Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЗЦІЛЕННЯ ЖЕНІ ПОЛІЩУК

Здавалося б, що Євгенію Поліщук (або, як її часто називали, сестру Женю) представляти немає потреби. Її знали майже всі українські (і не тільки) віруючі радянських часів. Те, що Бог зробив у її житті, набуло такого резонансу, що навіть влада змушена була якимсь чином реагувати на це. Тим не менше, публікуючи невелику замітку про теперішнє життя сестри Жені, ми вважаємо за доречне познайомити читача з її свідченням хоча б у скороченому варіанті. Для молодого покоління і для новонавернених це, за влучними словами відомого радіопроповідника Івана Зінчика, «чудо Боже в Україні», можливо, і маловідоме. Тому пропонуємо коротку розповідь про одне з багатьох чуд, якими Господь обдаровує людей.

Це сталося від важкої фізичної праці. Я жила в селі, працювала на фермі. Багато носила важкого, часто була під дощем на полі. Від того пошкодився хребет, почав рости горб. Згодом мені стало важко ходити, а потім і зовсім злягла. Мої ноги повисихали, закрутилися одна за одну, зігнулися в колінах і притислися до грудей так, що я не могла їсти. На моїй голові все волосся випало. Я не могла самостійно їсти, мене мама з ложечки годувала, поїла, бо руки мої лише в ліктях згиналися.

Деякий час я лежала в Острозькій районній лікарні. Потім мене відправили в Рівненську обласну. Звідти хотіли відвезти до Києва в дослідний інститут. Але коли приїхав професор, то оглянувши мене, відмовився забрати до Києва через безнадійність мого стану. Мене відправили додому, мотивуючи тим, щоб я відпочила від ліків і лікарні. Але я чудово розуміла, що вони хочуть якось мене позбутися, бо за мною потрібно було доглядати як за дитиною — і все одно безрезультатно. У виписці написали вирок: «Лікуванню не підлягає». Мені надавали обезболюючих уколів, загорнули в простирадло, поклали на носилки і повезли. Вдома медсестра швиденько розгорнула мене, послухала серце і швидко попрямувала до дверей. Мені ставало все гірше і гірше. Всі думали, що я буду помирати. Прийшли мої друзі, стали молитися за мене — і болі мої стихли, я прийшла до тями. Брати підвелися з колін і кажуть: «Женю, ми бачимо, що ти будеш помирати, скажи нам щось добре на кінець, ти йдеш додому, а ми залишаємось, побажай нам щось». Я була така скорчена, що ледве промовила: «Не можу». Але мене наповнив Святий Дух — і я стала голосно співати. Тоді Бог проговорив до мене: «Дочко моя, ти не відійдеш, поки не побачиш Моєї слави тут на землі». Я кажу: «Господи, я не розумію що Ти сказав. Я знаю, що Твою славу побачу але ж там, на небі, якщо буду вірною до кінця». А Бог відповідає: «На землі». Тоді я не знала, яким чином я зможу її побачити.

Дуже часто мене відвідували мої друзі. Одного разу підходить брат до мене, Бог наповнює його Святим Духом і він говорить: «Чого ти, дитино моя, готуєшся до переходу? Ні. Ще своїми очима будеш бачити, як люди будуть йти і навіть бігти до твого дому, щоб побачити, що зробив Господь!» Я знову кажу: «Господи, я знову не розумію, що Ти маєш на увазі. Але дай мені віри і сили бути покірною перед Тобою».

Коли я лежала, закінчився термін моєї інвалідності. Оскільки я не могла поїхати в лікарню, щоб поновити першу групу інвалідності, то ми попрохали лікарів приїхати до нас, щоб вони мене обстежили. Довго вони не погоджувалися, бо казали: «Яка там Поліщучка! Вона ж давно померла». Але їх почала турбувати місцева влада, то вони приїхали. Я прошу їх: «Візьміть мене до лікарні, нехай моя мама трохи перепочине, їй важко». Лікар встала і каже: «Не ображайся, Женю, але немає сенсу тебе брати до лікарні. Ми й інші лікарі не в змозі допомогти тобі. Ти повинна лежати тут, доки не...» Я продовжила: «Доки не помру?»

Коли лікарі поїхали, я почала себе картати: стільки вже лежала, нікого не просила, щоб за мене молилися, а тут не проявила терпіння і просилася до лікарні...

А через три роки, сьомого місяця, дев’ятнадцятого числа, о четвертій годині Господь поставив мене на ноги. За всі роки хвороби мені декілька разів снився сон, ніби о сьомій годині вечора буде якась зміна. Я готувалася до цього. Хотіла, щоб тоді біля мене була мама, щоб втішити її, розповісти віршик, помолитися з нею, передати її старість в Господні руки.

Середа... Ще з ночі якось по-іншому я себе почуваю. Якісь дивні відчуття в мене. Я зрозуміла, що це день мого переходу до неба. Я молилась, щоб Бог дав братам сили поламати мої кості, щоб мене поклали рівно в труну.

До мене приїхали два брати. Вони підійшли до мого ліжка і питають: «Сестро, а скільки ти вже хворієш?» Я кажу: «Скоро вже буде п’ять років». Я не рахувала тих років, коли я ще могла з одної кімнати в іншу пересуватися на милицях. А вони кажуть: «А хіба ж ти не віриш, що Бог може тебе оздоровити?» Я кажу: «Вірю». А вони: «Не віриш!» Я трохи подумала і кажу: «Вірю!» Вони кажуть: «Хто вірить, той здоровий, а хто не вірить, той ось...» Брат взяв Біблію і щось ще почав говорити, а я кричу: «Моліться скоріше!» Брат питає: «Ти віриш, що коли ми будемо молитися, то Бог тебе оздоровить?» Я кажу: «Вірю, вірю, моліться швидше». Вони поклали на мене руки і стали молитися. І в той момент я схопилась на ноги і стала дуже кричати. Мама стояла на колінах в куточку і молилася, а коли це все побачила — на колінах приповзла до мене, обняла мої ноги і почала цілувати. Я за всі роки своєї хвороби не відчувала свого тіла, а коли мамина сльоза впала на мої коліна, я відчула її. В той час, коли мене Бог зціляв, я не відчувала ніякого болю, але присутні говорили, що мої кості дуже тріщали.

Сусідка, яка це бачила, побігла по селі з криком, щоб йшли подивитися на чудо, яке створив Господь. І тоді справдилося те, що колись мені говорив Господь. Багато людей бігли до мого дому побачити те, що робить Бог.

В мене були лікарі. Вони не могли повірити в те, що бачили. Забрали мене в районну лікарню на обстеження, але змушені були швидко мене відпустити, тому що я була цілком здоровою.

Мені хочеться, щоб сьогодні наші серця стали широкими, щоб ми все могли сприйняти, щоб ми іменем Бога хвалились. Розкрийте ваші серця, дайте волю Духові Святому, хай нас Бог благословить, хай примножить віру в кожному серці. І буде прославлений наш Бог!

© «Благовісник», 2,2005