Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

«Я ТОБІ ЗАЗДРЮ, ЩО В ТЕБЕ Є ТАКИЙ БОГ І ТАКА ВІРА»

Надія ВАСИЛЬЧЕНКО

Випробування прийшло в наш дім несподівано. Було 1 вересня 1999 року, звичайний день. Вранці я провела дітей в школу, а на вечір у мене піднялась температура, почало дуже боліти горло і голова. Я намагалась лікуватись сама, але покращання не було і довелося звернутися до лікарів. Вони оглянули мене і відправили в неврологічне відділення, але згодом перевели в іншу лікарню, запідозрили сепсис, септичний міокардт, гепатит, арахноїдит... Були великі дози антибіотиків, гормонів. Але мій стан погіршувався, сили мене покидали, і я вже не могла рухатися. Мене завезли на УЗД і підтвердився діагноз — пухлина правого придатку мозку третього ступеня. Прямо в палаті чотири служителі звершили наді мною молитву з помазанням. Мій стан не покращав, але я вірила, що Господь втрутиться в цю справу. До хвороби я працювала медсестрою в дитячій лікарні, і всі мої співробітники були дуже засмучені, казали: «Де ж Бог? В неї четверо дітей, вона ж така молода!»

Але коли ми приїхали на обстеження в Полтаву, в обласну лікарню, то там, оглянувши мене, всі лікарі сказали, що онкопухлини немає, а лише велика гнійна пухлина, яку потрібно терміново видалити. Мій стан був вкрай важким і тому мене мали підлікувати, а потім зробити операцію, але мені з кожним днем ставало гірше і гірше. Тоді вирішили робити операцію. Післяопераційний період був дуже важким. В мене була висока температура, добу я була на апараті штучного дихання. Я насправді перебувала в долині смерті, мені було дуже важко і фізично і морально. Здавалось, що моє життя на волосині і Господь мене не чує. Біля мене стояли ще два ліжка. На них клали важкохворих, намагались щось їм робити, але потім відключали апарати, накривали покривалом і вивозили... Потім привозили нових — і так продовжувалося день в день. Дивлячись на це все, я впала у відчай, і тоді Бог побудив мою сестру передати мені 90-й псалом, підкресливши вірші: «Впаде тисяча збоку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!.. Тільки своїми очима подивишся, — і заплату безбожним побачиш, бо Господа, охорону мою, Всевишнього ти учинив за своє пристановище!» Коли я прочитала ці слова, в мене все всередині заграло: невже ж я не бачу — вони помирають, бо в них немає Господа, а в мене є Бог, Який бачить все і контролює цю ситуацію! Я не помру! Я буду жити! Я ж бо Господа обрала своїм пристановищем!

Мене перевели в Республіканський реанімаційний центр інтенсивної терапії сепсису в м. Києві. там лікарі сказали: «Не може бути, щоб ми не знайшли джерело зараження. Чудес не буває, все залежить від нас!» Почалося моє інтенсивне лікування. За чотири місяці мені ввели 15 видів найсильніших антибіотиків в найбільш великих дозах, операція ішла за операцією, почало гнити тіло, висока температура не спадала. Я була в напівсвідомому стані, мені кололи найсильніші обезболюючі ліки і наркотики, але вони не знімали болю. Але прийшов момент, коли Бог відкрив моєму чоловікові і батькові, що Він все контролює, і моє одужання почнеться, коли я переступлю поріг свого дому. Наступного дня чоловік приїхав в лікарню і заявив, що забирає мене додому. Лікарі не хотіли мене відпускати, говорили, що він ненормальний, але потім все ж таки виписали, бо бачили, що мій організм не міг вже приймати ніяких ліків, операцію робити теж неможливо.

Коли я приїхала додому, всі дуже молились за мене. Я теж мала сильну віру і свідчила про своє зцілення. Мені стало легше, температура вище 38 не піднімалась, і хоча ще дуже боліло, я вже могла рухатись, обслуговувати свою сім’ю, ходити до церкви. Одного разу в нас вдома була молитва і Господь сказав через пророка, що моя хвороба є лише підготовкою до сильніших випробувань, що в нас будуть ще більші біди, але Він все тримає в Своїх руках, щоб ми довірились Йому.

Рівно через рік, коли я прийшла додому, мій стан різко погіршився. Знову піднялася температура, почало різко боліти у всьому тілі. Я знову лягла в протисепсисну лікарню Києва. Там вирішили зробити ще одну операцію, але мій стан настільки погіршився, що вони не відважились на це. Я пам’ятаю той момент, коли мене завозили в 10 палату. Це була палата, куди відправляли людей, яким залишалось жити кілька годин, для того, щоб інші не бачили, як вони помирають. Я не знаю, звідки в мене взялась сила, але я з вірою промовила: «Звідси всіх вивозять мертвими, а я вийду живою, бо в мене є Господь!» Я майже весь час була непритомною. Відмовились працювати печінка і нирки, кишечник, серце і легені наповнились гноєм. Лікарі вже нічого мені не робили. Сказали лише моїм рідним, щоб вони приходили зі мною прощатись. Я не боялась померти, але коли я бачила біля свого ліжка чоловіка і дітей, то благала в Бога життя. І Він прийшов! Я ніколи не забуду тієї зустрічі, яку неможливо описати словами! Він був в мені, а я в Ньому! Після цього я не сумнівалась, що буду жити! Коли я відчувала Його біля себе, то мені було дуже соромно за своє життя. Я обіцяла Йому, що буду всім говорити, щоб люди не сварилися, не ображалися, бо це так неважливо порівняно з величчю і святістю неба! З того часу я не сумнівалась, що буду оздоровлена, хоча Господь сказав, що цей процес буде повільним.

Зі мною лежали дорослі діти багатих батьків, які мали сепсис (зараження крові) від наркотиків. Кожен день і ніч я чула їхні крики і стогони, а потім страшний крик матері над мертвою дитиною. А поряд стояв пологовий будинок. Це було влітку, всі вікна були відчинені, і я чула крики жінки, яка народжувала, а потім перший крик дитини. Це було таким контрастом! І тоді я закричала до Бога: «Господи, тут смерть, а там життя, тут горе, а там радість. Зціли мене повністю, щоб я могла подарувати життя ще одній дитині!»

Лікарі пробили легені і стали відкачувати гній, потім більше місяця я ще лежала з трубками і з мене стікав гній. В мене була повна атрофія м’язів, і лікарі сказали, що навіть якщо я буду жити, то ходити не зможу. Від прийому гормонів в мене з’явився апетит. Спочатку організм не приймав їжі, але згодом вона почала затримуватися, я набирала сили. Стала освоювати певні рухи, і ось настав день, коли мене підвезли до умивальника і я змогла сама вмитися.

Разом з тим, що відчувала фізичний біль, йшла і духовна атака. Сатана постійно мені нашіптував: «То ти така здорова! Подивись, в тебе ж біль який! Температура, ти ходити не можеш!» Лікарі запропонували: «Піди до однієї жінки, яка тобі хоч діагноз встановить, якщо ти не хочеш народних методів лікування!» Але слава Богу, моя сестра Валя молилась і ми змогли подолати і цю спокусу диявола.

Поступово мій стан покращувався. Очистились легені і серце, я навчилась ходити. І настав день, коли я зайшла в ординаторську, щоб попрощатися з усіма лікарями. Мій лікар сказала: «Я тебе прошу одне — не забувай молитися своєму Богу! В тебе не було й 1% на життя. Я тобі заздрю, що в тебе є такий Бог і така віра!»

Через рік Бог дав нам можливість виїхати в Америку. Там ми пережили ще одне чудо: Бог подарував нам донечку! І хоча мені уже було 42 роки, а лікарі, прочитавши мою історію хвороби, хвилювалися за моє життя, наша Даяночка є здоровою чудовою дитиною.

Я дуже щаслива людина. Я здорова, маю прекрасного чоловіка, дітей, внука. І все це зробив Господь!

© «Благовісник», 3,2005