чоловіка, тато і мама до дітей. Чи так ми любимо, чи те ми говоримо один одному. Адже завтра — не наш день, може так бути, що когось з нас не стане. Чи не будемо ми шкодувати: щось не зробив, щось не сказав, не полюбив?..

Хай Господь допоможе нам бути благословенням один для одного.

© «Благовісник», 4,2005