Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Брами та дороги Єрусалима

Автор: Микола Савчук

«Проходьте, проходьте ви брамами, чистьте дорогу народові! Будуйте дорогу, будуйте дорогу, дорогу ту биту, очистьте від каменя, підійміть над народами прапора! Ось звіщає Господь аж до краю землі: Розкажіте сіонській дочці: Ось приходить Спасіння твоє, ось із Ним нагорода Його, і заплата Його перед Ним!» Ісаї 60:10.

Дні приниження і ганьби скінчилися навіки. Вороги переможені раз і назавжди. З усіх сторін земної кулі до Єрусалима тече багатство народів. Бог підняв місто із руїн, і тепер воно радо вітає своїх загублених синів і дочок. Спустошені вулиці знову повні людей, знову підносяться до неба пісні хвали. Стіни Єрусалима знову стали оселею радості і щастя. Здається, що ще потрібно? Насолоджуйся, втішайся, народе! Ти спасенний, ти врятований! Але ні, пророк не зупиняється на описі раювання, і проголошує Господній наказ мешканцям міста: «Проходьте, проходьте ви брамами, чистьте дорогу народові! Будуйте дорогу, будуйте дорогу, дорогу ту биту, очистьте від каменя, підій­міть над народами прапора!» Годі відпочивати! До праці!

Господи, навіщо? Відпо­відь проста: «Ви не єдині, кого Я збираюся привести до цього міста. У мене ще є тисячі, мільйони, мільярди людей, які мають прийти до цього осередку благословень. Але щоб вони прийшли, спершу потрібно зайнятися дорогами, які ведуть до Єрусалима».

Абстрагуючись від символів, можна сказати, що в Ізраїлі буде актуальною та ж проблема, що завжди була актуальною для України. Дороги — у занедбаному стані. Дороги – потребують ремонту. А якщо немає доріг, немає зв'язку з навколишнім світом — місто блаженства ризикує стати відгородженою зоною. Територією недоступною, усім, хто хоче туди дій­ти. А значить, досить прохо­лоджуватися, шановні жителі Єрусалима, на вас покладена важлива місія. І покладена не ким-небудь, а Царем царів.

Звичайно, описані Ісаєю події стосуються історії Ізраїлю, а саме періоду тисячолітнього царства, однак, читаючи богонатхненні повеління пророка, мимоволі проводиш паралелі із сучасністю і жителями іншого Єрусалима — Небесного. Адже кожний, хто пережив народження згори, отримує спасіння, а отже — громадянство Міста, «що Бог його будівничий та творець» (Євр.11:10). Від миті нашого навернення до Христа, ми «вже не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога»(Єф.2:19), «життя ж наше на небесах, звідки й ждемо Спасителя, Господа Ісуса Христа»(Фил. 3:20).

Отож, церква — це представництво Небесного Єрусалима на Землі. Ми — її члени — ще перебуваючи тут, духовно вже є громадянами цього славного міста. Але тепер, коли ми вже у церкві, коли ми спасенні, і, здається, саме час заспокоїтися і відпочити, Бог говорить: «У Мене ще є інші...» і через пророка Ісаю дає шість повелінь:

— проходьте крізь брами;
— очищайте дороги;
— будуйте дороги;
— приберіть із дороги каміння;
— підійміть над народами прапор;
— і нарешті, розкажіть народу про близький прихід Господній.

Це не пропозиція за чашкою кави, це повеління, які не обговорюються. Це наказ генерала, а з наказами, як відомо, не сперечаються: або ти виконуєш його, або ти злочинець, чи, користуючись біблійною термінологією, «лукавий і лінивий раб». Думаю, не потрібно довго поширюватись, яка доля чекає на таких рабів. Очевидно: відмовляючись забезпечувати вхід до неба іншим, людина ризикує своїм власним статусом небесного громадянина. І тут не до жартів.

Отже, поміркуймо над тим, що Бог хоче сказати нам. Звернімо увагу на перше повеління у цьому переліку: проходьте брамами. Сучасний англійський переклад «Good News» подає цей фрагмент дещо ясніше, там вказується ще й напрямок, у якому слід проходити, а саме — назовні, з міста.

Вийти з міста — це не просто перетнути міський кордон. Це означає вийти із зони комфорту, залишити «тепленьке місце». Вийти з міста означає чимось пожертвувати. Тим, хто залишаються в місті, легше, у них нібито менше проблем: вітри не дмуть, дощ не січе — благодать та й годі... У цих християн інша проблема — внутрішня — егоїзм. Їх не хвилює те, що десь є люди, які заблукали на бездоріжжі, що цих людей любить Бог, що за них Христос проливав свою кров. Свій власний затишок значно важливіший. Тілом вони у церкві, на території Небесного Єрусалима, а душа — дале­ко за його межами. У кращому випадку, вони пообіцяють приєднатися до праці пізніше, мовляв, ви починайте, а ми допоможемо, але потім забудуть обіцяне з тією ж легкістю, з якою обіцяли.

Егоїзм — ось одна із найболючіших проблем церкви, ось одна із причин, чому віруючі не свідчать іншим, чому усе їхнє «християнське» життя зводиться до звичайного відвідування зібрань. Прийшов, посидів чи сказав проповідь, заспівав кілька пісень, віддав Богові «борг», та й усе. А оскільки таких християн (чи то прихожан?) немало, звернення Ісаї сьогодні набуває особливої ваги.

Виходьмо крізь брами! Не закриваймося за стінами молитовних будинків! Церковні служіння — це прекрасно, палкі проповіді з церковних кафедр — теж гідні відзнаки, однак головне служіння не тут. Воно за межами внутрішньоцерковного розпорядку. Головна проповідь не та, що промовляється у неділю зранку, а та, що лунає щодня «за межами міста», серед гріховного світу — проповідь словом і ділом на вулиці, вдома, на роботі.

Один мудрий чоловік сказав, що неправдива інформація з'являється там, де немає правдивої. Сьогодні у світі ходить багато неправдивих чуток про євангельських християн. Чи не тому, що християни відгородилися від світу і мало заявляють про себе у суспільстві з доброго боку?

Виходьмо крізь брами! Не чекаймо, доки люди зі світу прийдуть самі. Для того, щоб вони прийшли, спершу потрібно побудувати дороги. Велике доручення Христа чітко говорить: «Ідіть і на­вчіть...» Не лежіть, не сидіть, і навіть не стійте, але ідіть, щоб показати світові світло. Місце світильника — на висоті. Там, де його усім видно. Світити у церкві — це прекрасно, але візьму на себе сміливість заявити: якщо християнин світить лише в зібраннях, то можна з впевненістю сказати, що це сві­тильник, який стоїть під посудиною.

Виходьмо крізь брами! Йдімо до людей! Коли ми не вийдемо крізь брами, у них не буде кому заходити — церква не буде рости, зупиниться рух Божої справи. Сьогодні Бог шукає готових відкласти у бік свої власні бажання, залишити своє насиджене міс­це, щоб узяти на себе відпові­дальність бути послом неба на території пекла.

Наступне повеління не менш важливе — чистьте або, як сказано в іншому перекладі, рівняйте дорогу. Тобто дорога вже є. Можливо, вона довгий час служила, була корисною, але з плином часу на ній з'явилися вибоїни. Спершу маленькі, потім більші, аж доки вона не стала зовсім непридатною для руху. Вір­ніше, їхати ще можна, однак чим далі, тим це стає важче робити. Занадто трясе, та й швид­кість невисока. Можливо, хтось, дивлячись на цю дорогу, з ностальгією пригадує, як колись тисячі людей йшли по ній до неба, хтось пригадує, як сам пройшов цим маршрутом і продовжує користуватися нею, вперто відмовляючись визнати очевидне: дорога стала старою і хороші спогади про не менш хороше минуле тут не допоможуть. Допоможе обновлення, реставрація, капітальний ремонт.

Образ дороги тут символізує ті засоби і методи, за допомогою яких людину можна привести до пізнання істини, до зустрічі з Богом, іншими словами, до Небесного Єрусалима. Сьогодні, як ніколи, потрібно обновити, поремонтувати «старі дороги», які настільки втратили свою придатність, що людям стало важко добиратися ними до Бога. Важко не тому, що дороги погані, а тому, що невблаганний час зробив свою роботу. Методи праці не бува­ють хорошими чи поганими, вони бувають результатив­ними і не­ре­зультативними. Методи єван­гелізації, актуальні у 70–их, втратили актуальність у 90-их. Ті, що спрацьовували на початку 90-их, не дають бажаних результатів тепер. Зносилася дорога... Та не біда, головне — взяти не методи, а принципи. Ті, що працювали у Христа, працювали в апосто­лів. І вже відповідно до віч­них, неста­ріючих принципів, повчитися кращому, що було у наших попередників, і використати це у наш час.

Сьогодні ні для кого не секрет, що серед молодого покоління християн розвинулося дещо зневажливе ставлення до пережитого старшими. З одного боку, це можна пояснити тією активною і не завжди обдуманою пропагандою минулого, яка вже не один рік провадиться у церквах. Мовляв, от ми колись... От які зібрання були... А тепер ну все не так... Молодь же не влаштовує ось те «колись», вона хоче бачити реальну роботу в наш час, а реальною роботою переважна більшість тих, хто зі стогоном згадує колишні злети, на жаль, не відзначаються. Далі спогадів справа не йде, а це, відпо­відно, викликає спротив у «молодих і енергійних». Напевно, вирішення такого конфлікту поколінь полягає у спільному пошуку згоди. Старшим варто лояльніше ставитися до сучасних тенденцій, не критикувати усе, чого, бачте, колись не було, тоді як молодшим — не відкидати того кращого, чому можна повчитися у ветеранів євангельського руху.

Без минулого немає майбутнього. Нерозумно прямувати до мети, не розпитавши про досвід тих, хто пройшов перед тобою. «Розпитайтеся про дорогу давню» — радить Боже Слово. Більше того, потрібно не лише розпитатися, але й відновити те, що було втрачено.

Гаразд, уявімо, що люди таки вийшли з міст і відновили старі дороги. Здається, все, проблему вирішено, тепер люди, які забажають потрапити у місто, зможуть це зробити. Але Бог передає наступний наказ: «Будуйте дорогу!» Це означає, що самого лише відновлення старого не досить, потрібно будувати якісно нові шляхи. Навіть якщо порівняти усі старі дороги, провести детальний аналіз методів, якими користувалися раніше, і скористатися ними, цього буде не достатньо. Зростає світове населення, і сьогодні Богові потрібно спасти більше людей, ніж учора, а завтра — більше, ніж сьогодні.

З точки зору людської логіки (чи скоріше людської ліні), відновили старе — та й досить, але Бог не бажає зупинятися на цьому. Він є Богом, який творить усе нове. Творчість — це Його візитна картка. Він не є Богом шаблонів. Він — Бог різноманітності, багатогранності, і якщо ми називаємося Його дітьми, то ці риси мають виявлятися і у нашому житті. Учора можна було обійтися трьома стандартними методами, а сьогодні потрібні ще десять. Сьогодні до Небесного Єрусалима мають прийти бі­льше врятованих, потрібно більше доріг, більше старань, більше молитов, більше нових підходів у праці.

Будівництво — це нові плани, нові перспективи, нові можливості. Ми живемо у світі, який розвивається щогодини, і моє глибоке переко­на­н­ня, що у час тех­ніч­ного і науко­вого прогресу церква по­винна бути на передовій. Вона має стати осередком творчих, інтелектуальних та будь-яких ін­ших зусиль, щоб задіяти усі можливі засоби для спасіння грішного світу.

«Будуйте дорогу, дорогу ту биту!» – крізь століття лунає голос пророка. Сучасний англійський переклад, який ми уже цитували раніше, подає цей заклик так: «Build a highway!» Ті, хто хоча б раз був у заокеанській стороні або хоч трохи цікавився її особливостями, знають, що таке оцей самий «хайвей». На українську ці слова можна було б перекласти як «Будуйте автостраду!». Саме так, не протоп­туйте стежки і навіть не викладайте шлях бруківкою. Цим можна було вдовольнятися учора, але не сьогодні. Автострада! Час вимагає змін!

Звичайно, будуючи нове, є ризик занадто захопитися, збитися з курсу і спрямувати дорогу у іншому від неба напрямку, ось саме тому й існують відновлені старі дороги, що можуть приносити не такі великі результати, але все ж слугують еталоном напрямку, куди потрібно спрямовувати людей. Саме тому будівництво повинне відбуватися під чітким керівництвом згори, керівництвом не від власних мрій чи амбіцій, мовляв: от погляньте, яку я дорогу побудував, куди вашим братися! — а від Божого Духа. Тим більше, що Він сам дав нам прекрасну інструкцію, як це робити. «Покликуй до Мене, і тобі відповім, і тобі розповім про велике та незрозуміле, чого ти не знаєш!» — обіцяє Господь (Єремії 33:3).

Розповім тобі те, чого ти не знаєш... Сам Бог хоче показати нам нові речі, вивести нас на нові вершини, нові горизонти. Від нас залежить одне: покликуй, зумій вислухати те, що тобі скаже Господь, а потім виконай це. Усе до геніальності просто.

Затримка нових ідей, нових відкриттів, не через Бога, а через нас. Бог перший зацікавлений у пробудженні, Він перший хоче, щоб були спасенними наші рідні, щоб отримали зцілення душі і духа наші сусіди, щоб воскресли для нового життя цілі міста! Це Його бажання, це Його мрія, саме за це пролита Його кров. Затримка — через нас. Просто покликуй, просто слухай, просто виконуй.

Пам'ятаю розповідь одного брата про те, як одного разу він молився до Бога і Його запитував: «Господи, чому немає руху? Чому немає свіжих відкриттів? У чому причина того застою, у який потрапили десятки церков?» Господь відповів дуже зрозуміло: «Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду...» Чекай, Господи, але куди Ти стукаєш? Це ж Твоя власна Церква! Як не прикро, але у лаодикійській церкві Христос опинився за дверима... Так, як, на жаль, і у деяких теперішніх церквах. Він стукає, хоче уві­йти, хоче відкрити їм велике і незрозуміле, чого вони не знають, але чи впустять Його туди?

Де Христос у нашому жит­ті? Чи стали Його бажання нашими бажа­н­нями? Чи готові ми покликувати, від­клав­­ши убік власні упередження, приймати Бо­жі проекти і братися за їх виконання? Чи готові ми будувати нові дороги? Матеріалу для розду­мів вистачає. Зрештою, як і після ос­мислення четвертого по­веління: «Очистіть дорогу від каменя!»

Дороги до неба можуть бути відновлені та побудовані, але після цього на них також не повинно бути зайвого камі­ння. Каміння на дорогах створює проблеми для перехожих. Об нього можна поранити ноги, спіткнутися і навіть впасти. Якщо його вчасно не прибрати, неминуче, хтось зазнаватиме травм, хтось пораниться. Можливо, смертельно, і якийсь пілігрим так і не дійде до Небесного Єрусалима. Скільки таких мандрівників через це припинили свою подорож до неба!

Живеш поруч із віруючим і помічаєш, що його поведінка не відповідає тим високим ідеалам, які сповідуються на словах. Або прийшов у зібрання і не можеш нарадітися: і співають гарно, і розумно говорять, а потім бачиш, що віруючі далеко не ангели, що вони теж люди і теж помиляються... І ось одна із цих помилок торкнулася особисто тебе... І зростає обурення, і виникають запитання... Як же це зрозуміти?! Та що це таке?!

Ви переживали подібні ситуації? Я — теж. Одні мужньо зносять такий удар, приходять до усвідомлення того, що рівнятися треба не на людей, а на Ісуса, а інші... А інші повертаються і йдуть геть. І одна така людина своєю антирекламою може нейтралізувати рекламну кампанію десяти євангелізацій. І тут ми говоримо не про випадки, коли людина лише шукає приводу для того, щоб спокуситися, а про об'єктивні ситуації, реальні випадки, коли недоліки християн стають камінням на дорозі до неба.

Каміння на дорогах — це небезпека, це запрограмовані невдачі. На шляху до неба не має бути нічого, через що людина могла б спіткнутися. Саме тому потрібно позабирати зі своїх душ усе, що може стати перешкодою для інших, сміливо розібратися зі своїми характерами, сказати «ні» своїм «улюбленим», нібито невинним гріхам. Саме тому необхідно постійно, з допомогою Святого Духа аналізувати свій власний духовний рівень: «Чи у вірі ще я? У якому стані мої відносини з Богом? Який приклад я подаю тим, хто навколо мене? Про що свідчать мої вчинки, слова, думки?»

Випишіть на аркуш паперу те наше, що не подобається Богові і людям. Це і є каміння, яке може привести до падіння наших ближніх. Ось із чим потрібно боротися, проти чого спрямовувати свої сили. Зрештою, це й буде освя­ченням, яке Бог бажає проводити у нашому житті, освяченням, яке є передумовою пробудження церкви і нації.

Забирати камінці із дороги нелегко. Зміна характеру, боротьба зі своєю гріховною, ті­лесною натурою — важка праця. Праця, у якій немає вихідних чи канікул, але є шанс перемогти, бо «хто проти нас, коли Бог за нас?» Від нас залежить рішення: вступимо ми у цю боротьбу чи ні. Яке рішення приймете ви?

Наступне повеління Бога теж можна витлумачити символічно. Після того, як дороги побудовані і ця проблема вже стала минулим, Він наказує: «Підійміть над народами прапора!» Прапор — це не просто шматок тканини, це символ, який репрезентує цілу державу, це об'єкт пошани і честі. Коли згадую про прапор, одразу спадають на думку героїчні історії, почуті ще у дитинстві, історії про те, як воїни берегли свої прапори, як жертвували життям, аби прапор не дістався ворогові. Постає запитання: що ж є прапором Царства Божого, Божої армії? Чим нам потрібно так дорожити, що потрібно так берегти? Відповідь знаходимо у книзі Пісень над Піснями: «...Прапор його наді мною — кохання!», іншим словом — любов. Та, яка «довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!» (1 Кор. 13:4-7). Погляньмо на своє життя, чи є у ньому перераховані вище якості? Чи раптом не втрачено прапор у битві? Чи не викрав його підступний ворог?

Роль прапора у війську чи державному житті унікальна: він показує, з ким люди мають справу. Варто лише поглянути на прапор — і одразу зрозуміло, хто перед тобою. Розвівається на вітрі жовто-блакитний, отже, українець, смугасто-зоряний — американець, любов — християнин. Поглянув — і все зрозуміло, так би мовити, без коментарів.

«Нову заповідь Я вам даю: любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! З того пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою»,і — заповідав Ісус. Про нашу приналежність до числа Його учнів говорять не наші знання Біблії, не наші гучні фрази, і навіть не наша зов­нішність, хоча усе це теж є важливим. Першочергове значення має любов. І лише при її наявності все інше має сенс, інакше усі наші пожертви, відвідування зібрань і духовні обдарування — «мідь та дзвінка або бубон гудячий!» (1 Кор. 13:1).

Місце прапора у війську, як і місце світильника у домі, — не бути прихованим чи занедбаним. Прапор має майоріти на висоті, там, де його усі бачитимуть. Якщо він на своєму місці, його не можна не помітити. Якщо християни будуть мати любов поміж собою, якщо любов, а не з'ясу­вання стосунків чи розбіжно­сті у поглядах, підійметься понад усе, буде най­­голов­нішим пріоритетом, людям захочеться прийти у такі церкви.

Один мудрий чоловік зауважив: «Маяки не стріляють із гармат і не б'ють у дзвони, щоб звернути на себе увагу». Любімо, і ми побачимо, як на нашу любов, наче метелики на світло, почнуть злітатися люди. У цьому світі холодно від нерозуміння і відчуження, люди втомилися від цього, вони сумують за іншим: за справжньою дружбою, за щирою і безкорисною підтримкою, за сердечним теплом. Чи знайдуть вони все це у церкві? Так-так, у вашій помісній церкві? Відповідь знову ж таки залежить від кожного із нас.

І ось, нарешті, шосте повеління — фінальне: «Розкажіте сіонській дочці: Ось приходить Спасіння твоє, ось із Ним нагорода Його, і заплата Його перед Ним!» Погляньте, якою є Божа логіка, послідовність Божих думок. П'ять попередніх наказів стосуються дії — проходьте, очищайте, будуйте, приберіть, підійміть — і, нарешті, лише шостий має справу із словами: «Розкажіть!» Спершу – діла, а слова – вже потім. Спершу виконайте усі Божі завдання, а вже потім звертайтеся до людей.

Лише тоді, коли ми пройдемо усі попередні кроки, наші слова набудуть ваги. Саме так, лише тоді, коли ми вийдемо зі своїх затишних містечок і займемо активну позицію у суспільстві, коли повчимося досвіду у минулих поколінь і одночасно будемо вдаватися до нових, сучасних методів роботи, коли серйозно поставимося до питання особистого освячення, коли наша любов стане очевидною світові — саме тоді ми маємо повне право на весь голос заявити: «Ось приходить спасіння! Кайтеся люди! Навертайтеся до Живого Бога!» — і тоді ці слова будуть не просто звуком, а матимуть силу і пі­дтвердження від Господа. Тож нехай будуються дороги, нехай здіймається над світом прапор любові, нехай більше людей отримають громадянство Небесного Міста, Міста, у якому чекають кожного!

«Благовісник», 1,2004