Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЛЮБІТЬ ВОРОГІВ ВАШИХ

МАРТІН ЛЮТЕР КІНГ

«Ви чули, що сказано: «Люби свого ближнього, і ненавидь свого ворога». А Я вам кажу: «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі... » (Мт. 5:43-45).

Заповідь «любіть ворогів своїх» завжди була, мабуть, найважчою зі всіх заповідей Христа. Деякі люди щиро вірили, що в реальному житті її виконати неможливо. Легко любити тих, хто любить тебе, але як любити тих, хто таємно чи явно намагається напакостити тобі? Інші, наприклад, філософ Ніцше, стверджували, що заклик Ісуса полюбити своїх ворогів говорить про те, що християнська мораль — це для слабких і боязливих, а не сильних і сміливих. «Ісус — це відірваний від реального життя ідеаліст», — кажуть вони.

Незважаючи на подібні гострі питання і безперервні заперечення, ця заповідь Ісуса набуває для нас все більшого значення. Цілий ряд безпорядків і повстань нагадав нам про те, що життя сучасної людини прямує дорогою, назва якої — Ненависть, і веде нас до погибелі й засудження на вічні муки. Заповідь «любіть ворогів ваших» — це не благочестиве побажання мрійника-утопіста, а абсолютна вимога нашого виживання. Любов навіть до ворогів — це ключ до вирішення всіх існуючих проблем у світі. Й Ісус — це не відірваний від життя ідеаліст, Він — тверезий реаліст.

Я впевнений у тому, що Ісус розумів всю складність, пов’язану з практичним виконаням Своєї заповіді. Він ніколи не належав до базік, які говорили про те, як просто виконувати моральні правила. Він розумів, що кожне щире вираження почуття любові базується на повній покорі Богові. Наша відповідальність як християн полягає в тому, щоб розкрити смисл цієї заповіді і знайти в собі сили щоденно її виконувати.

Будьмо реалістами і запитаймо себе: як нам любити ворогів своїх? По-перше, ми повинні розвивати в собі вміння прощати. Той, хто не має сили прощати, не має сили і любити. В нашому серці не знайдеться місця і для краплини любові до ближнього, якщо ми не зрозуміємо того, що необхідно навчитися прощати знову і знову тим, хто нам несе нещастя і муки. Потрібно також зрозуміти й те, що прощати завжди мусить ображений, той, хто відчуває біль і страждання, жертва несправедливості, той, хто принижений.

Всепрощення — це не ігнорування того, що було зроблено, чи видавання зла за добро. Це значить, що те, що було зроблено, не є перепоною на шляху встановлення взаємовідносин. Всепрощення — це каталізатор, який створює атмосферу, яка необхідна для початку нового життя. Всепрощення — це звільнення від тягаря. Слова «я прощаю вам, але ніколи не забуду того, що ви зробили» не можуть пояснити істинної природи всепрощення. Коли ми прощаємо, то завдане зло перестає бути психологічною перепоною на шляху встановлення нових взаємостосунків. Так само ми можемо сказати: «Я вам прощаю, але віднині не хочу знати вас». Прощення означає примирення, об’єднання знову.

По-друге, ми повинні зрозуміти, що зло, яке чинить ворог нашим ближнім, причина наших страждань, ніколи не відображає всієї сутності тієї людини. Елементи добра можна знайти в характері навіть найзліших наших ворогів. Всі ми чимось нагадуємо шизофреніків, людей з роздвоєними характером і особистістю. Щось всередині нас змушує сумувати разом з римським поетом Овідієм: «Я прихильник добра, але в своїх ділах керуюся злом»; або погоджуватись з Платоном, який говорив, що людський характер — це візничий, який керує двома конями, кожен з яких тягне в свою сторону; або повторювати за апостолом Павлом: «Доброго, яке хочу, не роблю, а зле, яке не хочу, роблю». Це означає, що навіть в найгірших із нас є частинка добра, і в найкращих із нас є частинка зла. Коли ми зрозуміємо це, то зможемо менше ненавидіти своїх ворогів.

По-третє, ми повинні шукати не поразки чи приниження нашого ворога, а його дружби і взаєморозуміння. Бувають моменти, коли ми можемо принизити найлютішого нашого ворога. Неодмінно прийде час, коли проявляться його слабкості і ми матимемо можливість проколоти його списом перемоги. Але нам не треба цього робити. Кожне сказане слово і кожен зроблений крок мають бути цеглинкою і фундаментом взаєморозуміння, звільняючи ті величезні запаси добра, які були заховані за камінними стінами ненависті.

Та ми не повинні плутати любов із сентиментальним виявом почуттів. Любов набагато глибша від безглуздого емоційного базікання. Можливо, грецька мова роз’яснить це питання. Грецький текст Нового Заповіту використовує три слова для позначення любові. «Ерос» — це естетична, романтична любов. В діалогах Платона «ерос» — це божественне устремління душі. Друге слово «філіо» — взаємна любов, душевна при’язаність, близькість друзів. Ми любимо тих, хто любить нас і любимо тому, що нас люблять. Третє слово «агапе» — це Божа любов в серці людей. На цьому рівні ми любимо людей не тому, що нам подобаються їхні вчинки, і навіть не через те, що в них є іскра Божа, ми любимо кожну людину за те, що її любить Бог. На цьому рівні ми любимо людину, яка робить зло, хоча і ненавидимо те, що вона робить.

Тепер ми розуміємо, що мав на увазі Ісус, коли говорив: «Любіть ворогів своїх». Ми повинні бути вдячними Йому за те, що Він не сказав: «Ставтесь до ворогів ваших з симпатією і прив’язаністю». До деяких людей просто неможливо відчувати симпатію чи прив’язаність. Як може подобатись нам людина, яка загрожує життю наших дітей або руйнує наше помешкання? Це неможливо. Але Ісус зрозумів, що «любов» вища від «прив’язаності» і «симпатії». Наказуючи нам любити своїх ворогів, Ісус не має на увазі «ерос» чи «філіо», Він говорить про «агапе», про взаєморозуміння, всепрощаюче добросердя у стосунках між всіма людьми. Тільки на цьому шляху, керуючись лише такою любов’ю ми можемо стати дітьми Божими.

Тепер перейдімо від практичного «як» до теоретичного «чому»: чому ми маємо любити ворогів своїх?

Перша причина очевидна. Ненависть у відповідь на ненависть лише примножує ненависть, згущуючи морок. І тільки світло може знищити темряву. Ненависть не може перемогти ненависті, лише любов може зробити це. Ненависть примножує ненависть, насилля примножує насилля і жорстокість примножує жорстокість, закручуючись в пекельній спіралі розрухи.

Ще одна причина, чому нам треба любити своїх ворогів: ненависть залишає шрами на душі і спотворює особистість людини. Пам’ятаючи, що ненависть є силою зла і тому небезпечна, ми часто думаємо про те, що вона робить з людиною, на яку спрямована. Це можна зрозуміти, оскільки ненависть завдає непоправної шкоди своїм жертвам.

Але є ще один бік питання, який нам ні в якому разі не треба нехтувати. Ненависть не менш небезпечна і для того, хто ненавидить. Ніби непомічена ракова пухлина, ненависть роз’їдає особистість людини і здатність мислити об’єктивно. Вона змушує її прекрасне називати потворним, а потворне — прекрасним, сприймати правду за брехню, а брехню — за правду.

Доктор Є.Франклін Фрезер в своїй цікавій праці «Патологія расових упереджень» наводить кілька прикладів, коли білі, поводячись нормально, дружелюбно з іншими білими, втрачали логіку і дратувалася, коли йшлося про надання рівноправ’я чорношкірим чи піднімалося питання расової нерівності. Це відбувається тоді, коли в наших серцях живе ненависть.

Третя причина, чому ми повинні любити наших ворогів: любов — єдина сила, яка може перетворити ворога в друга. Ми ніколи не позбудемося ворогів, відповідаючи ненавистю на ненависть, ми позбуваємося ворогів, позбавляючись почуття ворожості. За своєю природою ненависть знищує, руйнує. За своєю природою любов творить і будує.

Лінкольн пізнав любов і залишив в історії людства дивовижну драму примирення. В ході передвиборної боротьби за пост президента США одним з його найлютіших ворогів був Стентон. Щось змушувало Стентона ненавидіти Лінкольна. Він робив все можливе, щоб принизити його в очах суспільства. Ненависть Стентона до Лінкольна була настільки сильною, що він насміхався над його зовнішністю в кожній своїй промові й звинувачував у різних гріхах. Але, незважаючи на це, Лінкольн був обраний президентом. Потім настав час призначати членів кабінету міністрів, куди мали ввійти найближчі соратники Лінкольна. Почалося призначення на посади. Нарешті настав день, коли Лінкольну потрібно було назвати кандидатуру на дуже важливий пост воєнного міністра. Як ви гадаєте, кого Лінкольн назначив на цей пост? Нікого іншого, як Стентона. Як тільки новина стала відомою, почалось невдоволення серед найближчих соратників президента. Одна за іншою сипались поради: «Пане президенте, ви зробили помилку. Чи ви знаєте, що це за людина цей Стентон? Чи ви не чули, яку гидоту він говорив про вас? Він ваш ворог». Відповідь Лінкольна була максимально лаконічною: «Я знаю пана Стентона і чув усе, що він говорив про мене. Але зі всіх американців він найбільше підходить на цю посаду». Так Стентон став воєнним міністром США і зробив неоціненні послуги своєму народові й Президентові.

Через кілька років Лінкольна вбили. Багато добрих слів було сказано в пам’ять президента. Навіть в наші дні мільйони людей вважають його найбільшим з американців. Герберт Велс назвав його серед шести найбільших діячів в історії людства. Але серед всіх чудових слів, які були сказані про Авраама Лінкольна, слова, які належать Стентону, займають особливе місце. Стоячи біля тіла людини, яку він колись так ненавидів, Стентон назвав його одним з найвеличніших людей, які коли-небудь жили на землі, і сказав: «Тепер він належить вічності». І коли б Лінкольн продовжував ненавидіти Стентона, то обоє вони так і пішли б в могилу заклятими ворогами. Але Лінкольн, користуючись силою любові, перетворив ворога в друга. Ця ж життєва позиція дозволила Лінкольну доброзичливо висловитися на адресу Півдня в найважчі дні громадянської війни. На питання, яке задала приголомшена слухачка виступу Президента, Лінкольн відповів: «Мадам, хіба я не знищую своїх ворогів, перетворюючи їх на своїх друзів?» Це і є сила любові.

Потрібно зауважити, що це не головні причини для того, щоб любити наших ворогів. Ще більш глибока причина прямо виражена в словах Ісуса: «Любіть ворогів своїх... щоб бути вам синами Отця вашого, що на небі». Господь закликає нас стати на цей складний шлях для того, щоб ми могли налагодити особливі стосунки з Богом. Ми всі можемо стати дітьми Божими. Але через любов, яка непомітно стає явною. Нам треба любити ворогів своїх тому, що лише через любов ми можемо пізнати Бога і відчути красу Його святості.

Це непрактично? Життя — це зведення рахунків, нанесення ударів у відповідь, відносини, які засновані на законі «людина людині вовк»? Я говорю, що Ісус заповідав нам любити тих, хто мучить нас і гнітить нас! Я схожий на більшість проповідників — відірваних від реального життя ідеалістів? Можливо, в далекому майбутньому, скажете ви, в країні Утопії ця ідея втілиться в життя, але тільки не в цьому жорстокому і холодному світі, в якому ми живемо.

Друзі, ми вже занадто довго ідемо по так званому практичному шляху. І він привів нас лише до безпорядків і хаосу. В історії безліч прикладів, цивілізацій, які загинули, тому що дали волю ненависті і насиллю. Це не значить, що ми повинні відмовитись від справедливої боротьби. Всі свої сили ми повинні спрямувати на звільнення нашого народу від жахливого ярма сегрегації (расова дискримінація — прим. перекладача). Але в ході боротьби ми ніколи не відмовимося від свого привілею і свого зобов’язання — любити.

Любов — найдовговічніша сила в світі. Це сила, яка будує, прекрасний приклад якої — життя Ісуса Христа, і вона — найбільш діючий інструмент в руках людства в боротьбі за світ і безпечність. Кажуть, що Наполеон Бонапарт, великий геній війни, згадуючи минулі роки, сказав: «Олександр Македонський, Юлій Цезар, Карл Великий і я створили великі імперії. Але на чому вони тримались? Вони тримались на силі. Але багато столітть тому Ісус почав створювати Своє царство, яке основане на любові, й навіть сьогодні мільйони готові померти за Нього». Важко не погодитись з цими словами. Вже нема воїнів минулого і їхні імперії перетворилися в прах. А царство Ісуса незмінно і величаво стоїть, основуючись на любові.

Ісус завжди правий. Поля історії біліють кістками народів, які відмовились Його слухати. Тож нехай ми, люди двадцятого століття, почуємо Його і підемо за Ним, поки є ще час. Нам треба з повною відповідальністю зрозуміти, що ми ніколи не станемо істинними дітьми Отця нашого, що на небі, якщо не полюбимо наших ворогів, що на землі, і не почнемо молитися за тих, хто переслідує нас.

© «Благовісник», 3,2006