Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

"ІСУСЕ, ВРЯТУЙ МЕНЕ!"

Автор: Микола САВЧУК

І сталось одного із днів, коли Він навчав, і сиділи фарисеї й законовчителі, що посходилися зо всіх сіл Галілеї й Юдеї та з Єрусалима, а сила Господня готова була вздоровляти їх, і ось люди на ложі принесли чоловіка, що розслаблений був, і намагалися внести його, і перед Ним покласти Лук 5:17-18

Одним із найбільших Божих дарунків людству є образне мислення. За одну мить, навіть не полишаючи своєї кімнати, ми можемо побувати у найвіддаленішій галактиці і повернутися назад, можемо відвідати Едемський сад, подорожувати разом із Авраамом, воювати пліч-о-пліч із Давидом. Для людської думки не існує кордонів, вона здатна долати простір і час.

Отож, на кілька хвилин скористаймося цим, щоб перенестися на 20 століть назад у невеличке рибальське місто на березі Галілейського моря і уявити, що ви тут не гість із далекого майбутнього, а місцевий мешканець, який все своє життя провів серед цих кам'янистих пагорбів. Уявили? Так-так, ви кожної суботи відвідуєте синагогу, на Пасху ходите до єрусалимського храму, дотримуєтеся Мойсеєвого Закону і, звичайно ж, чекаєте Месію. Від цього чекання, а, можливо, ще й від нестерпного римського панування, ваше серце не раз болить ночами. О, коли б Він прийшов і навів лад у цім краю! Коли б здійснилися заповітні мрії про свободу і нове життя!

Минають роки, з'являються зморшки на обличчі, але ви продовжуєте чекати. І ось раптом чується звістка: до вашого міста завітав якийсь мандрівний вчитель, який промовляє інакше, ніж книжники і фарисеї. Мислить інакше, інакше діє. Його слово супроводжується чудесами і знаменами. Сліпі бачать, каліки ходять... "Хто ж цей чоловік? Назарянин? А чи може звідти бути щось добре?" Ви вагаєтеся, але все ж вирішуєте: "Піду, подивлюся, можливо, це... Він".

І ось ви вже біля оселі, у якій цей дивний проповідник навчає народ. Натовп такий, що не протиснешся. Ви сантиметр за сантиметром відвойовуєте простір і починаєте вслухатися у Його слова. Яка мудрість... Яка впевненість... Ще хвилина, і вас уже не потрібно у чомусь переконувати - це Він, Месія. На Ньому сила, щоб оздоровляти, і смуток змінюється радістю, ось звільняються від недуг десятки людей. Як же потрапити у поле Його зору? Як привернути Його увагу? У вас теж є проблеми зі здоров'ям (у кого їх немає?!) і, спостерігаючи за зціленнями, ви теж хочете будь-яким способом дістатися до переду, ближче до Нього! І раптом... Раптом ззаду чується шум.

Що трапилося? А... Це принесли на ложі вашого сусіда. Бідолаха вже не перший рік лежить прикутий до ліжка... Параліч - річ із неприємних... Теж, напевне, хоче ближче до Ісуса. Наївний, ви тут вже годину стоїте, а наблизилися лише на кілька кроків. А куди йому братися? Та ще й з носилками? Десь усередині крутиться думка: "А може, пропустити його?", але ви одразу згадуєте про свої власні проблеми і на ходу, щоб заспокоїти свою совість, вигадуєте виправдання: "Завтра прийде... Скільки часу лежав, то й ще день потерпить...", і знову повертаєтеся до вже звичної процедури - сантиметр за сантиметром...

Перевтілилися? Уявили? А чи нічого вам не нагадує ця уявна історія? Чи не подібна вона до того, що сьогодні відбувається у християнському світі? Ісус - у Своєму домі, на Ньому перебуває сила, щоб спасати, зціляти, звільняти, але не всі це отримають. Чому? Невже проблема в Ісусі?! Ні, проблема в тому, що люди перекрили собою дорогу до Нього. Здається, що заважає зціленню: є паралітик, є Ісус. Що ще треба?! Треба, щоб між ними не було бар'єру, яким стали інші. Цей фактор діє і до сьогодні, і до сьогодні з цієї причини ті паралізовані гріхом, кого несуть до Христа, часто не можуть дістатися до Нього.

"…І сиділи фарисеї й законовчителі, що посходилися зо всіх сіл Галілеї й Юдеї та з Єрусалима…" Уявіть: більшість людей у натовпі навіть не здогадувалася, що вони заважають! Вони просто прийшли, щоб отримати вирішення своїх проблем. Це мало величезне значення для їхнього життя, навіщо пропускати когось уперед?! Їх девіз був простим: "Ісусе, ось мій біль. Зціли мене! Спаси мене! Благослови мене!" Зрештою, ніби нормальні бажання нормальних людей. І все можна було б зрозуміти, якби не ось це коротке слово - "мене"!

На жаль, вищезгадане слово і усі наслідки, що витікають із такого його вживання, стали невід'ємними ознаками сучасних християн. "Ось я, Господи, прийшов до Тебе..." - виголошуємо ми щонеділі у молитві, а далі після подячних слів пропонуємо увазі Небесного Батька перелік наших прохань. "Господи, дай!", "Господи, допоможи!" і неодмінно - "мені!". І ось так живемо, обертаючись у коловерті власних проблем і Господніх відповідей, а тим часом десь позаду лишаються паралітики світу цього... "Шкода їх, замучив їх лукавий, обов'язково пропустив би їх до Тебе, запросив би їх у зібрання, засвідчив би, та все ніколи... Господи, тут у мене ще одна проблема..."

Дозвольте запитати: як ви думаєте, а невже люди, що принесли хворого до Ісуса, не мали своїх власних занять, проблем, переживань? Думаю, мали. То чому ж вони не стали у натовп, щоб дочекатися вирішення власних негараздів, а пішли по цього знедоленого? Чому? Відповідь лежить на поверхні: вони співчували йому, іншими словами, любили його. І саме ця любов дала їм сили перебороти всі егоїстичні наміри і, ніби пожертвувавши власним добробутом, не приєднатися до натовпу, а вийти із нього і піти за своїм товаришем.

Не знаю, як довго їм довелося нести свого друга до будинку, у якому був Ісус, але думаю, що це було нелегко. Можливо, комусь навіть хотілося б лишити його на півдорозі або довірити це завдання іншому, та любов до друга не давала вчинити так. Вони донесли, дійшли до фінішу, але ось тут і постало запитання: "А як же пробитися крізь всіх цих людей, які стоять навколо?" Спробували один раз - не виходить, інший - той самий результат. Що ж робити? Як привести людину до Ісуса?

Сьогодні, коли ті, хто називає себе християнами, значною мірою перетворилися на байдужий та егоїстичний натовп, потрібні нові методи приведення людей до Господа. У будинок потрібно заходити через двері. Це звичний і традиційний метод. А тут спробували через двері, а там перешкода! Що ж робити? Здатися?

Як часто, спробувавши привести когось до Ісуса, ми опускаємо руки: "Я пробував, але нічого не вдається... Я пробував свідчити, але бачу: інші так не роблять... Ще й на дорозі стоять... Не вдається це мені..." Нічого, не здаваймося! Залучаймо свою кмітливість! Ідімо на незвичні кроки! Жодні зусилля не є занадто великими, коли на карту поставлена людська доля! Не вдалося через двері, спробуймо пробитися через стелю! Не вдалося привести людину одним методом, спробуймо інший!

Заради спасіння свого друга герої цієї біблійної історії вирішили піти на ризик, не побоялися навіть того, що їх неправильно зрозуміють, осудять. Потрібно підняти хворого нагору, знайти десь мотузки та інструменти, щоб розкопати дах, вирахувати, в якому ж місці дому є Ісус, і опустити хворого перед Ним. План був ризикованим, але, за умови успішної його реалізації, ця гра була варта свічок.

Зауважте, яку попередню роботу було потрібно провести, щоб врешті людина опинилася перед Господом! Ми звикли, що усе має відбуватися раптово. Відкрутив кран - побігла вода, запалив сірника - загорівся газ, натиснув на вмикач - і в кімнаті світло. Приведення душ до Христа не працює за цим принципом. Тут потрібно провести серйозну підготовку. Найменша недбалість, найменша безвідповідальність може коштувати успіху усієї операції. Потрібно заступницькою молитвою "підняти" хворого на висоту, знайти, а потім задіяти певні "інструменти", читай - методи євангелізації, і лише тоді обережно - щоб раптом не випустити! - поставити бідолаху перед Ісусом.

Удар по дахові! Зі стелі полетіли шматки глини... Унизу почувся незадоволений гомін: "Що за шум прямо посеред зібрання?! Ще чого не було?!" Так, не було, але це не причина зупинятися. Іще удар! Іще один! Гомін досягнув апогею і раптом стих - усі, завмерши від подиву, побачили, як у щойно пробиту діру опускається постіль із хворим: "От для чого це все робилося! А ми думали..." Мало думати - потрібно діяти. Приміром, ось так, як ці відчайдушні хлопці, які, втомлені і спітнілі від праці, стоять угорі, з нетерпінням чекаючи, що ж скаже Ісус...

Що було у цій історії далі - відомо усім, хто хоч раз читав Новий Заповіт: прикутий до свого ложа паралітик в одну мить став здоровим! Радів він сам, раділи його друзі, раділи навіть ті, хто кілька хвилин тому стояв непробивною стіною між цим чоловіком і його порятунком... Але чи знав хто тоді, що ж стало справжньою причиною цього зцілення і подальшого піднесення емоцій? Про що думав Ісус перед тим, як вирішити цю проблему? Євангеліст Лука ледь помітним штрихом зазначає: "І, побачивши їхню віру, сказав Він йому..." (Лк. 5:20), і з цього зрозуміло - Христос звернув увагу навіть не на віру самого хворого (а вона у нього, безперечно, була, оскільки він встав за Господнім словом), але на віру тих, хто приніс його.

Привернути увагу Ісуса... Саме у цьому й криється велика істина, у цьому полягає сенс християнського життя. Якщо ми бажаємо, щоб це трапилося, перед нами два шляхи. Перший шлях - той, який обрала (і обирає до сьогодні) більшість: йти до Бога зі своїми проблемами і чекати у натовпі, доки прийде твій шанс. Другий - виділитися із натовпу і, відклавши убік власні потреби, нести до Христа інших. Другий шлях важчий, потрібно більше зусиль, але, як свідчить згаданий вище фрагмент Святого Письма, історія пам'ятає не тих, хто стоять у черзі за власним щастям, вона увіковічнює подвиги тих, хто бореться за щастя інших.

"Дивні речі сьогодні ми бачили!" - резюмували очевидці цієї події (Лк. 5:26). І справді дивні, але для мене не диво, що Христос може зціляти, це - незаперечний факт. Дивом є те, що зробили прості люди, принісши свого хворого товариша. І якби не це перше диво, то не було б і другого, і хворий так би й залишився хворим. Щоб він міг пізнати любов Ісуса, спершу потрібно було йому відчути любов своїх ближніх, любов тих, хто залишив натовп і повернувся за ним.

Сьогодні подібні дива повторюються. На Ісусові, як і раніше, перебуває сила, готова оздоровляти. Він, як і раніше, може і хоче допомогти кожному, і, як і раніше, хтось спішить до Господа, несучи розбитих гріхом, а хтось залишається бездіяльним... А як щодо вас?

"Благовісник", 2,2004