Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ПОКЛИКАННЯ НА СЛУЖІННЯ

Автор: ІГОР МОСКВІЧ

Я, слухаючи чудові свідчення про те, як Бог спасав людей з гріховного болота, часто думав: «Звичайно, в нього є що говорити. А я праведник, бо народився у віруючій сім’ї, і того, про що він говорив, я не спробував і ніколи не спробую. Що ж я буду говорити, коли мене попросять розповісти свідчення?» І десь в душі заздрив тому, що він це пережив, а я ні. Але я вдячний Богові, що в моєму житті був день мого народження згори, і цей день яскраво закарбувався у моїй пам’яті — день, коли Бог прийшов у моє серце, коли Він простив мені, коли я відчув, що я спасенний. Народитися у віруючій сім’ї, не мати поганих звичок, відвідувати церкву, робити добро чи виконувати церковні обряди — все це не дає спасіння. Часто діти віруючих батьків вважають, що повинні вийти вперед для покаяння, бо так вимагають в церкві. Але це не потрібно Богові. Богові потрібен порух душі, істинна зміна в серці, готовність віддати себе на служіння.

Отож, чи ви народилися у віруючій сім’ї, чи прийшли зі світу, перш ніж почати служити Богові і завжди чути Його поклик у своєму житті, ви повинні зустрітися з Ісусом. Ісус не прийшов для того, щоб ввести моду на хрестики чи утворити якусь нову деномінацію, Він прийшов спасти. Спасіння людина може отримати тільки після особистого знайомства з Ісусом, Який взяв на Себе гріхи цієї людини. А якщо людина не пізнала Христа і не прийняла Його жертви, то казати їй — «не гріши», те ж саме, що казати хворому— «не хворій». Ісус дуже хоче дати кожному спасіння і народження згори, бо Він любить всіх людей. Але Він чекає рішення самої людини. Покаяння — це рішення. І тільки тоді, коли людина зробила це рішення і є спасенною, можна говорити про її покликання. Писання про це говорить так: «Тож, не соромся засвідчення Господа нашого, ...що нас спас і покликав святим покликом» (2Тим. 1:7).

Кожна людина потрібна Богові. І якщо вона усвідомить те, що вона комусь потрібна, вона зможе реалізувати себе. Я бачив багатьох людей з двома вищими освітами, які стали бомжами тільки тому, що відчули свою непотрібність. Але бачив також людей малограмотних і незначних в людських очах, які досягали того, чого від них навіть ніхто не сподівався, тільки тому, що відчули себе потрібними. Я з болем в серці це говорю, але мені здається, що місце, де заховані величезні скарби, — це кладовище. Там є нереалізовані композитори, письменники, пастори, проповідники, місіонери. Вони просто ніколи себе не відкрили, бо сатана їм повторював: «Навіть нічого не пробуй, в тебе все одно нічого не вийде. Ходиш в церкву — ходи собі тихенько». Минали роки, Бог кликав їх, але вони не прийняли цього покликання і не реалізували його. І ніколи на їхньому могильному камені не буде написано, що це людина, яка виконала своє покликання в житті.

Почати говорити про покликання я хочу з найпростішого і очевидного: покликання дає Господь. І в цьому важливу роль відіграє самооцінка людини, те, як вона думає про себе. Багато людей, дивлячись на себе через призму інших людей і порівнюючи себе з іншими, вважають себе в чомусь недосконалими, чи у фізичних якостях, чи в духовних, і на основі цього в них формується комплекс неповноцінності. Я знаю одну дівчину, яка чула, як дідусь проклинав її батька і матір.

Батьки дуже рано померли. І перед смертю мама сказала їй, що не хотіла, щоб вона народилася (навмисно піднімала важке і ще багато чого робила). І ось те почуття непотрібності тягарем лежало на ній. Хоча вона мала дуже гарний голос і хороші здібності до навчання, нехтувала цим. Щоб якось заглушити це почуття непотрібності, дівчина швидко вийшла заміж, народила трьох дітей. Поки ще діти були малі, вона за клопотами забула про свої комплекси. Та коли діти підросли, давні комплекси знову спливли в пам’яті. Тоді почала випивати, розмовляти сама з собою, хотіла покінчити з життям. Та коли прийшла до Господа, її життя змінилося. Вона усвідомила, що її прокляття, її комплекси взяв на себе Ісус і поніс їх на хрест. Зустріч з Ісусом Христом — це найважливіше в житті, вона перекриває все зле, що було в житті, і змінює життя, наповнюючи його новим змістом. Ми повинні прийняти себе такими, якими ми є, тому що нас такими прийняв Господь.

Один чоловік підійшов до мене і сказав: «Може, Бог і простив мені, як я покаявся, але я сам собі простити не можу». Це вже гордість якась. Невже ти більший чи святіший від Бога, що можеш дозволити собі таке говорити? Прийми себе таким, який ти є, бо тільки тоді ти зможеш приймати і любити інших людей. А любов до ближніх є основою нашого покликання на служіння. Ми зможемо служити тільки тоді, коли любимо.

Можливо, вам це здасться дивним, але наступне, про що я хочу говорити, розкриваючи питання покликання, — про п’яту заповідь, єдину заповідь з обітницею: «Шануй батька свого і матір свою, щоб довгі були твої дні на землі», бо, як написано, «це справедливе». Часто ми можемо почути, як молоді люди називають своїх батьків «стариками», «предками», вважаючи їх відсталими і несучасними. І тільки тоді, коли в нас з’являються свої діти, ми починаємо розуміти, що наші батьки були правими, якщо нас в чомусь застерігали, що вони бажали нам лише добра, вони всім своїм серцем і всіма своїми силами хотіли вберегти нас від зла, огородити від цього світу. Батьки недоїдають, недосипають, а він не встиг із землі ще піднятися, а вже починає ставити батькам свої вимоги. Це несправедливо. Ми не маємо права так чинити. Біблія говорить, що навіть якщо розум наших батьків притупиться, ми все одно повинні їх поважати. Тому що їхнє благословення для нас найважливіше.

Коли я їхав з армії додому, то вже мав у планах поїхати в Росію на місію і дуже хвилювався, як на це зреагує моя мама. Слова мами, які вона сказала, благословляючи мене на працю, завжди мене зігрівають. Вона сказала: «Я дуже хотіла б, щоб ти завжди був вдома, ти для мене дуже дорогий, але я знаю, що ти там більше потрібен. Хай Бог тебе благословить!» Без батьківського благословення ми ніколи не досягнемо великого успіху. Так, ти вінчатимешся, батьки в більшості випадків кажуть: «Благословляю!» Але є велика різниця між тим, чи сказано це крізь зуби, чи від щирого серця. Тож живімо так, щоб наші батьки хотіли і могли нас благословити.

Один пастор прийшов у сім’ю, де було три доньки, і помітив, що мати одну з них любить більше, ніж інших. Коли він запитав у матері, чому так, вона відповіла, що це не зовсім так, бо вона любить всіх трьох, а ця особливо слухняна і завжди готова відгукнутися на будь-яке її прохання.

Тож якщо ви своїми словами чи вчинками зневажали своїх батьків, прийдіть додому і попросіть в них вибачення, зробіть їм маленькі подарунки. Чомусь сказав Ісак Ісаву: «Піди, впіймай дичину, приготуй мені, я поїм і моя душа благословить тебе». Тобто було щось, що прихиляло серце батька до сина. Якщо ж ви знехтуєте батьківським благословенням, то ви далеко не зайдете, ви повернетеся назад туди, звідки ви вийшли, навіть якщо вас покликав на це Бог. Покликання не може стояти вище заповіді Божої. Тому стосунки між батьками і дітьми, між чоловіком і жінкою, які регламентуються Божою заповіддю, повинні бути в нашому житті понад усе. Один пастор вважав, що не може достатньо уваги приділяти сім’ї, бо в нього відповідальне служіння, яке йому довірив Господь. Та одного разу він почув у своєму серці голос Божий: «В церкві тебе може замінити сім тисяч чоловік, а в сім’ї ніхто тебе не замінить».

Ви хочете волю Божу виконати, ви хочете бачити Божу славу, Божу силу у своєму житті? Ви хочете, щоб Бог використовував вас? «Шануй свого батька та матір — це перша заповідь з обітницею, щоб добре велося тобі, і щоб ти був на землі довголітній!» (Еф. 6:2-3). Це дуже важливо, повірте мені. І хоча мій тато тепер дуже хворий і нічого не може мені сказати, але щось особливе є в тому, коли він кладе свою руку на мою голову. Тож зробіть все, що в ваших силах, щоб ваші батьки вас благословили.

Наступне, що, на мою думку, дуже важливе у нашому покликанні, щоб нас благословила церква. Я пам’ятаю, коли служителі нашої церкви молилися за мене. Я заплющив очі і нічого не бачив, але відчував, як сила Божа сходить на мене, від тімені і до самих п’ят вона пройшла через мене. Тож ким би ви не були у своєму покликанні, коли церква вас благословила, коли церква підтримує вас у праці, молиться за ваше служіння, тоді ви сильні, тоді ви сидите у надійному човні. А той, хто не отримав благословення церкви, схожий на рибака, який сам ледве тримається на плаву і ще щось хоче впіймати.

Бог хоче використовувати кожну людину і має для кожного Свій план. Почніть з маленького. Я бачу в церкві безліч роботи, яка не виконується. І у цій же церкві є багато людей, які могли б чудово її виконати, але вони не роблять цього, чекаючи якогось особливого великого покликання.

Я знаю одного служителя, тепер він є єпископом міжнародного масштабу. У 18 років він закінчив біблійну школу, прийшов у церкву і чекав, що пастор йому доручить щось надзвичайно важливе. Але пастор побачив, що це гордий чоловік, і зрозумів, що він ще не готовий служити. Тому пастор покликав цього юнака і сказав: «Я маю для тебе особливе, дуже важливе служіння. Бачиш, як криво стоять лавки в церкві. Чи не зміг би ти приходити перед служінням і розставляти їх рівно». В глибині душі хлопець прореагував дуже бурхливо: «Я! Після біблійної школи! Лавки розставляти!!! Це міг би зробити хтось інший». Але він все-таки погодився це робити. Він прийшов на годину раніше і дуже акуратно виконав свою роботу. Пастор зауважив це. Наступного разу він розставив лавочки ялинкою, потім півколом — рівненько, симетрично. Тобто він докладав всі зусилля, щоб якнайкраще виконати доручене йому. І тоді тільки пастор зрозумів, що настав час довірити цій людині щось більше.

Можливо, й ви своє служіння почнете з того, що найкраще розставлятимете лавки, чи з того, що найкраще митимете підлогу. Можливо, хтось знайде ту людину, яку треба нагодувати, або просто візьме пачку брошур і піде в центр міста роздавати їх, запрошуючи людей на служіння. Починайте з маленького. Зрозумійте, що великими не народжуються, великими стають ті, які були слухняні в малому. І так важливо, щоб людина зуміла помітити найменше, що Бог їй доручає, і сказати: «Боже, ось це маленьке, що Ти чекаєш від мене, я виконаю, і буду дуже відповідально до цього ставитися». Може, ви часто молитеся так: «Боже, я хочу, щоб Ти допоміг мені знайти моє покликання». Але разом з тим ми повинні бути відверті і чесні перед Богом і готові прийняти те, що Він нам скаже. І ми не повинні лукавити: «Відкрий, Господи, що я маю робити. Якщо мені це сподобається — я виконаю, якщо ні — то не займатимусь цим». Ми повинні сказати: «Ось моє життя, Господи, — чистий аркуш паперу. Що Ти напишеш в моїй долі, те й робитиму. Я все виконаю, що Ти доручиш мені».

Часто ми бачимо людей, які працюють для Бога і мають в цьому успіх, і самі хочемо бути такими ж. Ми навіть могли плакати й молитися про своє покликання, але з часом забули про це. Це не було покликання, це було наше себелюбне «я». Ми бачили, що ці люди мали авторитет, вплив і хотіли того ж. Але є щось особливе, що змушує серце битися частіше. Ти щось побачив, і воно настільки зворушило тебе, що ти сідаєш їсти — і думаєш про це, лягаєш спати — думаєш, прокидаєшся — думаєш, йдеш до церкви — також думаєш. Я ніде не бачив, щоб Бог кликав людей, які були безпечні і байдужі. Я бачив Гедеона, несміливого, але він, молотячи пшеницю, вболівав за долю свого народу, згадуючи його чудове минуле. Він казав: «Де той Бог, Який був в Ізраїлі, Який кидав каміння у ворогів, Який виводив з Єгипту?» Він шукав від щирого серця, тому й Бог послав до нього Свого ангела і покликав його до служіння народові. Бог бачив Мойсея, який щиросердечно переживав за Ізраїль, за євреїв, які були в єгипетському рабстві. І саме тому Бог проговорив до нього з палаючого куща: «Зніми взуття зі своїх ніг, бо місце, на якому ти стоїш,— святе, і Я кличу тебе до великого служіння».

Я знаю, що й сьогодні Бог кличе людей, вони вже щось роблять в церкві. Ви, може, думаєте, що Бог говоритиме до вас через пророка чи ангел прийде і скаже гучним голосом: «Я кличу тебе!!! Я помазую тебе!!!», чи ще щось подібне станеться. Минуло вже більше десяти років, як я віддався на служіння Богові, але ще ангела ні разу не бачив. Але розкажу, як Бог підтверджував моє покликання. Коли я приїхав жити в Первомайськ (місіонерська точка в Нижньогородській області), то в мене майже нічого не було. Була одна розкладачка, три подушки, два одіяла на четверо людей. Стіл великий і піч на чверть хати. Ось так ми починали. І коли одна сліпа жінка прийшла до нас зі старенькою каструлею і сказала: «Ігорю, в тебе, напевно, немає в чому готувати їжу. Я принесла тобі каструльку, правда, не зовсім нову, але я хочу її вам пожертвувати». Друга жінка подарувала нам газову плиту й балон. Для мене це були ангели, хоча й в образі людей. І це все підтверджувало, що Бог покликав мене там проповідувати Євангелію.

Можливо, ти чекаєш чогось великого, помпезного? Але Бог сьогодні так просто говорить до тебе: «Роби, що може рука твоя».

Я знаю щастя знайденого покликання, я бачив інших людей, які знайшли це покликання в житті. В них цілеспрямований погляд, вони знають, чого прагнуть. В одній колонії, де я проповідував, була старша жінка, яка пізнала Христа і свідчила іншим про Нього. Які теплі слова вона знаходила для людей! Як сумували вони, коли ця жінка їх покидала! Вона не мала багато знань, вона не могла правильно, гарно говорити, але вона мала мету життя і цілеспрямованість можна було побачити в її очах. І коли я дивився на цю бабусю Дусю, то думав: скільки є молодих людей, які знають набагато більше і набагато більше можуть робити для Бога, але не роблять. І як мені шкода було тоді тих людей, які могли б мати в очах таку цілеспрямованість, яку мала ця бабуся, але не мали її тільки тому, що не пізнали свого покликання.

Я вірю, що в Бога немає непокликаних людей, немає бездарних людей. Якщо ти отримав спасіння, повір: у Бога є покликання тільки для тебе, і Бог відкриває його тим людям, які його шукають.

© «Благовісник», 3,2005