Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

КРИХТИ З БОЖОГО СТОЛУ

Автор: Сергій ВІНКОВСЬКИЙ

«І ось жінка одна хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, демон тяжко дочку мою мучить! А Він їй не казав ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: Відпусти її, бо кричить услід за нами! А Він відповів і сказав: Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого... А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: Господи, допоможи мені! А Він відповів і сказав: Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам... Вона ж відказала: Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів. Тоді відповів і сказав їй Ісус: О жінко, твоя віра велика, нехай буде тобі, як ти хочеш! І тієї години дочка її видужала» (Мт. 15:21-28).

Мене завжди вражає глибина Слова Божого. Іноді читаєш якийсь уривок з Біблії і раптом відкривається те, чого не бачив раніше. Я не міг без здивування читати, як ця жінка виграла поєдинок зі своєю гордістю.

Що нас відрізняє від людей цього світу, принаймні, повинно відрізняти? Це голод за Ісусом. Голод робить нас неспокійними, побуджує молитися. Голод може зробити людину незрозумілою для інших. Голод змушує людину не перебирати їжею, бо коли вона справді хоче їсти, то їсть те, що їй дають. Коли ж ми ситі, то починаємо перебирати: «А чому я повинен те їсти? А я хотів інше. А цього не хочу». І коли ми потрапляємо в ситі компанії, до християн, яких Біблія називає теплими, вони не розуміють нашого голоду. Коли ми хочемо молитися, вони кажуть: «Ну навіщо стільки молитися? Бог вже все нам дав, ти тільки насолоджуйся». Голод робить нас незручними для інших людей. Ми до чогось прагнемо, щось шукаємо, ми плачемо, а люди запитують: «Чого ти?!» Ми кричимо, а вони кажуть: «Заспокойся!» «Ситий голодному не товариш», — стверджує народне прислів’я. Тож ситий, задоволений християнин ніколи не зрозуміє спраглого серця. Ісус Христос сказав, що «блаженні голодні, бо вони наситяться». Щоб насититися, потрібно бути голодним і приходити до Ісуса з вірою в те, що тільки Він є джерелом життя.

Ця жінка прийшла до Ісуса через країни тирські та сидонські. І перше слово, яке вона промовила, було: «Помилуй!» Зверніть увагу: вона розуміла, що звертається не за адресою. Коли ми приходимо до начальника за заробленою платнею, а нам її не віддають, ми вимагаємо: «Віддай!» А коли нам потрібні гроші, а до зарплати ще довго, то ми просимо: «Помилуй, дай, будь ласка, отримаю зарплату — віддам». Жінка-хананеянка розуміла, що марно надіятися на Його милість, і тому казала: «Я розумію, що не маю права, я розумію, що не з вашого народу, але благаю — помилуй мене, в мене велика проблема, помилуй!»

Ісус Христос мовчав. Він всім своїм виглядом говорив: «Мені немає до тебе ніякого діла. Я йду у Своїх справах. Мене зовсім не хвилює те, що сталося з твоєю дочкою, за тебе ніхто не турбувався і тебе немає в Моїй програмі». Але вона не зупинялася, вона йшла за Ним і кричала. Її голос був настільки сильним, що вже учні просили Ісуса: «Зроби їй щось, вона йде за нами і кричить». Голодні люди набридають ситим. Але жінку це не турбувало, вона йшла і кричала. Кричала так, що учні не витримали: «Зроби їй щось, зроби!» Вони не хотіли такої реклами, їм було соромно за свого Учителя, Який всім допомагав, а цій жінці, яка кричить, прохає про поміч, не хоче допомогти. Їх задовольнило б навіть, якби Він її прогнав, цю неєврейку. Ісус так і відповів, що прийшов до овечок загиблих дому Ізраїлевого. Та вона все одно не замовкала і далі йшла за Ним. Ви думаєте, що так просто було підійти до Ісуса. Там був натовп, було три «кола» учнів: 70 учнів, 12 учнів, 3 учні — і кожен з представників цих рівнів дуже ревниво ставився до того, коли хтось сторонній наближався до Ісуса. А їй, неєврейці, ще важче було прорватися через цей натовп. Пригадайте, як вони наказували сліпому Вартимею: «Замовкни, не турбуй Вчителя!» А коли Ісус розмовляв із самарянкою і учні сказали Йому: «Ісусе, йди поїж», а Він відповів: «Я вже маю іншу їжу», то як вони тоді обурилися: «Хто ж це Йому приніс їсти, ми ж хотіли самі!». Хоча Ісус говорив про поживу духовну.

Та все ж хананеянка пробиралася через цей натовп, тому що її голод подолав всі людські комплекси: і сором, і страх. Ні, вона вже не боялася, тому що знала: це єдиний вихід. Її проблема була така велика, що вона вже не могла зупинитися. Вона все йшла за Ісусом і прохала, прохала, прохала. Ісус дав їй страшну відповідь: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам...» Чому Він так сказав? А тому, що євреї називали язичників собаками. Ці слова жінка вже чула багато разів і вони не особливо вразили її. Але вона виграла бій зі своєю гордістю, бо погодилася з цими словами. Уявіть, що ви прийшли в церкву, і на ваше прохання пресвітер сказав, що ви собака і повинні йти геть. Ви б втікали звідти і ніколи більше не приходили туди. Але ця жінка знала: втікати немає куди.

Скільки християн моляться за роботу, та коли приходять на роботу, а начальник їм говорить: «А ти хоч вмієш ножиці відрізнити від долота, чи трубу, від трубного ключа?», то ми відразу ображаємося: «Ну за кого він мене приймає?» — і йдемо геть. Значить, ще ми не голодні, ще не стомило нас безробіття, якщо ми так легко, надувши губи, йдемо. А коли ми вже по-справжньому голодні, то скажемо: «Дайте мені цю роботу. Дайте всі ці ключі, труби, ножиці, долота, і я покажу вам, що з ними робити». Ми забудемо свою гордість і будемо добиватися того, що потрібно.

Ця жінка, забувши гордість, погодилася з Ісусом: «Так, я собака. Я не можу претендувати на хліб Твоїх дітей. Намаж його маслом, подай їм, нехай вони їдять. Я ж претендую лише на крихти». Вона знала, що діти Божі не цінують хліба, що вони не так бережливо ставляться до крихт.

Часто ми також сприймаємо Божі благословення як щось належне, не цінуючи їх. А голодні люди зовсім по-іншому до них ставляться. І мені чомусь здається, що ті люди, які сьогодні ще грішать, яких ми зневажаємо, колись скористаються тим, до чого ми, діти Божі, ставимося так необережно. Вони візьмуть крихту від нашого хліба і отримають величезні Божі благословення, а ми будемо сидіти з надутими губами і казати: «А як же їх таких негідних Бог благословляє?!» В житті дуже часто буває так, що Бог благословляє тих людей, які, за нашими мірками, того не варті. Ті люди, від яких ще не вивітрився запах цигарок, приходять в церкву, моляться — і отримують величезні Божі благословення. А ми здивовані: «А як же це так може бути?» Просто вони задоволені навіть крихтою з небес, вони її цінують. А ми маємо хліб, і Бог хоче, щоб ми навчилися його цінувати. Коли господиня замішує тісто на хліб, вона бере борошно, кладе туди сіль, воду, дріжджі, замішує це все. В хлібині є певний процент борошна, води, дріжджів, солі. Так само і в крихті є певний процент цього всього. Крихта і хліб мають однаковий склад.

Ісус сказав, що Він є хлібом з небес. Ті, до кого Він прийшов, часто зневажали Його, недооцінювали. А тут прийшла одна голодна і каже: «Дай мені. Дай мені хоча крихту. Я претендую лише на крихту. Я не претендую на хліб».

Скільки людей довкола нас отримали благословення, і ми кажемо: «Господи, за що їм, а чому не ми?». Я згадую, як Ісус вдався навіть до того, що дратував їх, нагадуючи про тих, хто мав благословення Боже.

Багато було вдів в Ізраїлі, і лише до вдови в Сарепту Сидонську Бог послав Іллю, щоб годувати її з сином. Багато було прокажених в Ізраїлі, та лише язичник Нааман отримав зцілення. Противники Ісуса скаженіли. Біблія каже: «І всі в синагозі, почувши оце, переповнились гнівом» (Лук.4:28).

Чому ці люди були відзначені Ісусом? А ви подумайте, скільки Нааману довелося витерпіти! А тій вдові? Вона каже: «Ось маємо жменьку борошна і ложку олії, спечемо, з’їмо і помремо». А Ілля каже: «Якщо ти все одно зібралася вмирати, то дай я з’їм вашу їжу». І вона дала. І залишилася жива.

А Нааман... Скільки золота він взяв з собою! Як би в нас молилися за його зцілення за такі гроші! В нас би всі дари тоді відкрилися! Християни полюбляють таких щедрих клієнтів! Моляться, плачуть! І Бога ображають...

Нааман чекав, що вийде хтось особливий... А вийшов простий слуга і каже: «Йди, вимийся сім разів у Йордані». І зачинилися двері перед великим воєначальником. Коли б я був на місці Наамана, то відразу б схопився б за меч: «Як він посмів таке вчинити! Невже ж річки Дамаску гірші за цю?!» Я досліджував це питання і скажу: кращі, набагато кращі. Йордан — нічим не примітна річка, а особливо в ту пору вона взагалі була дуже мутна. Неєман каже: «Я ж думав, що він зараз Бога покличе, а він просто так...» Добре, що там були слуги. Вони його почали благати: «Батьку (це свідчить про те, що він був добрим, бо слуги злих людей не називають батьком), це ж не так важко. Якщо він сказав, то піди й омийся». Я уявляю, як Нааман занурювався. Мабуть, за кожним занурюванням він думав: «Який я дурний, що це роблю. Я ж доросла, розумна людина, полководець. І в цій мутній ізраїльській річці проказу лікую».

Як часто, коли Бог наказує нам щось зробити, ми кажемо: «Яка дурість!», і втрачаємо благословення тільки тому, що надто розумні.

Пригадую, одного разу в нас на служінні сестра свідчила про Божу милість, явлену їй. Вона настільки просто говорила, що я вже думав встати і зупинити її. Вона говорить так, як для першокласників. І раптом я зрозумів: «Посилаючи такі думки, диявол хоче в мене щось вкрасти». Я миттю взяв аркуш паперу і почав записувати те, що говорила ця сестра. І тільки я записував речення, Бог відкривав мені через нього такі глибини мудрості, в мене народжувалися проповіді від її слів. І тоді я зрозумів, що ми часто втрачаємо наше благословення тому, що надто розумні. Хтось виходить проповідувати, а ми відразу: «А я вже це чув і знаю. От коли б мене поставили проповідувати... та куди йому братися...» Є такі люди, які сидять на зібранні і думають: «О, це для того проповідь, а ця — для того». І вони не думають, що ця проповідь саме для них. І ці люди ідуть з зібрання, не отримавши благословення. А ті, які приходять і плачуть: «Господи, я сьогодні прийшов до Тебе від матері хворої, від чоловіка-п’яниці, від дітей, які говорять образливі слова. Господи, я прошу в Тебе крихти, не багато, лише крихти, для того, щоб отримати те, чого я прошу».

Перегляньмо цінності свого життя. Що ми шукаємо, чого прагнемо? Іноді, коли до нас приходять проблеми, ми забуваємо про Христа і про те, що можемо прийти до Нього. Ми концентруємо всю свою увагу на цих проблемах і вже нічого не бачимо.

Одного разу прийшла до мене віруюча сестра і розповіла, що від неї пішов чоловік. Я їй говорю: «Сестро, тебе Ісус любить!», але дивлюсь — її це не радує. Це жахливий стан, коли в нашому серці є думки: «Що з того, що мене любить Ісус. В мене жінка погана, від мене пішов чоловік, до мене хвороба прийшла». А я хочу сказати: це дуже важливо, що нас любить Ісус. Це найголовніше в нашому житті. Це Хліб, Який зійшов з небес. Ми сьогодні починаємо торгуватися з Богом: зробиш те і те — буду Тебе славити, даси машину — значить Ти добрий Бог, а ні — поганий. Ми забуваємо, що ми повинні бути задоволеними тими крихтами, які падають з Його столу. Апостол Павло говорить: «А як маєм поживу та одяг, то ми задоволені будьмо з того» (1Тим.6:8). Чи ми радіємо, що нас любить Ісус? Коли я одягнутий і п’ю чай вранці, я вже маю бути радісний. Я щаслива людина. Наша радість має бути постійною. Мене любить Ісус, і Він вирішить всі проблеми. Віддай їх Йому, вчепись за Нього.

Чому не вирішуються наші проблеми? Бо ми вчепилися за них, бігаємо біля них і не віддаємо їх Ісусу. Зрозумійте, в світі немає нічого такого, що може зменшити нашу радість в Ісусі Христі. Диявол зацікавлений в тому, щоб ми страждали і бігали навколо своїх проблем. Бог же каже, щоб ми шукали Царства Божого, а все інше додасться. Потрібно докласти певних зусиль.

Якби жінка-хананеянка бігала навколо своєї дочки, то бігала б ще й до сьогодні, коли б була жива. Але настала мить — і вона все залишила і пішла до Ісуса, бо зрозуміла: в Ньому відповідь. Він проганяв її, але вона не ображалась, а все прохала і прохала Його. На сході були собачки, які підбирали крихти. І ця жінка погодилася на цю роль. Вона ніби говорила: «Я знаю, що Твої діти необережно їдять хліб, і щось-таки падає зі столу. Я візьму ці крихти — і моя донька буде здорова». Ця жінка вразила Ісуса. Він сказав: «Твоя віра велика». Він шукав цю віру в Свого народу і не знайшов. Його завжди вражали люди з іншого народу: ця вдова сарептська, Нааман, сотник, тепер ця жінка. Він говорив: «Я шукав в Ізраїлі таку віру, і не знайшов». Бо свої вже звикли.

Ми приходимо на служіння і вже все знаємо наперед, що як буде: сестра заграє, потім брат помолиться... тільки б не затримали. Але коли приходить голодна людина...

Тепер хочу звернути увагу на інші крихти. Погляньмо, на Лазаря, який лежав під ворітьми багача (Лук. 16:19-21). «Один чоловік був багатий, і зодягався в Порфиру і вісон, і щоденно розкішно бенкетував. Був і вбогий один, на ім’я йому Лазар, що лежав у воріт його, струпами вкритий, і бажав годуватися кришками, що зо столу багатого падали; пси ж приходили й рани лизали йому...» Судячи з того, що Лазар був перенесений на лоно Аврамове, він був святою людиною. І справді, багато святих людей на землі переживають не найкращі часи. Часом хворіють, часом мають велику нужду. Я не осуджую їх. Але я проти методів, якими християни намагаються поправити своє положення. Зауважте одну деталь: Лазар хотів крихту зі столу багача. І сьогодні діти Божі хочуть годуватися з багатого столу цього світу, годуватися крихтами, забувши про Божий хліб, який дає нам Бог як дітям. І так ми годуємося крихтами, коли Бог нам, як дітям, бажає дати хліб і разом з тим дивуємося, чому небо мовчить, чому Бог не відповідає? А тому, що Бог не хоче, щоб ми годувалися крихтами з цього світу, коли Він нас хоче нагодувати хлібом.

Я пам’ятаю той день, коли я прийшов додому і перед всіма домашніми плоскогубцями відрізав від телевізора антену. Багато хто скаже: «Там же ж християнські передачі йдуть». А я скажу: «По телевізору нехай невіруючі дивляться християнські передачі, вони на них і розраховані». Християнин, який буде дивитися християнську передачу чи новини (які можна й прочитати), потім включить інший канал і буде дивитися щось інше. Ми самі себе обманюємо, і намагаємося обманути Бога. Ми по телевізору надивимося всякого непотребу, а потім яка молитва? Я не хочу бути тим, хто валяється під столом володарів цього світу і прагне хоча б крихт з їхнього столу. Сьогодні Бог хоче, щоб ми правильно розставили свої пріоритети. Центром і основою нашого буття має бути Ісус Христос. Прокидаючись вранці, думаймо про Нього, а не про свою проблему, і тоді побачимо, як зміниться наше життя. Люди помітять ці зміни. Ісус є, хліб є — я щасливий! Хтось думає: «А в мене хвороба». Віддай Ісусу. «А в мене син!» — віддай Ісусу. «А в мене чоловік» — Ісусу віддай! Слав Його, радій в Ньому, даруй іншим радість, любов і тепло. Це набагато краще, ніж ходити похмурим і насупленим. Ісус сказав, що ми сіль землі. Я завжди говорю: сіль зберігає від псування, надає смак, викликає спрагу, рани роз’їдає. Це все ми повинні робити. Ми повинні заважати людям грішити, повинні викликати голод, щоб людям хотілося з нами спілкуватися, слухати нас. Ми повинні викликати спрагу, розповідаючи про Ісуса, щоб вони приходили до нас знову і знову, щоб послухати.

Ми не маємо права дати людям можливість насміхатися з нас. Вони будуть говорити нам: «А що тобі з того, що ти християнин: ти бідний, без роботи, ти хворий, чоловік в тебе п’яниця...» Нехай це вас не бентежить. Наша опора, радість, скеля, підтримка, надія — Ісус. Він ніколи не покине, не підведе нас. Ісус — наш Господь, Він — Той, Кому я вірю, Кого не залишу. Жінка-хананеянка нам показала, що однієї крихти, яку дає Господь, вистачить, щоб вирішити всі наші проблеми. Але я хочу, щоб ми сьогодні перевірили: з чийого столу ми ловимо крихти. Як легко християни сьогодні йдуть на компроміси з совістю. І навіть не помічають, що день вирішення своїх проблем все відкладають, відкладають.

Однієї крихти зі столу нашого Бога вистачить, щоб вирішити всі наші проблеми. Але Він, люблячий Батько, пропонує нам, Своїм дітям, хліб. Ісус сказав, що Він є Хліб життя, який зійшов з небес. Тож переосмислимо нині наше життя і покаймося в тому, що ми ловили крихти не з Божого столу, а зі столу цього світу. Цінуймо хліб, який дає нам Господь як Своїм дітям, і тоді ми побачимо, як зміниться наше життя, коли всі свої проблеми віддамо Ісусу.

© «Благовісник», 4,2004