Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЗАКОН І БЛАГОДАТЬ

Автор: Ганна Вітал Сміт

Всіх християн можна поділити на два табори: одні відчувають неволю, інші — свободу. У першому випадку душею керує почуття обов’язку, і вона підкоряється Божому закону через страх бути покараною або чекаючи нагороди. У другому випадку душею керує любов і повна відданість волі Божій. У першому випадку християнин працює за плату, у другому — з любові.

Ці два стани чудово описані апостолом Павлом у Посланні до галатів. У галатійську церкву прийшли якісь єврейські брати, котрі стверджували, що для спасіння потрібно виконувати певні форми і церемонії. Вони намагалися відволікти християн від свободи євангельської. Галати не здійснили жодного морального гріха, але вони вчинили духовний гріх — намагалися замінити віру справами. Почавши у дусі, вони тепер хотіли удосконалитися тілесними шляхами.

Життєвий приклад допоможе нам це краще зрозуміти. Ось два чоловіки, які не крадуть. На вигляд вони однаково чесні, але внутрішньо між ними є істотна різниця. Один за природою нечесний, і йому хочеться красти, але він утримується лише через страх бути покараним. Інший — чесний за природою, і його не примусиш красти на віть за винагороду. Один чесний за духом, інший — лише за плоттю. Отож, суттєве не те, що людина робить, а якою вона є в дійсності. У Христі Ісусі нічого не варте додержання або недодержання обрядів, а лише «нове створіння».

Апостол Павло був дуже засмучений духовним станом галатійських християн, бо вони забули, що у внутрішньому духовному житті головне — «нове створіння». Вони починали з цього рівня, але «відпали від благодаті» на нижчий рівень, на якому «слабкість букви» заміняла «оновлення духу» (Рим.7:6). «Ви, що виправдовуєте себе законом, залишилися без Христа, відпали від благодаті» (Гал. 5:4). Сучасні християни дуже дивуються, як галати могли бути такими догматичними. Але чи ми тепер не є такими? Вони додавали обряди закону, ми додаємо певні постанови, духовну працю, ходіння до церкви, релігійні обряди або щось інше. Яка ж тоді різниця між ними і нами? Ми суворо засуджуємо «єврейську релігію», бо вона робить «даремною благодать Божу» і смерть Христа. Але, боюся, що і в наш час багато що з «єврейської релігії» змішано з християнством так само, як це було в галатійських віруючих, і що благодать Божа стає так само даремною через нашу формальність.

Павло говорить, що закон — це наш «путівник», а не спаситель: він приводить нас до Христа, і після цього він нам не потрібний. «Тому, — він говорить, — ти вже не раб, а син, — І благає нас стояти в цьому непохитно. — Христос для волі нас визволив. Тож стійте в ній та не піддавайтесь знову в ярмо рабства» (Гал.5:1).

Християни-законники не відкидають Христа, вони намагаються лише щось до Нього додати. Їх розуміння спасіння — це Христос і добрі справи, або Христос і певні релігійні обряди, або ще щось. Вони хороші самі по собі, як результат і плоди спасіння, але додавати щось до Христа, яким би хорошим це не було, означає відкидати повноту Його спасіння і хвалити самих себе. Люди радше підуть на мученицьку самопожертву, ніж згодяться зайняти місце повної безпомічності. Людина з радістю згодиться бути будь-ким, лише щоб заслужити це власними зусиллями і отримати славу. Тут все, що я роблю, моє: мої зусилля, моя боротьба, моя вірність. Але в істинному християнстві немає місця для самосхвалення, а все у всьому — Христос, ми ж маємо «хвалитися Господом» — нашим Отцем.

Ми — діти Божі, і тому Його спадкоємці. І те, чим ми володіємо, дається нам не через певні заслуги, а у спадщину від нашого Батька. Христос говорить, що якщо ми не будемо як діти, то не зможемо увійти в Царство Небесне. Але неможливо мати дитячий дух, якщо не загине в нас рабський дух.

Уявіть собі, що батьки не будуть давати дитині їжу і одяг, якщо вона якось цього не заслужить. Тоді зникне вся насолода спілкування між дитиною і батьками. Я знала одну дівчинку, яка ходила по сусідах, шукаючи роботу, щоб заробити собі на одяг, бо в її серце закрався сумнів щодо батьків. Це мало не вбило її батьків, коли вони про це дізналися. Християни, які хочуть отримати спасіння через свої добрі справи і рабську покору Богові, дуже засмучують серце свого Небесного Батька. Коли ми починаємо «працювати за плату» у духовній сфері, ми сходимо з синівської позиції і займаємо місце слуги.

Один слуга, про якого ми читаємо у Біблії, думав, що його хазяїн жорстокий чоловік. Дух неволі приводить нас і тепер до таких думок. Скільки є християн, які схиляють свої шиї під тягар Христовий як під тягар неволі і, читаючи Його слова про те, що Його тягар є легкий, як казку, йдуть далі, не підозрюючи, що це істина! Справді, так глибоко вкоренилося у церкві поняття, що християнське життя свого роду рабство, що кожного разу, коли якісь діти Божі починають ходити «у волі», вони відразу ж починають думати, що щось неправильно з ними, бо їм це не видається «хрестом». Це так само, коли б дружина подумала, що, мабуть, щось не так у її любові до чоловіка, бо, бачте, зауважила, що все, що вона робить для нього, є для неї насолодою, а не випробуванням!

Іноді мені здається, що весь секрет християнського життя можна простежити на прикладі взаємостосунків батьків і дітей. Все, що потрібно для нас, — просто вірити, що Бог — такий же добрий Отець, як найкращий, ідеальний земний батько, і що взаємовідносини віруючого з Ним такі ж, як дитини зі своїм батьком на землі. Дітям досить знати, що їхній батько має все необхідне для них, і це набагато краще, ніж якби все було у їхньому власному розпорядженні, бо у такому разі воно могло б загубитися. Так само християнин не має потреби зберігати всі духовні скарби. Набагато краще, якщо їхній скарб зберігається у Христі і щоб при потребі вони одержували його безпосередньо з Його рук. Бог зробив Його для нас «мудрістю від Бога, — праведністю ж і освяченням, і відкупленням» (1 Кор. 1:30), і поза Ним ми нічого не маємо.

Якщо люди відносно мало знайомі одне з одним, вони вважають, що незручно приймати дорогі подарунки. Але якщо вони об’єднані у дусі союзом щирої любові, тоді якими б цінними подарунки не були, вони без вагання і почуття обов’язку будуть прийняті. Цей принцип діє і в духовному житті. Коли віруючі живуть далеко від Бога, їм важко прийняти великі подарунки від Нього. Вони почувають себе надто недостойними, такими, що не заслуговують таких подарунків. І навіть тоді, коли Він буквально кладе благословення на їхню голову, їх оманлива покірність не дозволяє їм побачити його і взяти.

Але коли віруючі наближаються до Господа настільки, щоб відчути істинний дух усиновлення, вони готові прийняти із захопленням усі блага, які Він приготував для них, і не мають почуття незручності від цього. Вони тоді виявляють, що Він намагається так само, як і батьки, вилити все благо на Своїх дітей і що насправді все належить їм, бо вони Христові, а Христос — Божий.

Дехто часом відкриває, як велику таємницю, життя, заховане із Христом у Бозі, ніби це щось дивне і таємне, не зрозуміле для звичайних людей. Але цей контраст між неволею і свободою робить все дуже ясним. Просто дізнатися, що ми тепер «не-раби», а «сини», і увійти на практиці до блаженної переваги цих взаємовідносин. Усім зрозуміло, що таке бути дитиною. У цьому немає нічого таємного. Бог вжив порівняння Батька з дітьми свідомо, маючи на увазі все, що цей зв’язок передбачає. І тому ті, хто знає Його як Свого Небесного Отця, знають цей секрет. Вони — спадкоємці свого Отця і можуть черпати із скарбниці все потрібне для своїх сьогоднішніх потреб. Тому їх молитви будуть дуже простими. «Господи, — скажуть вони, — я Твоє дитя, і мені потрібне те і те». Він відповість: «Дитя моє, все твоє у Христі, приходь і бери все, що потрібно».

Там, де судові виконавці — чесні люди, спадкоємцям маєтку немає потреби «боротися за успадкування». Судових виконавців призначають не для чого, щоб не допустити спадкоємців до маєтку, а щоб допомогти успадкувати його. Іноді мені здається, що християни вважають Господа тим, хто прийшов, щоб не пустити їх до спадщини, а не тим, хто прийшов, щоб ввести їх у спадщину. Як мало вони розуміють, що така думка засмучує і безчестить Його.

Це від того, що християни-легалісти, не знаючи істини про свої відносини з Богом як дітей і батька і не розуміючи Його батьківського серця перебувають у рабстві. Коли вони зрозуміють цю істину, дух неволі стає неприйнятним для них. Наша воля, відповідно, повинна випливати із нашої здатності розуміти Божі думки і наміри щодо нас.

Які ж у такому разі маємо факти? Якщо він призвав нас лише для того, щоб бути слугами, тоді віруючі, чиє життя сповнене тяжкої неволі, праві. Але якщо Він закликав нас бути дітьми і спадкоємцями, якщо ми Його друзі, Його брати, Його наречена, — то як сумно, що ми під ярмом поневолення, як би набожно це ярмо не виглядало.

Думка про поневолення вкрай неприйнятна у будь-яких істинних і чесних взаємовідносинах і, звичайно, повинна бути ще більш неприйнятна у небесних взаємовідносинах. Це не перешкоджає нещасній поневоленій душі увійти у вічний небесний спокій, але я впевнена, що вони потраплять у сумне становище душ, яке описане в Першому посланні св. апостола Павла до коринтян (3:11-15). Всі справи їхні згорять, і вони матимуть втрати, але самі спасуться так, як із вогню.

«На таких немає закону» (Гал. 5:23), — звіщає Божий вирок щодо всіх, хто живе і ходить за Духом, і ви знайдете блаженне підтвердження цьому у вашому власному житті, якщо лише відкладете будь-які свої зусилля і всяку самовпевненість і пустите Христа жити в вас, діяти в вас і бути вашим внутрішнім життям.

Людина, яка живе силою внутрішнього благочестя, не перебуває під поневоленням зовнішнього закону праведності. Але той, кого стримує лише зовнішній закон, є невільником закону. Перший виконує закон у своїй душі — і тому вільний. Другий повстає проти закону у своїй душі — і тому поневолений.

Як би я хотіла, щоб кожне дитя Боже пізнало визволення, щоб Христос міг «здійснювати в вас Своє благословення» і щоб через закон Духа Життя у Ньому Самому позбавив усякого іншого закону, що може вас поневолити.

© «Благовісник», 2,2005