Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ПРО ЖИТТЯ, ЦІННОСТІ ТА СЛУЖІННЯ

Автор Петро БАЧИНСЬКИЙ м. Кент, Вашингтон

Життя людини досить коротке, і тому не раз обставини змушують нас замислюватися, для чого ми прийшли у цей світ. Особливо це стосується християн, які знають свого Творця. Вони часто розмірковують над своєю долею, своїм призначенням, своєю працею у винограднику Господньому і, хоча б тоді, коли проходять головні віхи життя, роблять переоцінку цінностей. Цьому нас вчить і Священне Писання. Господь через пророка Єремію каже: «На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де то добра дорога, то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі!» (Єр. 6:16). Ми іноді повинні зупинятися, щоб оцінити, чи в правильному напрямку ми рухаємося.

На питання, чи може християнин, який поклав своє життя на вівтар служіння Господу, залишатися байдужим до того, що відбувається довкола: в сім’ї, в суспільстві, в церкві, відповідь однозначна – ні! Та часто, придивляючись до того, як ми реагуємо на ті чи інші події, можна побачити досить дивні речі. Одні люди стоять горою, відстоюючи якісь свої ідеї, інші байдуже плетуться обочиною бурхливого життя, залишаючись пасивними його учасниками, а ще інші на весь зріст стають посеред дороги, по якій рухаються люди, ускладнюючи їхнє пересування. І тому в мене виникає питання: чи ті ідеї, які ти, друже, відстоюєш, за які так вперто борешся, потрібні Богові? Чи потрібні вони іншим людям, чи передусім вони важливі для тебе, для задоволення твоїх амбіцій, твого честолюбства? Якщо це так, то ти йдеш одним зі шляхів, про які каже псалмотворець, що вони здаються прямими, але кінець їх — дорога смерті. Якщо ти робиш щось тільки для того, щоб догодити людям, то ти — людиновгодник, і це теж не дуже радує Бога. І тільки тоді, коли ти щось робиш для того, щоб догодити Богові, з бажанням щоб ідеї, які ти відстоюєш, реалізувалися для блага інших людей, то рухайся й далі в цьому напрямку.

А якщо ж ти розгубився в життєвій ситуації і стоїш посеред дороги, не знаючи, куди рухатися, зійди на певний час з дороги, щоб не заважати рухатися іншим, і уважно поспостерігай з боку за цим рухом. Звернися до Бога в молитві і з Його допомогою ти зможеш зрушити з місця і обрати правильний напрямок, що веде до істинно праведної мети. Якщо ж трапилося так, що у твоєму житті сталася трагедія, яка вибила тебе з життєвої колії, — не роби з цього ще більшої трагедії. Пороздумуй про це з молитвою до Господа: якщо через труднощі Бог говорить до тебе, прийми Його поради і вчини так, як Він підказує; якщо твій випадок схожий на долю Йова, то проголоси разом з ним: «А я знаю — Відкупитель мій живий! Хай буде ім’я Його благословенне». Якщо ж це покарання від Господа, скажи разом з Давидом: «Краще впасти в руки Бога живого». Всім нам треба вчитися чинити правильно в усіх життєвих ситуаціях, пам’ятаючи, що Бог робить усе в нашому житті нам на благо. Коли ми каємося і впокорюємося перед Ним, то опиняємося на правильному шляху і стаємо друзями Божими, такими, наприклад, як Давид. Він не був втіленням досконалості, а простою смертною людиною, яка любила Бога. І за це Бог любив його.

Є багато хороших правил для вирішення життєвих питань, які виникають чи то в сім’ї, чи то в церкві, чи в суспільстві. В основу цих правил покладене біблійне вчення. Чи не найголовнішим я б назвав таке: навчися поважати іншого навіть тоді, коли поважати його немає за що. Кожна людина — Боже творіння, і в неї є крупинка чогось, за що її можна поважати. Чинячи так, ти майже опиняєшся біля мети на шляху досконалості. Випробуй це правило і ти помітиш, що, чинячи так, ти станеш більше поважати й себе.

Життя людини підкоряється багатьом законам, обмеженням, які треба виконувати, щоб не потрапити у неприємну ситуацію. Наприклад, існують державні закони, церковні закони для того, щоб підтримувати певний порядок. І люди потребують цих обмежень, оскільки вони виражають наші життєві цінності. Але найвище благо, найвища мудрість полягає не в тому, щоб ставити комусь обмеження чи заборони і добиватися від інших прискіпливого їх дотримання, а вчити їх і вчитися самому ставити розумні обмеження для себе, своєї сім’ї, церкви. І не тільки ставити їх, не тільки говорити про них іншим, а й дотримуватися їх.

Слово Боже так вчить нас, що ми повинні служити один одному тим даром, який отримали (див. 1 Петр. 4:10). Від того, як ми реалізуємо наше служіння, залежить його ціна. Для того, щоб розібратися, що насправді означає служити, погляньмо на служіння Христа під час Його земного життя. Він, переносячи труднощі життя, нічим не відділяв себе від людей, завжди був серед народу і не бридився, якщо до Нього торкалися чи то прокажений, чи блудниця, чи Іван, який любив покласти свою голову Йому на груди. Христос був доступний для всіх. Він був Священиком вищого поклику, неймовірної величі та слави. Але разом з тим, ніхто на землі не бачив на Ньому священицьких риз, які апостол Іван побачив тоді, коли був у вигнанні на острові Патмос. І ми побачимо красу Його величі на небесах, і не тільки побачимо, а й самі будемо перебувати у величі. Але це буде у вічності. Та Він, такий святий, опустився до такого низького становища, що став людиною і провів на землі тихе, але активне життя, без гучних громадських заяв. Собою Він показав нам чудовий приклад того, як нам треба жити на землі і жертовно служити іншим.

Доти, доки ми не зрозуміємо, що наше призначення полягає не в тому, щоб служити собі, своїм бажанням, облаштуванню свого життя, ми нічого серйозного не зможемо зробити у Божому винограднику. Центром нашого життя є Ісус Христос ¬¬— і тому мірилом нашого служіння повинні бути не наші розуміння, принципи та стереотипи, а виконання Його священної волі. Кожен з нас повинен зрозуміти, що ми виконуємо не свою волю, ми влаштовуємо не свою долю (свою долю ми повинні довірити у Божі руки). Ми повинні правильно зрозуміти завдання свого життя, свого служіння незалежно від того, чи я служитель церкви, чи тільки рядовий член. Тут різниця полягає в тому, що служителю церкви дане більше право і більше можливостей послужити для інших, через що він отримає з рук Пастироначальника більш високу нагороду.

Ми, земні люди, зазвичай оцінюємо своє життя за людськими стандартами. Говорячи про своє служіння, ми іноді вживаємо слово «жертвуємо». І мені здається, що дуже рідко ми вживаємо його правильно. Жертвувати — означає відірвати від себе щось, що дуже цінне для нас і відіграє важливу роль у нашому житті. Жертвувати — означає віддати останнє, як вдова, котра поклала у скарбницю останні дві лепти. Жертвувати — це не чекати, що вже завтра я отримаю з Божої руки у сто крат більше. Якщо я вже завтра отримаю, то що у вічності отримувати буду? Жертва — це «Господи, і мене викресли з книги Твоєї», як одного разу, заступаючись за Божий народ, казав Мойсей. Жертвувати — це «не Моя воля, а Твоя хай буде». Жертвувати — це хоча б «вважати іншого вищим від себе». Так, це жертва, яку мало хто хоче присвятити Господу заради успіху в служінні своєму Богові і Його народу.

Якщо говорити про Ісуса, то ми знаємо, що Він став великою жертвою за наші гріхи та злочини. І не тільки Його жертовна смерть оцінюється як жертва, але й всі Його земні справи є величезною жертвою. Як же по-іншому назвати те, що Сину Божому іноді не було навіть де голови прихилити, щоб відпочити? А молитва в борінні, коли піт краплями крові стікав з Його святого чола. Як оцінити те, що Христос цілий день трудився з народом, учив, зціляв хворих, а потім на всю ніч йшов на гору і молився? Це дійсно була жертва, це дійсно було служіння. А ми іноді кидаємо дріб’язок на церковну тарілку і кажемо, що «жертвуємо».

Пам’ятаєте притчу про безплідну смоківницю, про яку садівник просив у господаря, щоб залишити ще на рік. Вона росла один рік, два, три, п’ять років і, зрештою, її час вичерпався. Вона не дала плоду і тому місце її в багатті. Цей приклад підходить і до нашого духовного життя. Якщо людина, отримавши талант від Господа, не придбає на нього інший талант, а потім ще інший, то вона швидко вичерпує його. І тоді вона стає непридатною ні для чого.

І, як не дивно, безплідним і непридатним іноді може виявитися й наше богослужіння, в якому народ має отримувати слово настанови з уст служителів і зміцнювати свою душу. Та яка віра збудовується у слухачів, якщо один проповідує з кафедри одне, а інший з тієї ж кафедри — зовсім протилежне? Хто буде виконувати вимоги, які ми ставимо народу щодо духовності, моралі, якщо втрачається довіра до служителів? Бо ж перш ніж люди будуть готові повірити Богові, вони повинні повірити проповіднику. Якщо, наприклад, один каже, що мода в Божих очах щось та значить, а інший — що Бог дивиться тільки на серце і байдужий до одягу та зовнішності людини, то кому має вірити народ? Через такий різнобій у судженнях проповідники не можуть донести сильне дієве Слово Боже до розділення душі та духу, тобто саме до того рівня, на якому воно діє сильно та ефективно. Як би ми не вважали, погоджувалися б чи ні, місія посередників між Богом і людською душею величезна. Зрозуміло, що головним Посередником є Дух Святий. Але місія служителів та проповідників немала. Саме вони повинні донести слово спасіння до розділення душі та духу, де Свою роботу розпочинає Святий Дух. На жаль, дуже часто саме на цьому відрізку стаються збої через відсутність єдності.

Сильне духовне суспі¬льство — це не споруда, наприклад, кінотеатр, в якому зібралося багато людей на декілька годин, щоб потім розійтися і більше, ймовірно, ніколи в житті не зустрітися. Церква — це спільність, об’єднана єдиною ідеєю служіння Богові святому і праведному. Церква — це єдиний порив молитви, як було в часи апостолів. Слово «однодушно», яке згадується в Біблії і характеризує першоапостольську церкву, звичайно ж, не означає тільки «приволокти» себе в дім молитви, у величезний натовп людей. Це означає стопроцентно розділити ідею, ради якої ці люди зібралися. Церква — це єднання душ, і тільки тоді, коли її члени зв’язані міцними духовними зв’язками поваги та любові, Бог могутньо діє серед них.

Якщо говорити про служіння людям, то християни мають бути світлом для світу і сіллю землі. Вони повинні навчитися любити, поважати один одного, шанувати Бога і своїх батьків. Від цього залежить здійснення нашої заповітної мрії про неймовірне духовне пробудження. Якщо ми уважно читаємо Слово Боже, то бачимо, що головна місія найбільших місіонерів Івана Хрестителя та Ісуса Христа полягала ось у чому: «Навернути серця батьків до дітей, а серця дітей до батьків» і примирити земних дітей з Небесним Батьком. Як бачите, першим йде примирення земних дітей і батьків, а потім примирення людства з Небесним Отцем. По-іншому бути не може.

Тож цінуймо даром земного життя, який Бог дав нам, щоб ми могли його повністю покласти на вівтар служіння Богові. Покладімо на цей вівтар все найкраще, що Бог подарував нам, а все погане — наші людські амбіції, прагнення піднятися над іншими — хай буде спалене і переплавлене в Господній плавильні.

© «Благовісник», 4,2007