Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ДОРОГИ МОГО ЖИТТЯ

Анатолій ЧЕРНЯК, викладач Київського біблійного інстититуту

Я народився у християнській сім’ї. Мій тато увірував в Ісуса Христа ще юнаком. Одного разу на вечірці його у прямому розумінні цих слів охопив Дух Святий і вивів надвір. Спонуканий згори, тато прийшов у дім, де віруючі збиралися на богослужіння (с. Ставище, Волинь). За своє довге життя він мав багато яскравих духовних переживань, свої спогади він занотував у книжечці, яка вже декілька раз перевидавалася. Але батьки мого тата не розділяли його поглядів, тому йому було дуже тяжко. Нашій сім’ї довелося десять разів переїжджати через гоніння за віру, не було ні роботи, ні житла. Нас, дітей, у батьків було четверо. Коли мені виповнилося сім років, померла мама. Я тяжко переніс її смерть. На той час ми проживали в Іваничах, що на Волині. Звичайно, було дуже важко. Ми, діти, змалку були привчені до самостійної праці по господарству. З батьком бачилися лише за вечерею, бо цілісінький день він тяжко працював. Я закінчив 8 класів, потім ПТУ і пішов працювати у будівельну організацію. На той час я охолов до Бога, хоча віру не втратив, але не був посвячений Богові на служіння і церкву не відвідував. Я жив у Луцьку в робітничому гуртожитку. Познайомився з віруючим хлопцем, і одного разу, маючи якусь особливу душевну тугу, мовби мені щось не вистачало, пішов разом з ним в зібрання до церкви, пастором якої на той час був брат Рихлюк.

Мене здивувало, що там було багато молоді, чого не було у нас в селі. Я побачив, що я не один такий, і відтоді почав постійно ходити до церкви. Я усвідомив свою гріховність, покаявся перед Богом і почав жити так, як навчав батько. Він на той час жив в Рівному. Я поїхав до нього, щоб попросити прощення і благословення. Він помолився і поблагословив мене для подальшого життя з Богом.

У мене одразу народилося бажання проповідувати Євангелію. Пам’ятаю, як я готувався до першої проповіді, було домашнє зібрання, я сказав всього декілька слів. Водне хрещення я прийняв до армії. Прийшовши на призивний пункт, заявив, що не буду приймати присяги через релігійні переконання. Мені декілька разів робили відстрочку, щоб я одумався. Нарешті мене призвали. Це був 1981 рік. Коли ж я потрапив до військової частини в Хмельницькій обл., в Богданівці, то думав, що мене все одно посадять до в’язниці, тому вирішив, що мені втрачати нема чого, і почав усім проповідувати про Ісуса Христа. Мені забороняли, але я не зупинявся. Тоді підполковник, командир частини, вирішив зробити все, щоб мене зломити і примусити прийняти присягу. Зі мною ще було декілька віруючих, коли ж не допомогли вмовляння, то над нами просто на просто почали фізично знущатися сержанти.

Одного разу, коли мене били, я вирвався і побіг прямо в штаб. Вибігли всі офіцери, там був представник з вищого командування. Я зробив рішучу заяву: якщо з нас будуть знущатися через релігійні переконання, то про це будуть знати не лише в СРСР, а й за кордоном. Вони пообіцяли, що знущатися не будуть. Але то був хитрий маневр. Після того нас, віруючих, розкидали по різних частинах, щоб кожного зломити окремо. Мені знову почали погрожувати в’язницею або психлікарнею, навіть не дали зустрітися з батьком, що приїхав до мене. Одного разу мене посадили в машину і повезли, я думав, на гауптвахту, де часто був, навіть по тижню, але мене привезли до психіатричної лікарні. Лікарі мене ретельно перевірили, щоб зробити оцінку мого розумового розвитку. Коли ж не було за що зачепитися, запитали, чи я вірю в Бога. Коли ж я відповів, що вірю, лікар сказав, що я ненормальний, бо всі нормальні люди в Радянському Союзі не вірять, і пообіцяв, що будуть мене лікувати до тих пір, доки я не стану як всі радянські громадяни.

Отже, мене помістили в лікарню закритого типу, з ґратами і охоронниками з кийками. Страху я не мав, але молився так: «Господи, якщо застосують на мені препарати, то зроби так, щоб вони не діяли, інакше — забери мене до Себе... » Я планував втечу, щоб добратися в посольство США в Москві, але Бог вивів мене іншим чудовим шляхом і досить швидко.

Коли мене везли в лікарню, то суворо попередили водія-солдата, щоб нікому про це не говорив, а він все-таки одному солдату по секрету розповів. А до нього саме приїхала віруюча сестра з Хмельницька, він їй розповів про мене. Вона про це повідомила в церкві. А там була сестра з «Комітету родичів ув’язнених», яка з одним братом приїхала до мене. Чудом в обідню пору вони змогли зі мною мати побачення (з начальства нікого не було, а черговий дозволив, бо бачив, що я нормально себе веду). На побаченні сестра дала мені папір і ручку, і я написав лист-протест в міністерство. Батько також зі свого боку написав подібний лист-клопотання. Сталося так, що зміст мого листа навіть передавали по радіо «Свобода».

Мені було тяжко в лікарні, я застудив ноги, бо там була холодна бетонна підлога. Але й тут Бог мене зміцнив. Саме тоді виписували з лікарні одного художника, я йому сказав, що перебуваю в цій лікарні за релігійні переконання. Він розповів своїй матері про мене, а та — на роботі. Там була віруюча сестра, яка розказала про мене в церкві, яка молилися за мене з постом. Потім вони приїхали до мене. Нас виводили на годинну прогулянку, і саме тоді я побачив їх через дротяну огорожу і зрозумів, що то віруючі. Я мав можливість коротко побалакати з ними, що було для мене великим підбадьоренням. Пізніше я приїжджав у їхню церкву і свідчив про милості Господні.

І ось ті листи потрапили за призначенням, і мене звільнили з лікарні. Коли ж мене привезли до військової частини, то вдягнули в одяг малого розміру, щоб з мене сміялися: до чого, мовляв, доводить віра в Бога. Але солдати стали на мій бік.

Я написав лист-заяву, що якщо до мене будуть застосовувати подібні засоби впливу через мої релігійні переконання, то я відмовляюся від подальшої служби в армії. Мені пообіцяли, що все буде так, як і для всіх, навіть в неділю не змушуватимуть працювати. Я повірив, а вони лише тягнули час. А через місяць почалися погрози, що мене згноять, або зі мною трапиться «нещасний» випадок на будові — вони не могли мені пробачити мого листа. Один прапорщик попередив мене, щоб я був обережний. Тоді я написав відкритий лист-заяву командуючому Прикарпатським округом, що мені погрожують, і якщо зі мною щось трапиться, то це справа моїх командирів. Про це я повідомив своїх рідних, церкву і всіх друзів. Цей лист я зміг передати через людину, якій довіряв. Копію листа вручив командиру частини.

На деякий час мене облишили, солдати відмовилися мене бити, це робили лише офіцери. А служити залишилося ще цілий рік. Я був здивований, коли мене поставили працювати з одним віруючим (чому раптом така милість?). Добре, що він мені признався, що його мучили і він підписав заяву, що буде свідчити проти мене. Його поставили зі мною, щоб знайти компромат проти мене. Це не вдалося. Але все одно відкрили проти мене карну справу за відмову працювати в неділю. Прокурор сказав, що йому залишилося лише поставити свій підпис, і мене відправлять до в’язниці. Він дав мені час подумати декілька днів. Якщо я погоджуся з вимогами командування, то мене візьмуть на поруки. Але я відмовився. Тоді мене повезли до прокурора. Я по дорозі просив у Бога спокою та стійкості. Але прокурора не виявилося на місці, бо трапилося ЧП — вбивство солдата, і мене повезли назад. А за той час батько надіслав листа міністру оборони, через що мою справу віддали на перегляд.

Минув час. Посадити мене до в’язниці не вдалося. Тоді начальство вирішило виставити мене в актовому залі перед усією частиною і публічно висміяти. Сказали: «Ми покажемо твоє антирадянське обличчя, і всі про це дізнаються». Я молився до Бога, і Бог дав мені спокій. Почали зачитувати всі «компромати» на мене, бажаючи мене виставити таким собі «антисовєтчиком». Замполіт знайшов солдатів, щоб неправдиво свідчили проти мене, але один з них не зміг навіть прочитати з листка, бо почав заїкатися, а іншого зупинили солдати конкретною погрозою. В кінці дали й мені слово. Я почав говорити, чому я віруючий. Дуже скоро замполіт почав мені забороняти проводити «агітацію». Але увесь зал скандував, щоб я продовжував. Коли ж нарешті мене випхали зі сцени, то увесь зал аплодував. Такої розв’язки командування не чекало. Коли ж командир почав переконувати солдатів, який я поганий, на всі боки бризкаючи слиною, то виглядав комічно. Вони були змушені закрити «судилище». На очах офіцерів до мене підбігали солдати і вітали.

Я розумів, що то була не моя заслуга, а Бога. Я потім молився і просив, щоб Бог закарбував моє свідчення у серцях солдатів (я отримав підтвердження, що Бог відповів на моє прохання, коли після армії, навіть через 5 років, зустрічався з людьми, що пам’ятали мене саме через той «суд»). Протягом двох тижнів мене скрізь вітали і пригощали. Точилися дискусії про Бога, віру. Один капітан, деякі прапорщики просили у мене прощення. Бог цілком поміняв обстановку і провалив плани вищого керівництва. Батько про це нічого не знав, але мені прислав листа, де мене втішав і говорив, що Бог йому через пророка відкрив, що Він посоромить тих, хто проти мене повстає, а мене збереже.

Після звільнення з армії я включився в активне життя церкви. Тоді молодь була досить активна. Якщо треба було десь допомогти, то ми радо відгукувалися. Зараз менше практикується нічних молитов, а тоді було цілу ніч молимося, а вранці — на роботу. Життя вирувало! Я був координатором молодіжного служіння на Волині, пізніше працював спільно з місією «Голос надії». Був відповідальним за показ фільму «Ісус» на Волині. У вихідні дні ми разом з батьком часто їздили на євангелізаційні зібрання в інші області. Коли проголосили незалежність України, я був на заробітках в Німеччині, і хоч мені пропонували там залишитися, все покинув і помчав в Україну, бо знав, що це — неповторний період історії моєї Батьківщини. І повністю включився в справу євангелізації, практично щоденну. Я бачив, як багато людей навертаються до Бога. І саме це стимулювало моє життя. Багато їздив. Особливо мені пам’ятна поїздка до Якутії. Була зима, а там морози до 50 градусів! Я спочатку трохи боявся холоду, але, що цікаво, жодного разу не захворів, навіть не кашляв. Незважаючи на холодну погоду надворі, було дуже гаряче в зібраннях. Тепер я вважаю, що то був особливо чудовий час, насичений дією Духа Святого. Це одна з найкращих сторінок мого християнського життя. Бог дієво використовував нас, молодих, ще не рукопокладених братів.

Я брав участь у семінарі з підготовки євангелізацій за участю Біллі Грема. Можливо, це певною мірою сприяло тому, що в 1992 р. я поїхав в Москву на навчання в перший теологічний інститут. Спочатку думав побути там декілька місяців, але провчився три роки.

Я повернувся до України, і мені в 1995 році запропонували викладацьку роботу в КБІ. Це сподобалося — і до цього часу я тут. Також я закінчив Київську богословську семінарію і отримав ступінь магістра. Маю й надалі намір працювати в КБІ, бо розумію відповідальність за підготовку майбутніх євангелістів та місіонерів. Я хочу, щоб відбулися ще більші позитивні зміни в Україні. І тому я працюю і вкладаю своє життя, сили, час у студентів, бо знаю, що вони обов’язково реалізують мої мрії та бажання.

© «Благовісник», 1,2005