Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

МУДРІСТЬ БОЖОЇ ПРОСТОТИ, або ЧОГО НЕ ЗНАВ АПОСТОЛ ПАВЛО?

Автор Юрій Монда

Господь Ісус ще у плоті накреслив мінімальні вимоги до християн, в тому числі і до кожного із нас, як до претендентів на проживання у Царстві Божому. Ось ця Його планка відносно особи Івана Хрестителя: «Може, (ви хотіли) бачити пророка? Так, кажу вам, — навіть більш, як пророка. Бо це ж той, що про нього написано: «Ось перед обличчя Твоє посилаю Свого посланця, який перед Тобою дорогу Твою приготує!» Поправді кажу вам: між народженими від жінок не було більше над Івана Хрестителя! Та найменший у Царстві Небеснім — той більший від нього! Від днів же Івана Хрестителя й досі (тобто і до наших днів) Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його» (Мт. 11:9-13).

Не треба забувати, що з висоти наших днів Івана Хрестителя деякі сучасні богослови часто називають ексцентричним диваком, хоча, на нашу думку, ці риси характерні майже для всіх глибоко віруючих людей. Але тут не йдеться про порівняння характерів, а про щось значно глибше. Бо це чи не єдине місце у Слові, де Господь звертається до людини із пропозицією застосувати її силу, прагнення і зусилля, аби «вхопити» Небесне Царство. Але ж хапають тільки те, що має властивість вислизати, тікати, що у крайньому разі повсякчасно не залежить від людини, чи не так? І це суперечить внутрішній впевненості віруючих, бо десь у глибині душі чи не кожен впевнений, що Царство Боже уже його ніяк не обмине, бо він здолав оцю планку уже тим, що став християнином. Думаю, що встановлена Ісусом планка однозначно нагадує нам одне: ті духовні напрацювання, які придбала людина за час ходіння з Господом, потребують більш серйозної перевірки і корекції на право їх існування. Хто вдумувався в цю цитату, не може не запитати себе: а що це за зусилля, де, як і коли їх докладати в буденному житті?

Через розділ «Ісус докоряє невірним» Господь милостиво розкриває Своє бачення стосовно наших сучасників теж, кого Він вважає невірним: «До кого ж цей рід прирівняю? — До хлоп’ят він подібний, що на ринку сидять та вигукують іншим, і кажуть: «Ми вам грали, а ви не танцювали, ми співали вам жалібно, та не плакали ви... Бо прийшов був Іван, що не їв і не пив, вони ж кажуть: «Він демона має». Прийшов же Син Людський, що їсть і п’є, вони ж кажуть: «Чоловік ось ласун і п’яниця. Він приятель митників і грішників». І виправдалася премудрість своїми ділами». (Мт.11:16,18). Без усякого сумніву ця людська премудрість виправдовується, підтверджується людським мисленням, і вона вже за коментарями Господа не має ніякого відношення до Небесного Царства. Бо діє в тому напрямку, який якщо і вимагає зусиль, то наймінімальніших, а ще точніше — ніяких. Бо її інтереси і прагнення не виходять за рамки власних потреб і обмежені власним розумінням. І як результат — це нікого не зачепить, не розтривожить, не змусить задуматись над вічними питаннями, які несуть або життя, або смерть. Щоб зрозу¬міти і довести це, доведеться повернутися до самого початку стосунків Бога і людини та розглянути, на якому етапі вимагаються зусилля з її боку і які вони? І які поняття вкладав Господь Ісус до кожного, хто прагне в Царство Боже.

Взяти хоча б яскраві свідчення апостола Павла, де він порівнює пізнання Господа із змаганням бігунів: «Хіба ви не знаєте, що ті, що на перегонах біжать, усі біжать, але нагороду приймає один. Біжіть так, щоб нагороду (нетлінний вінок) одержали ви! Тож біжу я не так, немов би на непевне, б’юся не так, немов би повітря б’ючи. Але вмертвляю й неволю я тіло своє, щоб, звіщаючи іншим, не стати самому негідним» (1 Кор.3:24- 27). Останнім реченням Павло дуже чітко підкреслює, що шлях пізнання Бога — рівноцінний бігу на довгу дистанцію, де змагаються навипередки не брати і сестри по вірі, а кожна людина із своїм власним тілом, бо цей доленосний забіг — змагання старої людини з новою. Кожний, хто хоч раз ставав на старт у своєму житті, той знає, скільки це потребує фізичних зусиль і сили волі від людини.

І знову дуже цінне уточнення апостола щодо зусиль: «Не тому, що я вже досягнув, або вже вдосконалився, але прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнув був мене. Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі» (Фил.3:12-14).

І це вже конкретно сформульована Святим Духом висота для кожного нашого сучасника. Тут уже ми маємо можливість через апостола Павла конкретизувати основні зусилля, які від нас вимагає Господь для досягнення Його цілі.

Слово Боже говорить, що живі стосунки Бога і людини починаються із миті покаяння перед Ним. За змістом дія цих простих слів рівноцінна пострілу стартового пістолета для бігуна, який стає на стартову лінію, на дистанцію протяжністю на весь залишок життя. Аби позмагатися ...із самим собою і перемогти себе, щоб поміняти свій характер на характер Ісуса. Воістину ця стартова лінія історична для долі кожної людини, бо вона міняє зміст життєвих орієнтирів особистості. І що цікаво: особистість, яка проживає без Бога, практично не затрачує свої зусилля для того, щоб покаятись. Все навпаки — вона зо всіх своїх сил опирається зусиллям Самого Бога, Який підштовхує цю людину до лінії старту, бо бачить молитви Своїх дітей за неї. Таке протистояння часто робить людину несамовитою в гріхах і може тягнутися протягом кількох років із різних причин. Звичайно, всі шляхи особистостей до лінії старту (до покаяння) просто неможливо охарактеризувати через їх розмаїття, але деякі узагальнені риси присутні, а саме:

— людина не знає, яка Божа ціль її життя, для чого вона живе на світі:

— за об’єкт порівняння свого духовного стану вона спочатку підсвідомо вибирає людей із значно глибшими гріховними пристрастями, в порівнянні з якими вона виглядає праведною. Тому вона вважає себе безгрішною і абсолютно не бачить необхідності каятись перед Богом;

— їй подобаються гріховні насолоди, які вона пізніше починає ненавидіти через свою залежність від них. Але перше постійно пригнічує друге через поступову духовну деградацію особистості, темпи якої випереджують темпи зростання ненависті.

— людина не може відрізняти добро і зло у своєму житті: мірилом істини виступає виключно людська мудрість, мудрість по плоті.

Потрібно зауважити, що покаяння перед Богом буває різне, як і люди, про що Господь чітко сказав, пояснюючи притчу про сіяча (Мт.13: 19-22): «До кожного, хто слухає слово про Царство, але не розуміє, приходить лукавий, і краде посіяне в серці його; це те, що посіяне понад дорогою. А посіяне на каменистому ґрунті , — це той, хто слухає слово, і з радістю зараз приймає його; але кореня в ньому нема, тому він непостійний; коли ж утиск або переслідування настають за слово, то він зараз спокушується. А між терен посіяне, — це той, хто слухає слово, але клопоти віку цього та омана багатства заглушують слово, — і воно зостається без плоду».

Фактично, це стосується до перших кроків усіх перерахованих типажів особистостей на трасі після старту, бо перші кроки надзвичайно важливі і вразливі. Вони адекватні народженню немовляти, яке без догляду «духовної матері» приречене на повернення у стан, близький до достартового старого життя. Нема підстав казати, ніби нічого з такою людиною не відбулося: вона просто переходить в розряд «невірних» зі всіма його вище вказаними Ісусом ознаками (Мт. 11:16,18). Найстрашніше у цій ситуації — невірні плодять невірних, їх дієва духовна система репродуктивності відпрацьована уже сторіччями, і та церква, де їх більшість, стає аналогом старозавітного служіння. Спробуймо і тут виділити деякі характерні риси:

— в основному люди не проходять обряд хрещення, як це демонстрував Ісус у Йордані перед початком служіння людям, і відповідно не мають освячення і посвячення, тобто у них явно не виражаються Божі дари для служіння;

— Бог для них не є абсолютною цінністю, і Він сприймається швидше недоброю, ніж доброю Особистістю. Його швидше за все сприймають як немолоду мудру Людину, Яка практично заважає жити так, як вони звикли, як їм хочеться. Ця Особистість ототожнюється виключно хрестиком або іконою, до Якої шукають дорогу в основному через сліпе дотримання забобон та повір’я;

— їхнє відвідування церкви носить випадковий характер (у великі свята та за сімейними обставинами), зусилля для зростання відсутні або неефективні. (Тут все залежить від особистості священика, пастора, які формують свої церкви). Тому необхідне спілкування між віруючими майже відсутнє, а молитва як живильник віри носить в основному неглибокий і нерегулярний характер;

— така людина демонструє повну відсутність розуміння гріховності в своєму житті і захисту від неї: вона саму себе оцінює по гріховності тих, хто зовсім ігнорує або не чув про Слово, і не звертає увагу на осуд свого сумління.

Але новоєвангельська відпрацьована система піклування про новонавернених в церкві дозволяє із їх загальної маси різко збільшити кількість «зернин, посіяних в добрій землі — це той, хто слухає слово і його розуміє, і плід він приносить, і дає один у сто раз, другий у шістдесят, а той у тридцятеро». Це уже об’єктивна ознака живої церкви, запланований урожай особистої євангелізації невіруючих людей, причому у залік ідуть тільки такі ж самі типові «зернини». Давайте і тут теж спробуємо виділити їх характерні риси: — характерною рисою мужніючих немовлят є осуд і звинувачення інших у неправильній вірі та нечіткому розумінні Слова. Особливо вони нетерплячі до нерозкаяних членів своїх сімей і намагаються підштовхнути їх до покаяння методами плоті, і закономірно наштовхуючись на сильний опір. Вони ще не розуміють, що через цей опір Господь показує їм їх власний духовний стан, що бачить їх такими, якими вони бачать впертих родичів;

— людина захоплена радістю першої любові, у якій Господь виконує багато чого із її прохань. Чи не з першого дня починає зростати вільна молитва;

— спочатку Бог сприймається як Людина Ісус Христос із, по мірі зростання, послідовною заміною простих образів Бога до безкінечної Особистості. Людина постійно докладає зусилля для духовного зростання читанням Слова, щоденними регулярними молитвами. Як об’єкт наслідування вибирає Ісуса Христа, в духовному зростанні відчуває зростаючу власну гріховність у порівнянні з Ним;

— Господь відкриває їй розуміння змісту Слова, привчає чути Його голос;

— людина охоплена спрагою пізнання Бога;

— страждання людини до покаяння і в процесі духовного мужніння Господь перетворює у ліки для інших людей, кому вона починає служити. Тому дуже важливо спочатку отримати перемогу над своїм минулим, бо інакше при служінні ці ліки перетворюються в отруту для інших.

Але повернемось до нібито забутого підзаголовку: що ж не знав апостол Павло у своєму житті, заповненому великими труднощами і великими досягненнями? Він не міг знати, що у програмі всесвітніх Олімпійських ігор буде змагання по бігу з перепонами, яке, на мою думку, найбільше віддзеркалює нормальне християнське життя. Там потрібно не просто бігти по трасі, але і перестрибувати через перепони, які розставлені до самого фінішу. Різниця тільки в тому, що людина духовно зростає якраз при доланні перепон: Господь знає, що для нас і коли найбільш корисне. Тому дозвольте завершити цю працю словами апостола Павла: «Наостанку, браття, що тільки праведне, що тільки чесне, що тільки чисте, що тільки любе, що тільки гідне хвали, коли яка чеснота, коли яка похвала, — думайте про це! Чого ви від мене й навчилися, і прийняли, і чули та бачили, — робіть те! І Бог миру буде з вами!» (Фил.4:8,9).

© «Благовісник», 3,2007