Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

МЕНЕ ЗМАЛКУ ТЯГНУЛО ДО ЦЕРКВИ

Старший пресвітер церкви ХВЄ в Сумській області Віктор КЛЕЦЬ

Я народився старшим у віруючій родині, в селі Лісове, що на Волині. Нас у батьків було 8 дітей. У той час у нашому селі дому молитви не було, тому мої батьки разом з групою віруючих ходили на недільні зібрання до церкви в сусіднє село Будки, що знаходилось недалеко від нас. Там була велика гарна церква, членами якої були віруючі з 5 чи 6 окружних сіл, згодом, у 1982 році, у цій церкві я прийняв водне хрещення і став її членом.

В церкву я ходив переважно з дідусем. Мені подобалось, як там чудово співав хор і чомусь з самого дитинства мене до неї тягнуло. Моя мама також любила співати християнські пісні. Вона співала їх постійно і вранці, і вдень (тепер такого чомусь не спостерігається). І це мені також подобалось.

В той час, в 1970 році, вільно придбати Біблію можливості не було. Але моїй матері віруючі давали читати Євангелію. Пізніше нам її хтось подарував. Ця книга була без обкладинки з потертими сторінками, на яких не було видно всіх літер. Вона була для нас дуже дорогою.

Але з самого дитинства і потім, навчаючись в школі, я товаришував з дітьми з невіруючих сімей. Невіруючими були також деякі наші родичі — дядьки і тітки. І це на мене якоюсь мірою впливало. І тому, підростаючи, я не думав, що буду віруючим. Але з часом, коли став більше розуміти деякі речі, я почав молитися і усвідомлювати, що є Бог, Який мене чує. І тоді, коли мені було 12 років, і я навчався в 5 класі, до мене прийшло переконання: бути віруючим.

Поштовхом до цього переконання, можливо, були деякі життєві ситуації, які стали мені відомі пізніше. У моєму житті був такий випадок. Одного разу, коли я був ще немовлям, сусідська дівчинка колисала мене в колисці. На той час вона почала тільки ходити до школи. Але так трапилось, що колиска перекинулась. Всі ті речі, що були в колисці, мене накрили, і я почав задихатися. Дівчинка злякалась і побігла додому. Моя мама цього не бачила, але у той саму мить її чомусь потягнуло в ту кімнату, де я був. Коли вона все це побачила і підняла колиску, я був майже мертвим. Але моя мама молилася за мене, і завдяки її молитвам я залишився жити.

Пізніше, коли мені було десь років 6 і до школи я ще не ходив, у моєму житті був ще один випадок, коли Господь спас мене від смерті. Якось одного весняного ранку, коли ще був приморозок, я разом зі своїми двома друзями (вони були братами) вирішив піти погратися на болоті. Ми зайшли досить далеко. Коли поверталися назад, все порозтавало і канави наповнились водою. Тоді старший хлопець свого молодшого брата переніс через всі небезпечні місця. І вони пішли далі. А я залишився сам, і мені нічого не залишалося, як обходити все самому. І ось я натрапив на одну копанку, яка була залита водою настільки, що не було видно ні її початку, ні кінця. Коли я почав іти по тій воді, то трапилось те, чого я не чекав. Я почав тонути. Але якась надзвичайна сила виштовхнула мене наверх. Тоді я схопився за якийсь кущ, і тримаючись за нього, виліз із води. Мокрий і зляканий я добирався додому, до якого треба було йти з кілометр. Тепер я розумію, що то Божа рука мене оберігала з самого мого дитинства.

Крім того, поштовхом до мого свідомого рішення служити Богу послужило те, що я, будучи дитиною, відвідував недільну школу. В нашій церкві віруючі дівчата організовували молодь і займалися з дітьми. І під час цих занять, в 12-річному віці, до мене прийшло таке переконання — бути віруючим.

У школі нам забороняли йти до церкви, тому що тоді був атеїстичний час. Нам знижували за це оцінки, але ми все одно йшли. Коли я навчався у 8 класі, директор школи декілька разів пропонував мені заповнити анкету для вступу в комсомол, вказуючи при цьому на перспективи такого рішення. Але я відмовився. І причиною тому було не те, що я так був навчений батьками (до речі сказати: батьки ніколи не нав’язували мені своїх думок), а те, що я був переконаний в іншому: я хотів служити Богу. В той час ми разом з молоддю церкви збиралися на молодіжні вечірні зібрання, співали пісні, розповідали вірші, їздили на служіння в інші села і таким способом досить активно проводили час.

Після закінчення 8 класу я пішов вчитися на столяра в СПТУ № 8, в м. Любомль. Там я навчався 2 роки. В цьому училищі була військова підготовка, і мені також доводилось відстоювати свої християнські погляди відносно зброї. Я вважаю, що Сам Господь навчав мене цьому.

Закінчивши з відзнакою училище в Любомлі, я пішов працювати в ПМК м. Луцька. В цьому місті я відвідував церкву. В той час молодь була дуже активною й ініціативною. Молодіжний керівник організовував молодь церкви для допомоги престарілим людям і вдовам. У той час мені не було ще й 18 років, але ми разом з хлопцями працювали в позаробочий час, і за це нам по п’ятницях давали відгули. Ми збиралися по 5 чоловік і їздили по селах допомагати нужденним людям.

В 1983 році мене призвали в армію. Я попав служити в Підмосков’я. Згодом, для проходження курсу молодого бійця, мене завезли в м. Одінцово і там почали готувати до прийняття присяги. Зі всієї кількості солдат 20 чоловік були християнами. Всім солдатам видавались макети автоматів, і вони йшли на тактичні заняття. А нам, хто відмовився приймати присягу і брати зброю, дали завдання — мити казарми. Після такого випробування, на другий день, із 20 залишилось стійких 9 чоловік. Через декілька днів керівництво вирішило ускладнити наше життя і, хоча без зброї, вигнало нас на тактичні заняття. Спочатку, поки ці заняття проходили у солдат зі зброєю, ми повинні були бути в кущах і спостерігати за ними. Тоді, користуючись нагодою, ми молилися до Бога. А потім всі 4 роти невіруючих солдат лежали на плацу і дивились, як нас, 9 чоловік, ганяли за повною програмою — ми бігали, долаючи всі перешкоди. Вони думали, що після цього ми здамося і будемо приймати присягу, але, не зважаючи на всі ці обставини, всі погрози, ми трималися свого переконання, яке дав нам Бог.

Через деякий час нас розподілили по військових частинах. Трьох із нас повезли в м. Саратов. Там ми познайомились з полковником Пилипенком, який був керуючим над військами «стройбату». При зустрічі з нами він сказав: «Хорошие ребята. Мы таких знаем. Они добросовестно выполняют работу». І довідавшись про те, що я — водій, пообіцяв мені дати роботу за спеціальністю. Потім нас направили в частину і розподілили по ротах.

Але тут знову почалися випробування. Нас викликали в штаб, і командир кричав: «Богомолам ніякої машини! Будете працювати на базі КТС, де розгружають цемент і щебінь!» Після цієї розмови нас відзразу туди направили. Там ми розвантажували вагони з цементом, щебенем, з картоплею. Але одного разу в нашу частину приїхав полковник Пилипенко. Побачивши нас, він поцікавився нашими долями. Дізнавшись про те, що ми працюємо на КТС, він розпорядився, щоб мене направили в автомобільну роту на стажування водієм, а Володю — на тракториста. Так і сталося. Отже, і в ті часи були люди, яких Бог використовував для того, щоб пом’якшити життя віруючих людей.

Але, коли ми були на стажуванні, до нас почали приїжджати представники із КДБ. Нас викликали «на килим», погрожували і всілякими способами переконували в тому, щоб ми відвернулися від віри в Бога.

Одного разу зібрали всю частину в клубі і, викликавши нас, один почав кричати: «Это шкурники! Они специально присяги не принимают. А кого мне в Афганистан направить? Да если что, они ещё будут вам в спину стрелять». Після цього я почав хвилюватися. Думав, що після такої розмови мені доведеться і перед солдатами відповідати за свою віру в Бога. Але після цих зборів до мене підійшов командир взводу, старшина, який був віком трохи старшим за мене, і сказав: «Слушай, ты в этом стоял и теперь не сдавайся. Стой до конца. Мы тебя не оставим. Мы тебя поддержим. Молись. А если ты зашатаешься и сейчас сдашься, тебя сами солдаты возненавидят». Цими словами він дуже мене підбадьорив. Я навіть не чекав такої реакції. Я вірю, що це Сам Господь через нього проговорив.

У 1985 році, після закінчення служби, я повернувся додому. Ми постійно молилися, щоб Господь дарував свободу для проповіді Євангелії і щоб благословив тих, хто сидить у тюрмах і дав їм твердість. Згодом я поїхав на заробітки в Курську область. Там працював будівельником. В неділю їздили по селах проводити євангелізації, відвідували баптистські церкви. Потім по декілька чоловік збиралися по хатах, там проповідували і свідчили людям. Це був дуже гарний час. І сьогодні мені дуже приємно згадувати про таку можливість розповідати людям про Христа.

Коли настала свобода, я вже мав машину і разом з молоддю їздив на євангелізації. У нас в м. Луцьку є велика церква, вона розділена на дільниці. І разом з молоддю нашої дільниці я їздив проводити євангелізації по Волинській області, їздили навіть у Білорусію.

Одного разу заступник директора місії «Голос надії» запропонував мені попрацювати в місії. Праця полягала в тому, щоб організовувати євангелізації. Він знав про те, що я це робив і мав якийсь певний досвід. Ми порадились з дружиною, і я дав згоду. Ми вважали, що повинні це робити. Ця справа була мені дуже близькою, я любив її і люблю тепер. Так з 1992 року я став працювати в місії «Голос надії». Я дуже задоволений працею в цій місії. Коли я прийшов туди працювати, існувала всього одна євангелізаційна групка. Моїм завданням було організовувати євангелізації — домовлятися з владою, щоб вона дозволила проводити зібрання, шукати місце, приміщення для їх проведення, розклеювати афіші, запрошувати людей і проводити євангелізації у селах і містах Волинської області. Пізніше в мої обов’язки ввійшла відповідальність за місіонерську і євангельську працю та організацію нових церков на Сумщині. Вперше проводити тут євангелізацію я приїхав у 1992 році. Це було в місті Конотопі. Спочатку з Луцька в Конотоп на декілька днів я їздив поїздом «Ковель-Москва». Приїжджав у п’ятницю ввечері, проводив зібрання — і повертався в м. Луцьк. З часом, 1 раз на 2 місяці почав приїжджати разом з групами. Ми проводили євангелізації, водне хрещення, привозили гуманітарну допомогу і демонстрували фільм «Ісус». Але потім виникла потреба в місіонері. І я запросив на цю працю Олександра Устимчука. Раніше ми з ним працювали на будівництві в одному кооперативі в м. Луцьку і були членами однієї церкви. На той час я працював в місії, а він роботи не мав. І тоді, в 1993 році, я йому запропонував поїхати працювати на Сумщину. Це була наша перша місіонерська точка, з якої почала поширюватись праця по всій області. Потім ми проводили євангелізації в Кролевці, Глухові, Ямполі і Ромнах. Для праці в м. Ромнах я запросив Василя Ярошенка. І так поширювалась Добра Новина на Сумщині.

За своє християнське життя мені довелося проповідувати в багатьох місцях України. Я був у Черкасах, в Луганській, Чернігівській і Полтавській областях, в Польщі. Разом з групою «Маяк спасіння» проводили євангелізації в Болгарії і Німеччині.

© «Благовісник», 2,2005