Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

МІСІОНЕРСТВО І «ФАКТОР МЕЛХІСЕДЕКА»

Автор: Дон Річардсон

Одним з найбільш інтригуючих теоретиків практичної місіонерської діяльності на Заході нині є Дон Річардсон. У віці 20 років він відчув у своєму серці поклик до місіонерського служіння серед первіснообщинних дикунів племені мисливців за головами в Новій Гвінеї. Вивчаючи мову племені сауї і знайомлячись з людьми, Дон з усіх сил намагався зрозуміти ті перешкоди, з якими він стикнувся у спробі донести Євангелію до цього племені. Але, як писав місіонер, «в їхніх очах не Ісус, а Юда був героєм Євангелії, а Ісус же був просто нерозумним невдахою, над яким всі лише сміялися». Бар’єр на шляху спілкування здавався нездоланним, поки Дон не виявив аналогії викуплення, яка їм вказувала на втіленого Христа набагато ясніше, ніж будь-який окремо взятий уривок Біблії. І на основі цієї аналогії була й написана перша книга Дона Річардсона, яка вийшла під назвою «Дитя миру».

Дона з самого початку проживання серед цього племені дуже хвилювала його войовнича натура. Незважаючи на всі свої старання, він ніяк не міг запобігти пролиттю крові жителями трьох сіл племені, які були розташовані неподалік одне від одного, тому він вирішив залишити це плем’я.

Сауї так засмутилися тим, що Дон їх хоче покинути, що зібралися на спільне засідання племені і згодом оголосили йому, що наступного дня вони мають намір помиритися.

І наступного ранку Дон став свідком дивного ритуалу примирення сауї, коли кожне з сіл, які воювали між собою, повинне було обмінятися один з одним своїми маленькими дітьми. І скільки жили ці діти, стільки мав панувати мір між цими селами. Рішення про вибрання дітей було дуже болючим. Матерів маленьких дітей огорнув страх, коли вони зрозуміли, що відбувається. Але нарешті один молодий чоловік схопив своє єдине дитя, побіг назустріч ворогам і віддав сина в руки одному з них. Взамін цієї дитини плем’я отримало іншу дитину, і мир відновився. Цей мир, побудований на довірі, здавався Дону елементом, який був відсутній в культурі цього племені, але виявилося, що «в середовищі сауї будь-які про яви почуттів вважалися підозрілими, крім одного — якщо людина дійсно віддавала свого власного сина своїм ворогам, цій людині можна довіряти!»

Саме цю аналогію Дон Річардсон використовував у своєму благовісті сауї, щоб показати сутність жертви Бога-Отця, коли Він віддав за людей Свого Сина. І люди поступово почали розуміти Бога і приймати Христа у своє серце.

Після цього місіонер, спілкуючись з представниками різних племен, почав розуміти, що в кожного з них є закладене Богом поняття про Єдиного Бога-Творця або інші звичаї та традиції, які мали своє відображення в Біблії. І коли місіонери знаходили такі традиції і, опираючись на них, починали звіщати людям Євангелію, ці люди легше приймали її.

І з цього місіонер зробив висновок, підтвердження якому він знайшов у Книзі Дій святих апостолів, 14:16-17: «За минулих родів попустив Він (Бог) усім народам, щоб ходили стежками своїми, але не зоставив Себе Він без свідчення...» Ці свої висновки Дон Річардсон виклав у книзі «Вічність в їх серцях», уривок з якої ми пропонуємо нашим читачам. «Бог по-своєму відкрив Себе навіть найбільш віддаленим і примітивним, на наш погляд, племенам», — свідчить автор книги і закликає місіонерів, які проповідують різним народам, співставляти християнство з концепцією Бога-Творця, яка вже є в кожного народу, і не боятися використовувати ім’я Бога, яке використовує дане плем’я чи народ для визначення єдиного Бога. Ця концепція, яка зробила Дона Річардсона відомим усьому світові, по суті не нова, тому що знаходить своє відображення в Біблії. Апостол Павло без упередження ставився до використання грецького терміну theos для Бога, хоча саме це слово вживали і язичники, яких він хотів навернути. Тож подібні методи і принципи благовістя мали місце й тоді, коли всесвітній місіонерський рух був запущений в дію з Єрусалима в І столітті від Різдва Христового. Вони ж актуальні й нині для доручення йти «до краю землі», яке ще потрібно виконати.

Насправді апостоли Нового Заповіту не були першими, хто використав вищенаведену стратегію, щоб зробити образ Бога зрозумілим для язичників. Авраам — не менш важлива особа — застосував цей метод ще за дві тисячі років до апостолів. Історія його така.

Ягве — чи Бог — близько чотирьох тисяч років тому дав людині, яка спочатку назвала себе Аврамом, чудову обітницю. Ягве звелів Авраму залишити дім свого батька, своїх рідних і землю і переселитися в дуже віддалену і, ймовірно, занурену в темряву невігластва, чужу країну (див. 1 М. 12:1). І якщо Аврам, який пізніше почав називатися Авраамом, послухається Його повеління, Ягве пообіцяв наступне: «І народом великим тебе Я вчиню, і поблагословлю Я тебе, і звеличу ймення твоє, і будеш ти благословенням. І поблагословлю, хто тебе благословить, хто ж тебе проклинає, того прокляну. І благословляться в тобі всі племена землі!» (1 М. 12:2-3). Аж до цього моменту договір Ягве з Аврамом нічим не відрізнявся від безлічі інших договорів, які укладали божества племен протягом всієї історії з обмеженим колом своїх прихильників в різних частинах планети Земля. Чи був Ягве, як натякають деякі критики, лише одним з незначних місцевих божків, який грандіозними обіцянками збуджував корисливі почуття. І ці слова критиків було б дуже важко заперечити, якби не останній пункт угоди між Ягве і Авраамом: «І благословляться в тобі всі племена землі!»

І ця заява висвітлює особливий характер обіцянки Ягве! Він благословляв Авраама не для того, щоб він переповнився егоїзмом, зверхністю, відчуженістю чи зосередженням тільки на самому собі. Ягве благословив його для того, щоб він сам став благословенням — і не тільки для свого роду! Це благословення мало на меті поширитися на всі народи землі!

Богослови називають ці обітниці Завітом Авраама, але це щось більше, ніж простий договір між Богом і якоюсь одною людиною. Він відмічає початок розвитку нового дивовижного етапу, який називається теологами особливим відкриттям.

Щоб поставити Авраама на шлях, що веде його до нової долі — «стати благословенням для всіх народів», Ягве привів його спочатку в чужу землю, наповнену найрізноманітнішими племенами, кожне з яких в свою чергу складалося з багатьох родів і сімей.

Потрохи обживаючись серед такої етнічної різноманітності, Авраам, найімовірніше, міг розвинути в собі певну міжнародну свідомість, яка безумовно потрібна тому, чия доля — стати «благословенням для всіх народів!»

Здавалося, все відбувалося так, як і сподівався Авраам, але Ягве мав сюрприз для нього...

Коли Бог говорив: «Благословляться в тобі всі племена земні», — Аврам, можливо, думав, що Бог має намір зробити його самого і народ, який повинен походити від нього, єдиним джерелом духовного просвітлення для всього людства. Але не зовсім так це було задумано Ягве.

Зрозуміло, що прибувши в Ханаан (так називалася чужа земля) Авраам незабаром виявив, що щонайменше два міста — Содом і Гоморра — вже заполонені повною розпустою. Інші ж міста, особливо міста амореїв, готові були йти за прикладом Содома й Гоморри (див. 1 М. 15:16). Це виглядало так, наче у Всемогутнього Ягве не було іншого представника в цьому регіоні світу, крім Авраама, щоб змусити його відчути себе вкрай необхідним!

Але коли Авраам зайшов зі своїм караваном вглиб землі Ханаанської, він зустрівся з дивною несподіванкою. Вони проходили мимо міста Салима, назва якого означалала по-хананейськи «мир». Назва цього ханаанського міста послужила пізніше народженню вкрай багатозначного єврейського вітання «Шалом» і його арабського варіанту «Салям». Крім того, згодом слово «салим» додало свої п’ять букв до утворення другої половини назви міста Єрусалим — «основа миру». Але ще цікавішим, ніж саме місто Салим, був цар Мелхіседек, який правив ним.

Його ім’я складається з двох хананейських слів: «мелех» — цар і «цедек» — праведність.

Цар праведності? Серед хананеїв, сумнозвісних своїм ідолопоклонством, принесенням в жертву дітей, узаконеним мужеложством і храмовою проституцією? Безумовно, виникла величезна помилка у виборі імені Мелхіседека!

Але ні! Кількома роками пізніше, повертаючись з блискучого бою з царем Кедор-Лаомером (див. 1 М. 14:1-16), Авраам увійшов у долину з хананейською назвою Шаве. В ті часи хананеї також називали її «долиною царя» (див. 1 М. 14:17). Якого царя? Здогадатися неважко! Ще не встиг Авраам увійти в царську долину, як цар Мелхіседек виніс хліб і вино, щоб вгамувати його голод.

І ось виявляється несподіване. Цей ханаанський «цар праведності», згідно з автором Книги Буття, є ще й «священником Бога Всевишнього (Ель-ельона)» (1 М. 14:18). Хто ж такий Ель-ельон?

Ель і Ельон — це ханаанські імена Самого Ягве. Ель часто зустрічається в древніх Угаритських текстах. Це хананейське ім’я знайшло своє місце навіть в древньоєврейській мові, якою говорили нащадки Аврама, в таких словах, як Бет-ель — «дім Бога», Ель Шадай — «Бог Всемогутній» чи Елохім — «Бог» (множина імені Ель, яка дивовижно зберігає значення єдності).

Окрім того, Ельон з’являється як ім’я Бога у фінікійській мові — більш пізній гілці старої хананейської мови часів Мелхіседека. І навіть складне ім’я Ель-Ельон виявлене в древньому арамейському надписі, нещодавно знайденому в Сирії. Об’єднані разом, ці два поняття Ель та Ельон означають «Бог Всевишній».

Постає питання: чи було перешкодою для Авраама, який, ймовірно, називав Всемогутнього «Ягве», використання Мелхіседеком цього хананейського імені Ель-Ельон для повноцінного означення Бога? Відповіді нам шукати не доводиться. Мелхіседек зробив такий вчинок, який вмить піддав позицію Авраама випробуванню: «І поблагословив він його та й промовив: «Благословенний Аврам від Бога Всевишнього (Ель-Ельона), що створив небо й землю. І благословенний Бог Всевишній (Ель-Ельон), що видав у руки твої ворогів твоїх» (1 М. 14:19-20).

Приготуйтеся до відповіді Авраама. Можливо, ми почуємо в біблійному викладі першу богословську суперечку. Що ж відповість Авраам? Чи скаже він: «Хвилиночку, ваша царська величносте! Правильне ім’я Всемогутнього — Ягве, а не Ель-Ельон! І, значить, я ніяк не можу прийняти благословення цим хананейським іменем, тому що будь-який хананейський образ Всемогутнього, без сумніву, затуманений язичницькими уявленнями. Так чи інакше, Ягве сказав мені, що Я — той, хто повинен бути благословенням для всіх народів на землі, включаючи й вас, хананеїв. Чи не здається вам, що благословляючи мене, ви дієте трохи самонадіяно?»

Ні, він так не скаже! Авраам відповів тим, що «дав йому десятину зо всього» (1 М. 14:20). Цей вчинок Авраама — сплата Мелхіседеку десятини — пізніше викликав розширений коментар автора Послання до євреїв в Новому Заповіті. Він, наприклад, пише: «Побачте ж, який він великий, що йому й десятину з добичі найліпшої дав патріярх Авраам!» Потім автор продовжує, доводячи, що на підставі цього священство Мелхіседека-хананеянина повинне вважатися вищим, ніж левитське служіння єврейського народу (Євр. 7:4-10).

Що ж до благословення, даного Мелхіседеком, і прийняття цього благословення Авраамом, той же автор пише, що Мелхіседек «поблагословив того, хто обітницю мав. І без усякої суперечки більший меншого благословляє» (Євр. 7:6-7, виділено автором).

Але це ще не всі свідчення неймовірної величі цієї хананеянської фігури на ім’я Мелхіседек. Автор Послання до євреїв цитує далі пророцтво юдейського та ізраїльського царя Давида — царя, який першим відібрав древнє місто Мелхіседека Салим у євусеїв (1000 р. до Р.Х.) і перетворив його в Єрусалим — столицю єврейського народу. Давидове пророцтво без недомовок стверджує, що коли прийде юдейський Месія, Він не буде належати до тимчасового, по суті, левитського служіння, суворо обмеженого кровними родинними стосунками. Він швидше буде священиком за чином Мелхіседека, належність до якого ніби не обмежена одним певним родом. Мало того, приналежність Месії до цього чину Мелхіседека затверджена, не більше, не менше, божественною клятвою і є вічною! «Поклявся Господь, і не буде жаліти: Ти священик навіки за чином Мелхіседековим» (Пс. 110:4, виділено мною).

Який же зміст проглядається в біблійному твердженні, що за духовним достоїнством Мелхіседек вищий від Авраама? Що робило Мелхіседека вищим? Мені здається, що відповідь полягає в співставленні того, ким вже був Мелхіседек, з тим, яка була роль Авраама в Божому промислі. Ідея полягала в тому, що Мелхіседек стояв в долині Шаве символом чи вираженням загального Божого відкриття роду людському, тоді як Авраам представляв, відповідно, основане на Заповіті, закріплене як закон, особливе Боже відкриття. Загальне Боже відкриття вище від Його особливого з наступних двох причин: воно старше і звернене стопроцентно до всього людства (Пс. 19), а не до малої його частини! І таким чином, правильно було Аврааму, який представляв більш молоде і менш універсальне відкриття, сплатити представнику загального відкриття десятину в знак визнання його прав.

Жодною мірою давня присутність в Ханаані Мелхіседека не применшувала особливої, даної йому Богом долі Авраама! Навпаки, немає жодного натяку на те, що ці два чоловіки поставилися один до одного хоча б з відтінком ревності чи суперництва. Мелхіседек розділив з Авраамом хліб і вино, а Авраам сплатив десятину Мелхіседеку. Вони були братами в Ель-Ельоні-Ягве і союзниками в Його промислі! Оскільки і загальне, і особливе відкриття — обидва походили від Ель-Ельона-Ягве, природно було сподіватися, що Мелхіседек і Авраам вчинять саме так, як і вчинили.

Дивно, але вони продовжували так само чинити й протягом всієї наступної історії людства. Тому в міру того, як особливе відкриття Ягве (фактор Авраама) продовжувало в епоху і Старого, і Нового Заповіту поширюватися по світу — загальне відкриття (фактор Мелхіседека) виявлялося поряд, приносячи з собою хліб, вино і вітальне благословення!

Та існує ще й третій фактор. І взаємостосунки трьох аж ніяк не гармонійні. В той же день ще один хананейський цар, особа, яка різко відрізнялася від Мелхіседека, зустрів Авраама в долині Шаве. Це був Бера, цар Содомський.

Він також був дружелюбним. Він запропонував Аврааму залишити собі здобич, відібрану в Кедор-Лаомера — добро, яке фактично раніше належало Содому.

Але зверніть увагу на реакцію Авраама: «Аврам же сказав цареві содомському: «Я звів свою руку до Господа, Бога Всевишнього (в оригіналі Ягве-Ель-Ельон); так само, як апостоли Павло та Іван прийняли пізніше Платонові «Теос» і «Логос» як імена, котрі підходять для Бога Істинного, Авраам у свій час погодився з Мелхіседековим хананейським іменем Ель-Ельон), Творця неба й землі, що від нитки аж до ремінця сандалів я не візьму з того всього, що твоє, щоб ти не сказав: «Збагатив я Аврама» (1 М. 14:22-23).

Носії фактору Авраама протягом всієї історії повинні наслідувати його приклад, демонструючи ту ж проникливість — вміння, перебуваючи серед хананеїв, відрізнити істинно дружній фактор Мелхіседека від решти темних елементів хананейської культури — назвемо їх Содомським фактором. Вони повинні були навчитися приймати один і відкидати інший, саме так, як зробив Авраам в долині Шаве.

І ще один висновок, який напрошується з цієї історії. Якщо Бог дав хананеям (та й, як ми бачимо в Новому Заповіті, сирофінікіянці, сотнику Корнилію, ефіопському вельможі, тобто іншим народам, попереднє свідчення свого існування, чи не міг Він поширити таке ж чи, щонайменше, схоже відкриття серед цих народів?

Іншими словами, чи Бог, Який приготував Благу Вістку для всіх народів, приготував ці народи для прийняття Благої Вістки? Якщо так, то сучасне уявлення, яке розділяють мільйони віруючих і невіруючих, що язичницькі народи не розуміють і, як правило, не хочуть прийняти християнську благу вістку, і що в такому разі навіть і не варто вмовляти їх її прийняти — є неправдивим. Бог насправді приготував світ до прийняття Доброї Новини. І в результаті цього значна кількість нехристиян проявила себе в багато разів більше прихильною до того, щоб прийняти Євангелію, ніж ми, християни, виявилися готовими її з ними розділити.

© «Благовісник», 3,2005