Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

БОГ ГОРДИМ ПРОТИВИТЬСЯ

Автор: В.Н.Ч.

«Бог Бог промовляє і раз і двічі, та людина не бачить того: у сні, у видінні нічному, коли міцний сон на людину нападає, в дрімота на ложі, — тоді відкриває він ухо дюдей і настрашує їх осторогою, щоб відвести людину від чину її, і він гордість від мужа ховає» (Йова 33:14-17).

Так у Своїй любові й довготерпінні діє всемогутній Бог, бажаючи звільнити нас від гордості, яка з давніх часів є причиною падінь. Гордість порушила святий порядок і Божественну гармонію миру. Полонені, які перебували в концтаборах, розповідали, як їм на спині малювали мішень, щоб, коли вони намагатимуться втікати, по них було легше стріляти. Подібною мішенню відмічені й християни, які заражені гордістю: дияволу легше їх вражати.

Слабкість чи гріх?

Ми можемо вважати гордість недоліком, слабкістю, недоглядом у вихованні. Біблія називає гордість важким гріхом, який буде покараний разом з дияволом (див.1Тим. 3:6).

В старому Заповіті близько 180 разів згадується про гордість, пихатість, зарозумілість, чванливість, звеличування. Стара людська природа сповнена цих пагубних проявів тому, що вона — стара. В Новому Заповіті про гордість і супутні їй гріхи говориться набагато менше. Дух Божий пильнує над життям Церкви. Викупна жертва Ісуса Христа робить очищувальну дію. Але коли християни ставляться до гріха гордості поблажливо, не звільняються від нього через покаяння й сповідування, то легко можуть стати злочинцями перед Богом, як в свій час Юдейський цар Уззійя. Він був богобоязливим і дуже здібним, успішно воював з филистимлянами, побудував башти в Єрусалимі, багато водойм, зібрав численне сміливе військо, «а як він зміцнів, запишалося його серце, аж до зіпсуття...» (2 Хр. 26:16).

І в наші дні, на жаль, можна зустріти християн, які заражені цією смертельною хворобою. В такому разі інфекція сварок, суперечок, пересудів, лукавих підозр може поширитися на всю церкву. Але найсумнішим є те, що в деяких церквах до гордих ставляться поблажливо, намагаються не зачіпати їх, тому що знають: мати справу з такими людьми небезпечно. Вони образливі, непримиренні, можуть помститися, прагнуть позмагатися й посперечатися (див.1Тим. 6:3-4). А «Бог гордим противиться», тобто опирається, протидіє (1 Пет. 5:5).

Образливість — ознака гордості

Найближчим радником царя Давида був Ахітофел. «А Ахітофелова порада, яку він радив тими днями, була така певна, як питати про Боже слово...» (2 Сам.16:23). Ахітофел звик, що всі, навіть цар, рахуються з його словами. Коли ж він прихилився на сторону Авесалома й дав йому найкращу пораду, як погубити Давида, то Бог зруйнував його задум: Авесалом прислухався до слів іншої людини, Мусія. Від образи Ахітофел пішов додому, написав заповіт і повісився (див.2 Сам. 17:23).

Щось подібне трапляється й з гордими християнами. Вони ніяк не можуть змиритися, коли до їхніх слів не дослухаються. Не один служитель залишив вузьку стежину, а через деякий час і взагалі залишив Бога, лише через одну причину: через образу, коли знехтували його порадою або ж не порахувалися з його досвідом. Як це сумно!

Люди цього світу живуть з жахливим девізом: «Задушусь, але не покорюсь». Дітей Божих, навпаки, має наповнювати дух смирення, дух поради, який веде до взаєморозуміння, до згоди й однодушності.

Горді люблять бути першими

Бажання першості й незалежності ні від кого — також ознака згубної гордості. Ці вади завжди приносили й приносять хвороби й поділ в церкву. Апостол Іван писав улюбленому Гайю про Діотрефа, який любив бути першим (див. 3 Ів. 9). Гадаю, падіння Діотрефа почалося з безневинного, на перший погляд, бажання бути першим. Потім бажання переросло в любов до першості, а любов — доволі стійке почуття: що полюбив, з тим важко попрощатися.

Іноді людина прагне бути на почесному місці, поводиться незалежно, не хоче, щоб хтось за нею наглядав. Коли запропонують відзвітувати на роботі, буде обурюватися: ви мені не довіряєте! Коли гордому запропонують якусь працю в церкві, він зазвичай буде погоджуватися, але з умовою, що буде старшим, на спілкування він поїде тільки тоді, коли йому дадуть слово.

У Другій книзі Самуїла перераховані люди найближчого оточення Давида: начальник війська, писар, священики, а про синів Давида сказано, що вони були першими при дворі (8:16-18). Узза керував новою колісницею, яка була запряжена волами, на якій везли ковчег заповіту з дому його батька Амінадава в місто Давидове. Коли воли похилили ковчег «Узза протяг руку до Божого ковчегу і схопив його, бо зноровилася худоба. І запалився Господній гнів на Уззу — і Бог уразив там за цю провину. І він помер там при Божому ковчезі» (2Сам. 6:6-7).

Давид дуже засмутився смертю Уззи й злякався Господа, зрозумівши, що не так потрібно ставитися до святині Господньої. Коли він вдруге вирішив іти за ковчегом, то спочатку покликав священиків, звелів їм освятитися — і тільки потім нести ковчег на плечах, на жердинах, як заповідав Мойсей за словом Господнім. За ними йшли співаки з музичними інструментами, а з ними брати їхні, люди другорядні (див.1Хр.15:11-18).

В служінні кожної церкви є ті, хто стоять спереду, як і сини Давида, а є — «другорядні». Братів, вільних від бажання бути першими, бути незалежними, другорядне положення не образить. Перебуваючи в тіні, ніби на другому, непомітному місці, вони тим не менше в своїй жертовності будуть такими ж прекрасними й неповторними, як і Марія, яка вилила дорогоцінне миро на голову Ісуса Христа (див.Мт. 26:7).

Горда людина ніколи не змириться зі становищем другорядного. Йому хочеться бути «першим при дворі». Але краще розуміти і себе, і стан в церкві ми зможемо лише тоді, коли побудемо в церкві на другорядному місці.

Сам Бог через церкву керовану Духом Святим, ставить працівників на потрібні Йому місця. Але біда спіткає общину, коли служитель буде прагнути першості аж до гордої незалежності: з ним важко буде спілкуватися, неможливо буде домовитися. Він не буде ні з ким радитися — і зруйнує всі справи церкви.

Бог на першому місці!

Невміння відводити для Бога перше місце в житті й служінні — один з різновидів гордості. В духовному житті також можна спостерігати, як у людей, які не вміють віддавати перше місце Богу, в будь-якій справі чи розповіді переважає «я». Навіть коли на проповіді можна сказати «ми», горда людина скаже «я».

Адонія, четвертий син Давида від Хаггіти, «бундючився та говорив: «Я буду царювати!» (1 Цар.1:5). Він перетягнув на свій бік Йоава, Авеніра й навіть священика Евіятара, з яким і розпочав відкритий бунт проти Соломона. Але нічого крім смертельного страху, він не отримав після своїх гордовитих слів «Я буду...» (див.1 Цар.1:50-51).

«...А я чув про тебе таке: ти вислуховуєш сон, щоб відгадати його», — сказав фараон Йосипу (1М.41:15). Йосип в смиренні відповів: «Не я, — Бог дасть у відповідь мир фараонові» (1М.41:16).

Цариця Шеви, оглянувши дім Соломона, їжу, яку подавали за столом, помешкання рабів і чинність тих, хто прислуговує царю, не могла вийти з дива (див.2 Хр. 9:4). Читаючи про це, поневолі чекаєш, що Соломон зробить так, як і Йосип, і скаже: «Це не моє, Бог дав мені мудрість і багатство!» Соломону була дана можливість віддати славу Тому, Хто її достойний, але син Давида не був настільки смиренним, як його батько. Кінець наймудрішого царя дуже сумний.

Віддавати Богу перше місце в думках, в житті — так роблять смиренні. Вони не пропустять дорогоцінної можливості прославити Бога. А інші, як і Голіаф, кожного дня будуть виставляти себе, не усвідомлюючи, що це приводить до падіння.

Посягання на священнодію

Найбільш небезпечний, такий, що приводить навіть до катастрофи, прояв гордості — це посягання на священнодію.

Цар Уззійя, про якого згадували на початку статті, приходив до Бога, поки був живий пророк Захарія, який навчав його страху Божому (див.2 Хр.26:5). Уззійя вів переможні війни, побудував міста, винайшов майстерні військові машини для метання стріл і великого каміння. «І пронеслося його ім’я аж надто далеко...» (2 Хр.26:15). Відмітьте, не Боже, а його ім’я. «А як він зміцнів, запишалося його серце аж до зіпсуття, і він споневірився Господові, Богові своєму. І ввійшов він до храму Господнього, щоб кадити на кадильному жертівнику» (2 Хр.26:16). 80 хоробрих священиків перегородили йому шлях: «Не тобі, Уззійє, кадити для Господа...» (2 Хр. 26:18). Коли він цар, то це ще не значить, що йому все можна.

Гордість поступово приводить людину до зухвалості, до посягання на Божу святиню. Відлучені від церкви служителі нерідко продовжують звершувати вечерю Господню, хрещення, шлюб.

Хвороба духа

Горді християни не самотні, зазвичай біля них групуються, на жаль, такі ж тілесні, духовно сліпі люди. Кожна їхня справа носить відтінок гордині. Навіть в такий святій справі як сповідь їхня гордість дуже яскраво проявиться: вони не ідуть до богобоязливого служителя, хоча, можливо, і не дуже обдарованого, а поспішать до талановитого, але гордовитого. Смиренний брат (не служитель), коли до нього приходять зі сповіддю, неодмінно направить людей до служителя, поставленого на цю святу справу Богом.

Деякі брати, спираючись на свій багаторічний досвід, організаторські таланти, вирішують без відома служителів важливі питання й втілюють їх в життя церкви — але все це приносить хвороби в церкву і не приносить слави для Господа, тому що це все робиться з гордості.

Буває так, що брат, добре знаючи Священне Писання, думає, що краще за нього духовні питання ніхто не пояснить, і збирає біля себе шанувальників — це різновид однієї і тієї ж хвороби духа: гордості.

Як протистояти гордості?

Нехай Сам Господь допоможе кожному християнину бути пильним і перевіряти серце: чи не живе там гордість? Якщо цей злий корінь не вирвати, він погубить душу. Нам не потрібно соромитися сповідувати перед всіма гріх гордині, щоб він навіть не називався в нас, тому що наша гординя опоганює й заражає інших, і приводить їх до падіння (див. Пр. 16:18).

Як протистати гордості? У Віфлеємі є ворота смирення, висотою метр, і тому, хто хоче пройти через них, потрібно низько схилитися. Високі за чином і прості люди вважають за честь пройти через ці ворота, щоб бути «смиренними». Але можна постаратися пройти і через нижчі ворота, але серцем не смиритися.

Господь хоче бачити в нас інше смирення: послух один одному, церкві, наставникам; жінки мають коритися чоловікам, діти — батькам (див. Мт.18:15-17; Євр.13:17; Еф.5:22, 6:1).

Тож як смиритися? Як запалити в собі це благословенне почуття? Я знайшов відповідь: в слові Господньому. Ця свята істина відкрилася мені в житті Ісуса Христа. Він «упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної...» (Фил.2:8). Виявляється, смирення досягається через послух!

Істина дуже проста: не через ворота вузькі й низькі потрібно пройти, а коритися слову Божому! Коритися Святому Духу! Коритися так, як корився чоловік Божий Калев. Про нього сказано: «…За те, що з ним був дух інший, і він виконував накази Мої, то Я введу його до того Краю, куди він увійшов був, і потомство його оволодіє ним» (див.4М. 14:24).

© «Благовісник», 4,2006