Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

СЕРЦЕ ЛЮДИНИ

Іван ПТАЧИК, м. Маунт Вернон, США

Я народився в 1941 р. на Волині, в селі Борки (тепер с. Добре Камінь-Каширського р-ну). Мій тато увірував ще молодим, а мами я не пам’ятаю, бо вона померла, коли мені було чотири роки. Згодом тато вдруге одружився на віруючій дівчині. Я змалку ходив на зібрання, знав молитву «Отче наш», але батька не слухався і Богу служити не хотів. Будучи під впливом вчителів-атеїстів, став піонером, потім комсомольцем, жив, як усі світські люди: став курити, випивати. Батько все це бачив, але не приймав ніяких рішучих дій. Я думаю, що тато трохи попускав нам, дітям, нас потрібно було жорсткіше виховувати.

Коли я повернувся з армії, то на всі батькові слова про те, що потрібно покаятися, потрібно Бога шукати, я відповідав, що оскільки знаю про Бога змалку, але Йому не служу, а лише грішу, мені немає прощення. Так довгий час сатана обманював мене. І лише тепер я почав усвідомлювати, скільки разів Бог зберігав моє життя, хоч я не дякував Йому за те.

У 1970 році я одружився. В сім’ї моєї дружини всі вживали дуже багато спиртного. Звичайно, це вплинуло і на мене, я теж став алкоголіком. Навіть коли побудувався окремо, то все одно забрав до хати самогонний апарат. Горілка в нас лилася, як то кажуть, рікою.

Згодом в нас народився синок, але лікарі сказали, що він помре. Це дуже схвилювало мою дружину. Розуміючи, що іншого виходу немає, вона пішла до церкви і пообіцяла Богові, що коли Він збереже життя дитини, то вона буде служити Йому. Я про це не знав. Синок вижив і став цілком здоровою дитиною. Жінка вирішила виконати свою обіцянку і спитала мене, чи я не проти, коли вона прийме водне хрещення. Я був тільки радий, бо знав, що віруючі — хороші люди, але на водне хрещення дивитися не пішов.

Та одного разу, це було 7 березня 1986 року, я поїхав поїздом на роботу у вагоноремонтне депо. З собою взяв горілку в кишеню. По дорозі виявив у цій кишені книжечку «Серце людини» за редакцією Івана Зінчика, яку дала мені двоюрідна сестра жінки. Я почав її розглядати. Там було зображено серце грішника, переповнене всякою гидотою. Я аж здригнувся, коли подумав, що то ж і моє таке серце. В ту мить мене побачив один львів’янин і сказав: «Я бачу, брате, ви читаєте божественну книгу…» — і скинув шапку. Я ледь не заплакав, подумавши, який же я брат?

Коли вранці наступного дня я встав, то сказав дружині: «Жінко, їдемо на зібрання». Вона не могла зрозуміти, що зі мною сталося, скільки разів вона мене просила, я все відмовлявся, а тут сам запропонував.

Ми вийшли на автобусну зупинку, та сатана не хотів мене так просто відпустити. Того дня саме було свято, 8 березня, і я зустрів свого друга з пляшкою горілки. Він тяг в один бік, жінка — в другий. Слава Богу, що тоді я не пішов на п’янку. Хоч з мене товариші і сміялися: «Що, Іване, в штунди записався?» Але я сміло відповідав: «Так, записався! » Мені тепер смішно з того, який перевернутий розум мають невіруючі люди: пляшці горілки кланятися і п’яними валятися не соромно, а перед Богом схилитися і поклонитися Йому — соромно.

Невіруючі говорили, що то жінка мене затягла до церкви, та я знаю: якщо Бог не заведе, то жодна людина не затягне аж ніяк. Серце людини змінює лише Бог. Коли я покаявся, то моє життя стало іншим. Я тоді співав, дякував Богові за прощення і свідчив іншим про Ісуса. Мені говорили, щоб я мовчав, та я не міг мовчати: як мене Господь спас, то я хотів, щоб інші почули і повірили в Євангелію.

Звичайно, не одразу стало все добре після мого покаяння. Мої діти були невіруючими, син почав пити, а потім і вживати наркотики. Місяцями не бував вдома. Я молився за нього, постився, молилися й в інших церквах. Мене Господь завжди утішав через пророків, що наповниться чаша молитов і Господь не запізниться — порятує мого сина. Так і сталося.

Одного разу, восени 1993 року, я їхав мотоциклом до церкви, проїжджав мимо кафе, де був тоді Саша, і побачив його. Він погодився поїхати з нами. Хоч увесь час він бурчав, що його ноги не буде в домі молитви, та все ж зайшов і залишився послухати. Зібрання майже закінчувалося, коли моя дочка, яка вже тоді увірувала, запропонувала помолитися за Сашу. І сталося диво: він погодився! Над ним помолилися служителі церкви, і він тоді покаявся! Скільки раз я говорив: «Коли ти, мій сину, будеш біля мене молитися? » І тут побачив, як він молиться біля мене. Отака радість!

Хотів би усім сказати: якщо Господь кличе покаятися, то йдіть до Ісуса — доки є час. З милості Божої я покаявся і тепер маю нове щасливе життя, наповнене змістом, і завжди дякую Богові за цю велику радість, яку Він дав і моїм дітям також. Не гайте часу і не втратьте свого шансу.

© «Благовісник», 2,2005