Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

Утверджені в любові

Автор: Віктор Котовський
уривок з рукопису книжки «Утверджені в любові»

Любов і сьогодні залишається найвищою цінністю у світі. Попри те, що людські стосунки сильно спотворені гріхом, любов так само є бажаною у всіх сферах людських взаємин. Як сотні і тисячі років тому, чоловікам та жінкам хочеться кохати й бути коханими. Шлюби за розрахунком спричиняють велику, хоч і ретельно приховану душевну драму. Діти все ще люблять своїх батьків, а батьки — дітей.

Любов багатогранна. Най­більш відчутне її тепло у родині, але й там, де ми заробляємо собі на шматок хліба, зігріті взаємною прихильністю співробітників, стосунки помітно прикрашають наше буття і вносять значну при­ємність у суто виробничі або службові процеси.

Справжня дружба все ще існує. Все ще є такі чоловіки й жінки, які допомагають один одному із задоволенням, виручають без думки про повернення боргів, яким можна довіритись у важку хвилину, й вони не підведуть.

Більшість людей, як і в сиву давнину, небайдужі до краси, їхня любов до гармонії й досконалості рухає всю світову культуру, особливо поезію, живопис, музику.

Любов і сьогодні — всепроникаюча й універсальна. Якщо ми не відчуваємо, що переживають дерева чи трава, то про тварин можна сказати не сумніваючись: вони теж уміють любити, хоч, здавалося б, не гірше могли б проіснувати й без цього.

Отже, любов є духовною суттю всього живого, але, щоб помітити це, треба досить уважно придивитися. Туман зла, розсіяний у піднебессі дияволом, притупляє наш зір, ми бачимо немов через закопчене скло лише найяскравіше, але й за таких умов любов продовжує освітлювати життя.

Загасити любов на землі — найголовніша мета лукавого. Зменшити силу любові у Божому творінні — це зменшити присутність у світі Самого Бога. Пригасити любов означає знизити в суспільстві загальний рівень добра, місце якого неодмінно заступає зло. Бо душа з холодним серцем мало схильна до милосердя, доброчинності. Чим слабше в людині розвинене це шляхетне почуття, тим міцніше в її житті укорінюється розрахунок, цинізм, корисливість.

Лукавий намагається знекровити любов, робить усе, щоб замінити її на щось інше, здебільшого на чуттєвість плоті. Кохання замінити сексом, високі устремління — примітивною жагою єства, людське — тваринним. Сьогодні диявол через засоби масової інформації каже до молодих людей: кохання — це зайві ускладнення стосунків, це обтяжливі обов'язки, це непотрібні переживання. А секс — це легко і доступно, це — відразу на вершині, треба лише подолати старомодну сором'язливість. Ось вам і ефективні засоби для цього: алкоголь, наркотики, вільні від моральних обмежень розваги в нічних клубах, ресторанах, на дискотеках.

Ще один підступний і вкрай небезпечний замір ворога — замінити двостатеве кохання, створене Богом, на одностатеве, породжене дияволом, і таким чином перервати нитку людського самовід­творення, поступово засипаючи джерело життя на планеті сміттям содомського гріха. Парламенти багатьох цивілізованих країн законом, що дозволяє одностатеві шлюби, дуже допомогли лукавому виламати кілька великих каменів у фундаменті, на якому завжди стояла сім'я.

Грішне людство давно вже подолало моральну заборону на дошлюбні статеві стосунки і сьогодні руйнує, можливо, останню стіну морального захисту, що відділяла людину від тварини. В моду увійшли так звані цивільні шлюби. Цивільним колись називали шлюб, зареєстрований не в церкві, а у відповідній державній установі. Тепер же молодь часто обходиться й без ЗАГСів, і це вважається дуже сучасним. Колись на сторожі інтересів сім'ї, передовсім жінки, люди мали Бога і державу, потім — лише державу, тепер сім'ю захищатиме лукавий.

Лукава правда

Процес руйнування людських взаємин розпочався в Едемськім саду. Адам і Єва були невинні, щирі, сповнені безпосередніх почуттів, але після гріхопадіння їх стосунки зазнали суттєвих змін. В першу зустріч Адама з Богом після переступу на запитання Бога, чи не їв він з дерева, що з нього заборонено було людям їсти, Адам відповів: «Жінка, яку Ти дав мені, щоб була зі мною, дала мені з дерева, і я їв» (1 М. 3:12). Адам у своєму власному гріху вбачає аж двох винуватців: жінку, яка принесла плід, і Самого Бога, Який дав Адамові таку подругу.

Так гріх приніс свій перший гіркий врожай — лукавство. Лукавство — найхарактерніша риса диявола, риса, що її найбільше не любить Бог. Лукавство — це хитрість, нещирість, схильність до обману. Це приховування істинних мотивів своїх вчинків, прагнення перекласти власну вину на інших. Віднині закон лукавства почне діяти, набираючи сили, в усіх нащадках Адама та Єви, стане одним із неписаних правил, що регулюють життя безбожного суспільства.

Єва сказала, виправдовуючись перед Богом, подібно Адаму: «Змій спокусив мене, і я їла». Як бачимо, ні чоловік, ні жінка не визнали своєї провини, не спробували покаятись.

Звертаючи вину на Єву, Адам, звичайно, мало переймався тим, яке покарання понесе його дружина в разі, якщо обман удасться. Чолові­ка значно більше цікавило власне «я», власна безпека. Так у суспільство увійшов другий потужний закон гріха — закон егоїзму.

Егоїзм виключає будь-яку жертовність, робить людину черствою і жорстокою. Егоїзм сліпий до потреб та інтересів іншого. Він навдивовиж тупий до сприйняття чужих проблем, він абсолютно глухий до голосу чужої біди. Егоїзм — потворний. Егоїзм — ще одна спроба диявола знищити любов, замкнувши її в самій людині.

Звичайно, Адам та Єва ще не були настільки зіпсовані, напевно, до кінця життя зберігали величезний запас Божої благодаті, були носіями значно більшою мірою добра, аніж зла, мали лише зародки тих страшних негативних рис, що цілковито виявили себе у їхніх нащадках.

Чим більше людина любить себе, тим більші її потреби, тим більше вона бажає влади, багатства, пошани до власної персони, тим більше вона намагається принизити інших. Чужу жертовність егоїст приймає як данину власній винятковості, як те, що йому належить по праву, як те, за що він нічим нікому не зобов'язаний.

Гордість завжди породжує заздрість, заздрість неодмінно виливається в ненависть до того, кому заздриш. Ці почуття були настільки сильні в темній, неосвяченій душі Каїна, що він переступив один з найбільших моральних ба­р'єрів — не підіймати руки на брата.

Три найголовніші риси в характері людини — гордість, лукавство та егоїзм, посіяні дияволом, нині формують атмосферу людських відносин у світі, де панує князь темряви. Сатана створив із людських стосунків по істині диявольську суміш. Люди ро­блять не­гідні вчинки і намагаються свою вину перекласти на інших. Інші захищаються, користуючись тими ж методами. Як наслідок, несуть покарання не ті, хто справді винні, а ті, хто слабші. В отруйну суміш доливається ще один потужний отруйний компонент — загальна несправедливість. У побуті — це антагоністичне зіткнення особистих потреб, недовіра, ненависть. У високій політиці — складна дипломатія, де існують лише інтереси, їх непримиренне протистояння, боротьба різного роду спецслужб і відкриті збройні конфлікти та війни.

Піддавшись гріху, Адам інтуїтивно відчув відсутність Божого захисту і злякався. То ж і сьогодні страх за своє життя та благополуччя додає людському егоїзмові жорстокості, недовірливості, під­ступності. Кожний знає: не можна бути настільки «крутим», щоб коли-небудь на твоєму шляху не з'явився хтось іще «крутіший». Після подій 11 вересня 2001 року у США стало очевидно для цілого світу: навіть надпотужна сила супердержави не може захистити її громадян від страху.

Євангелія називає Ісуса Христа другим Адамом, що прийшов з небес (див.1 Кор. 15:45, 47). Другий Адам не має гріхів, у Ньому Бог втілив усі найкращі риси, що Він їх хотів би бачити в кожній людині.

Які ж риси є найбільш важливі в характері Ісуса? «Я лагідний і покірливий серцем», —каже про Себе Спаситель (Мт. 11:29). Отже, на противагу гордості людській Ісус ставить покірливість (смирение —рос.) і лагідність (кротость — рос.).

Під час Своєї останньої молитви в Гетсиманськім саду Господь, знаючи, що Йому належить витерпіти, все ж вибирає не те, що було особисто для Нього краще: «Проте не Моя воля, а Твоя нехай буде!» (Лк.22:42). Воля ж Отця Небесного була така: «Так полюбив Бог світ, що віддав Сина свого Єдинородного, щоб кожен, віруючий у Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ів.3:16). Замість егоїзму Господь являє нам найвищу жертовність: віддає за життя людей Своє власне життя.

В Гетсиманськім саду Ісус демонструє повну відсутність будь-якого лукавства. «Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене» (Мт. 26:39). Ісус нікого не вдає із Себе, ні такого собі супермена, який нібито не має страху ні перед чим, ні загнаного в глухий кут нещасного, ні ображеного в найкращих почуттях шукача правди. Він залишається Самим Собою: людиною з великої літери, духовну висоту Якої оцінив навіть Пилат, і Сином Божим, Якому під силу те, що не підвладне жодному з людей. Людина в Ньому — не хоче смерті і невимовно страждає у передчутті кінця. Бог у Ньому — готовий виконати вищу волю, незважаючи ні на що. Це і є для нас зразок вищого нелукавства, взірець найглибшої щирості й відвертості.

Бог наш хоче, щоб у Хри­сті, другому Адамі, ми повернулися до раю, місця Божої благодаті, призначеного нам для життя з самого початку. Отож, подолавши тяжкі ви­про­бування, кожному з нас належить пройти шлях від гордості до смирення, від лукавства до щирості, від егоїзму до жертовності. Лише в людині, яка звершила цю тернисту путь, любов Божа може вступити в силу, досягнути своєї повноти.

Любов до себе

«Люби ближнього свого, як самого себе» (Лев. 19:18). Ця заповідь є однією з найважливіших заповідей Писання. Вона була надзвичайно прогресивна для свого часу. Первісне суспільство керувалося законом сильного та традиціями, що історично формувалися на принципах рівноваги інтересів. Люди помічали, що вигідніше для себе жити з сусідом у мирі, бачили: якщо щось давати, то й тобі дадуть, допоможуть.

Сила цієї заповіді полягала в тому, що вона:

1) закріплювала все хороше у вироблених віками етичних нормах поведінки;

2) проголошувала рівність перед законом усіх людей;

3) накладала заборону на дії з позиції сили.

Водночас вона була легка для виконання й зручна, бо не вимагала від людей радикальної зміни поведінки й характеру.

Згідно з Божою заповіддю, ніхто не міг скористатися своїм службовим становищем, зробити собі якісь поблажки як можновладець чи старший за віком, або як той, хто просто має більшу фізичну силу. Побожні, а то й просто розумні чоловіки та жінки стара­лися виконувати цю настанову. Через свою пра­ктич­ність вона діє навіть серед невіруючих, у язичницькому світі, і дає непогані наслідки, оскільки міцно стоїть на засадах практики життя.

На перший погляд, все у цій заповіді виглядає чудово. І це дійсно було б так, якби не одне «але»: розмитість поняття «ближнього». Саме тому, знаючи це слабке місце, хитрі фарисеї намагалися підловити Ісуса: «А хто мій ближній?» Як знаємо, Ісус, розповівши притчу, дає чітке визначення поняття «бли­жній»: наш ближній — це той, хто явив нам милість. Узагальнюючи, можна сказати: не всякий, хто живе з нами поряд, є наш ближній, а лише той, з ким ми пов'язані стосунками взаємодопомоги, приязні.

Якщо додати до цього, що старозавітна заповідь діяла в загальній атмосфері, що її Ісус охарактеризував словами: «Люби ближнього і ненавидь ворога твого» (Мт. 5:43), то стане цілком очевидною обмеженість дії першої заповіді любові. Ближній, фактично, є нашим ближнім лише доти, доки ми пов'язані з ним узами добра, якщо ж він змінив ставлення до нас, то й наше ставлення до нього може змінитися — і то без порушення Закону.

Тож очевидно, що при всіх позитивних проявах згідно закону, особисте «я» залишається на почесному місці першості в нашому житті. Коло тих, хто може претендувати на нашу любов, є чітко обмежене і досить-таки вузьке.

До речі, зазначимо, що ворогами Старий Завіт називає переважно представників чужих народів, які воювали проти Ізраїлю. Саме їх, не євреїв, можна було ненавидіти. Стосовно ж представників свого народу давалися такі настанови: «Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці... Не будеш мстити і не будеш злопам'ятним...» (3 М. 19:17,18).

Дивно, але й сьогодні від деяких проповідників нерідко доводиться чути «глибокі» проповіді про те, що нам треба сильно любити себе, бо інакше, мовляв, ми не зможемо належним чином любити ближнього свого. Просто не віриться, що ці шановані люди можуть не помічати нової заповіді, даної нам Ісусом Христом. В Євангелії від Івана, 13:34, Господь каже прямо: «Нову заповідь Я вам даю... Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви».

Нова заповідь є вершиною християнської любові. Вона орієнтує нас не на наше егоїстичне «я», як це робить Закон, а на жертовну любов Христа.

Нова заповідь любові незрівнянно ширша за стару. Під час таємної вечері Ісус проголошує її у досить вузькому колі найбільш наближених учнів. «По тому дізнаються, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою». Але це аж ніяк не означає, що запо­відь розповсю­джується ли­ше на вузьке коло тих, хто досяг високого духовного рівня. Ще раніше Ісус скасовує саме поняття ворога. «Любіть ворогів ваших...» (Мт.6:44). Ворог віднині — це не той, кого ненавидимо ми, а той, що «прокли­нає», «кривдить і переслідує» нас. Фактично, ворогів у християн не існує, оскільки ненависть до будь-кого з людей для віруючого неприпустима. Тому обмежень на розповсюдження любові тепер нема. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, віруючий у Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ів.3:16). Тож у Господі й ми відкриті своєю любов'ю для цілого людства.

Якщо врахувати, що Бог не дивиться на світ як на море, де всі краплини злиті в суцільну масу, а бачить кожну осо­бистість до «ос­танньої волосини на її голові», то масштаби такої любові просто неможливо собі уявити. І тоді стає зрозуміло, що й Ісус каже не про людські душевні почуття, а про дещо незмірно більше.

Лише любов Божа, поселившись у нашому серці, здатна наблизити нас до чуда.

«Благовісник», 1,2004