Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЗАПОВІТ ЛЮБОВІ

Автор Володимир ПОПОВ

Соціальна етика Нового Заповіту

Будь-яка людина, незалежно від її світогляду, є соціальною істотою. Ніхто не може жити і повноцінно розвиватися самостійно, не вступаючи в певні суспільні взаємостосунки. Зміст та повнота християнського життя, ступінь участі християнина в суспільному житті витікає з характеру його особистісних стосунків з Богом і базується на них. Тут доречно звернути увагу на значення біблійного слова «заповіт». До приходу Ісуса Христа у світ цей термін означав союз Бога та людини у формі договору двох сторін. Людина приймає заповіді Господа, чинить волю Божу на землі, а Бог оберігає та підтримує людину, влаштовуючи її особисте і суспільне життя. «Я Бог Всемогутній! Ходи перед лицем Моїм і будь непорочним! І дам Я Свого заповіта поміж Мною та поміж тобою, і дуже-дуже розмножу тебе», — так сказав Господь древньому патріарху Аврааму (1 М. 17:1-2). У Сина¬йській пустелі через обраного пророка Мойсея Бог оголошує Свою волю народу ізраїльському: «А тепер, коли справді послухаєте Мого голосу, і будете дотримувати заповіту Мого, то станете Мені власністю більше всіх народів, бо вся земля — то Моя! А ви станете Мені царством священиків та народом святим» (2 М. 19:5-6).

Пізніше біблійні пророки починають говорити про те, що Бог укладе з людьми новий союз. Цей союз буде базуватися на умовах більш духовного служіння: «Ось дні настають, — говорить Господь, — і складу Я із домом Ізраїлевим і з Юдиним домом Новий Запо¬віт… Ось той Заповіт… Я стану їм Богом, вони ж Мені стануть народом!» (Єр. 31:31,33). Явлення Бога в тілі, відкупна смерть Христа поклали основу новому союзу Бога з людьми: «Бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26:28). Стосунки Бога й людини переходять у дружбу і базуються не на рабському послуху, а на дружній довірі: «Я вже більше не буду рабами вас звати… А вас назвав друзями Я» (Ів.15:15).

Євангелія Ісуса Христа перевернула і практику людських соціальних стосунків: «Хто найбільший між вами, хай буде як менший, а начальник – як службовець» (Лк. 22:26). «Нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного!» (Ів. 13:34).

Якщо в Старому Заповіті в основу ідеальних людських стосунків покладався суворий абсолютний закон, який вимагав негайного засудження винного, то в Новому Заповіті, який приніс Ісус Христос, наріжним каменем стає любов як рушійна сила нової духовно відродженої людини через ві¬ру у жертву відкуплення Сина Божого.

Християнська любов не па¬нує, не володарює, а, за словами апостола Павла, довго терпить, милосердствує, не за¬здрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого (1 Кор. 13:4-5).

Щоб Божа людина була досконала

В чому ж полягає мета християнської етики? В тому щоб пізнати Господа і жити божественним життям в земних умовах, щоб потім успадкувати оселі в Домі Отця Небесного. Життя неба на землі – ось практичний християнський ідеал. «Будьте досконалі, як і Отець Мій досконалий», — проголосив Христос (див. Мт. 5:48). «Та хіба це можливо? — подумає хтось. Як вести таке життя в сім’ї, де не отримуєш ні допомоги, ні співчуття, ні взаєморозуміння? Як жити таким життям серед людей, далеких від Бога, котрі поглинуті виключно матеріальними інтересами?»

Але в Бога є відповідь на це питання: «Неможливе це людям, та можливе все Богові» (Мт. 19:26). Через подвиг Христа ми можемо прийняти божественне життя. Шлях до небесного життя полягає через розп’яття себе з Христом, від¬кинення старої людини і огорнення в нову. Божественне життя — це не теоретичний ідеал, це практична вимога. Христос звертається до кожної людини, щоб вона, удосконалюючись в Бозі, навчилася жити блаженним духовним життям. Христос жив таким життям, коли був на землі, в сім’ї, де Його не розуміли, серед людей, які над Ним насміхалися, протистояли Йому і зрештою розіп’яли Його. Та через усе це розкрилося для людей божественне життя в земних умовах.

Але стан святості людини не варто розглядати як повну безгрішність. Бути святим означає відати себе в руки Господа і проявляти плоди Духа Святого у своєму житті. «А плід духа: любов, радість, довготерпіння, добрість, милосердя, віра, здержливість, ла¬гідність» (Гал. 5:22-23). В цих дев’яти проявах Духа Святого окреслений характер Господа Ісуса Христа у всій Його красі, гармонії та досконалості. Не закон, не окремі заповіді та приписи повинні керувати людиною і її моральним життям, а прийнятий нею Дух Христів, дух любові і євангельської правди. Звідси й відкривається для християнина та широка моральна свобода, про яку святий Августин казав: «Люби Бога і чини як хочеш!» Серце, яке любить Бога, і саме пильнуватиме і намагатиметься бути святим у всіх своїх бажаннях та прагненнях.

Зовнішній образ поведінки християнина визначається глибиною і насиченістю його внутрішнього життя. Царство Боже, яке є «праведність, мир та радість в Дусі Святому» (Рим. 14:17), докорінно змі¬нює наше життя, робить його світлом та благословенням для людей, що оточують нас.

Так хай світить світло ваше перед людьми…

Церква в усі віки тісно перепліталася з історичним процесом. Вона завжди шукала відповіді на загальнолюдські проблеми, намагалася виробити правильну соціальну орієнтацію християнської свідомості в складних соціальних умовах. На всіх християнах, незалежно від того, чи усвідомлюють вони це, чи ні, лежить благословенний Богом тягар соціальної відповідальності. Нести цей тягар закликає Христос і саме життя. Хри¬стос, Який плаче біля стін Єрусалима (див. Лк. 19:41). Христос, Який турбується про голодних (див. Мр. 6:34). Христос, Який спішить допомогти горю самотньої матері (див. Лк. 7:13). Христос, Який від¬дає душу для викупленя багатьох (Мт. 20:28). Все це великий зразок безкорисного служіння людям. Людина, яка вірить в Христа і йде вслід за Ним, тим самим приєднується до співробітництва з Богом у переродженні світу. Кращі представники християнської церкви завжди відчували не¬норма¬льність соціальних від¬носин, при яких одні з надлишком користуються всіма благам, а інші помирають від голоду і виснажливої праці. «Ви дайте їм їсти!» — чує християнин голос Спасителя (див. Лк. 9:13). «Що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, — те Мені ви вчинили» (Мт. 25:40).

Деяких питань християн¬ської соціальної етики торкається І.С. Проханов у праці «Нове чи євангельське життя». «Є люди, які люблять вчення Христа, — каже він, — але розуміють його дуже вузько як духовно-споглядальне життя. Вони духовно піднімаються на гору Фавор, роблять собі кущі і перебувають там, насолоджуючись видіннями і відкриттями… Хоча й споглядальний стан душі необхідний, він має зігрівати наші почуття молитвою та спілкуванням з Богом, та все ж таки головне призначення нашого життя — наполеглива праця. Христос повів Своїх учнів у долини скорботи та печалі».

Нове життя у Христі навряд чи можна розуміти ті¬льки як особисте благочестя, внутрішнє переживання і участь в богослужінні. Церква Божа, за вченням Христа, — закваска, сіль землі, світло для світу. Таке призначення християн і для них незаконно відмовлятися від його виконання. Навернення до Христа і слідування за Ним не дає звільнення від відповідальності за благо та спасіння сві¬ту. Навпаки, союз з Богом посилює цю відповідальність. Спілкування з Тим, Хто сонцю наказує сходити над добрими і злими і посилає дощ на праведних і на неправедних, зобов’язує християнина жити для інших, пам’ятаючи про велич тієї любові, якою полюбив Бог людство в цілому.

Бог передбачив для людини невпинне оновлення і сходження вгору. Без любові до ближнього людина не може мати повноти спілкування з Богом. Нове серце і новий дух, отримані від Бога, глибоко переживають всі незгоди, конфлікти, які виникають в людському суспільстві. Прихід Хри¬ста у світ запалив світло на землі, і християни, як носії світла Христового, повинні підтримувати його сяяння – жити життям, гідним свого покликання та обрання. Отримавши від Бога слово примирення, як дорогоцінний дар, ми повинні загорітися святим бажанням сіяти розумне, добре й вічне. Від нас залежить хорошу чи погану думку матимуть люди про церкву.

Та чи є прямування за Христом способом уникнення насущних проблем сучасності? Замкнутість християн самих в собі, відокремлення їх від людей, які живуть світі, може привести їх до набожного егоїзму і не схвалюється вченням Ісуса Христа. «Ви — сіль зе¬млі», — каже Христос, а сіль не призначена для того, щоб зберігатися в коморі і не використовуватися. Вона повинна розчинитися в тому, що потрібно зберегти від псування. Християнина, звільненого від гріхів світу, Бог знову робить солідарним з потребами цього світу. Зрозуміло, що ця солідарність не означає перебування на одному рівні зі сві¬том.

Християнин і церква діють інакше, ніж світ, але заради покладеної на них відповідальності за мир Божий вони повинні бути відкриті до взаємодії з усіма людьми доброї волі в багатьох аспектах життя. Роль християн в Божому впливі на світ велика і різноманітна. Вона виконується через молитву, проповідь Євангелії, через особисту поведінку і добрий приклад, через миротворчу діяльність як в повсякденному житті, так і в галузі міжнародних відносин, в праці на благо всього людства. Християнство по своїй суті має соціальну спрямованість, тому що Христос прийшов у світ для спасіння всіх людей і показав світу Бога — Отця, Який обіймає Своєю любов’ю не лише окремих людей, а й світ в цілому. Християнське життя сприятливо впливає на середовище, в якому живе християнин. Висока любов, як відомо, не живе своїм життям. Вона — життя на благо інших. Любов до оточуючих — основа християнської моралі.

Через єдність свого походження і через втілення Господа, Який прийняв людську природу, християни відчувають свою загальнолюдську єдність з усіма, хто живе на землі і свою відповідальність перед Богом. Слово Боже попереджує про відповідальність за служіння (див. Мт. 24:45-51), за свою лепту (Мт. 25:14-19), за допомогу нужденним (Лк. 16:19-31), за порядок у власній сім’ї (1 Тим. 2:405). Тому ми повинні звіщати Бо¬же добро, втіху, мир, справедливість і проявляти пасторську турботу про людину. Ми всі звершуємо діло Господнє і кожен наш добрий приклад — словом чи ділом — є результатом нашого християнського покликання. Перераховуючи духовне спорядження християнина, апостол Павло включає в духовний арсенал і готов¬ність звіщати мир (див. Еф. 6:15). Значить християнин повинен бути не лише носієм миру в самому собі, але й провісником миру серед людей. І не лише словесними закликами ми повинні проповідувати мир, але й своїми ділами: на особисту образу відповідати незлобливістю, на гнів — лагі¬дністю. Смиренням і незлобивістю можна перемогти найрозлюченішу людину.

Золоте євангельське правило гласить: «Як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть з ними й ви» (див. Мт. 7:12; Лк. 6:31). Це правило придатне не тільки для створення благополучного особистого життя, але воно використовується й як один з етичних принципів мирного співіснування народів. Християни, які вірять у вічного Бога, від Якого походить всяке давання добре і дар досконалий (див. Як. 1:17), не можуть не свідчити, що Начальник їхнього життя — Ісус Христос прийшов у світ, щоб люди мали життя і мали з надлишком (див. Ів. 10:10). А добре свідчення словом і ділом не залишиться без плоду. Як сказав апостол Павло: «Роблячи добре, не знуджуймося, бо часу свого пожнемо, коли не ослабнемо. Тож тому, поки маємо час, усім робімо добро!» (Гал. 6:9-10).

© «Благовісник», 4,2007