Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ АПОСТОЛА ПАВЛА

Автор: Володимир МАТВІЇВ, журнал«Волинь християнська», (Подається в скороченні)

«...Я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати. Для юдеїв я був як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних — був, як підзаконний... щоб придбати підзаконних. Для тих, хто без Закону, я був беззаконний... щоб придбати беззаконних. Для слабих, — як слабий, щоб придбати слабих. Для всіх я був усе, щоб спасти бодай декого. А це я роблю для Євангелії...» (1Кор. 9:19-23).

Поза всілякими сумнівами, святий Павло був щирим і свідомим християнином. Таким він став після особистої зустрічі з Ісусом Христом. Незаперечним є й той факт, що апостол Павло був євреєм: «...з роду Ізраїля, з племені Веніяминового, єврей із євреїв...» (Фил. 3:5). Ці автобіографічні рядки свідчать про те, що він знав, з якого він роду, народу та якої національності.

Більше цього — цей же апостол був римлянином. Обороняючись перед римською владою, яка заарештувала його, він сказав: «Хіба дозволено вам бичувати громадянина римського?» (Дії 22:25-29). Ці слова дозволяють зробити висновок, що апостол знав і визнавав свій громадянський стан.

Отже, процитовані місця Писання аргументовано стверджують, що святий апостол Павло був одночасно християнином, євреєм і римлянином.

На перший погляд здається, що тут присутня розбіжність термінів і навіть їх несумісність: як може апостол, який називає себе християнином, бути справжнім євреєм? Євреї ж відкинули Христа. А якщо він єврей, то як він може говорити про себе як про римлянина, адже євреї поневолені римлянами?

Власне, поєднання в особі апостола Павла трьох характеристик — християнина, єврея і римлянина — не є протиріччям термінів. Це — природній стан речей. З погляду релігійного — він християнин, з погляду національного — єврей, з громадянського — римлянин. Усі три слова пов’язані з народженням. Перше з них — із духовним народженням. Національність людини говорить про національність тілесних батьків, громадянство свідчить про те, якою є її земна батьківщина. Звичайно, найголовнішою є перша ознака, адже християнин — це громадянин неба. І ним став правовірний єврей і римський громадянин Савл із Тарса.

Про Павла як послідовника Ісуса Христа, місіонера, апостола написано та сказано багато. Його життя і служіння стало предметом багатьох богословських досліджень. Але чомусь незаслужено залишаються у тіні притаманні для апостола почуття національної гідності та громадянського обов’язку. Переконаний, що без них його портрет є неповним і одноманітним.

Є християни, які вважають, що це несумісні речі — бути одночасно добрим християнином і щирим патріотом свого народу. Проте святий апостол Павло є чудовим зразком поєднання першого та другого. І перед тим, як ми придивимося до цього зразка, спробуємо у загальних рисах визначити, хто такий християнин і хто такий патріот.

Християнин — це людина, яка усім серцем навернулася до Бога, свідомо стала на дорогу слідування за Христом, присвятила себе служінню Богові та людям.

Патріот — це людина, яка палко любить свій народ, служить йому безкорисно, свідомо та повністю поділяє його долю.

Для полегшення наших роздумів на таку делікатну тему, що винесена у заголовок, зазирнемо ще у тлумачний словник і дістанемо звідти кілька необхідних визначень, а саме:

НАЦІЯ — це народ, плем’я, коліно, люди різного соціального стану, які розмовляють однією спільною мовою.

НАЦІОНАЛЬНИЙ — це народний, властивий, характерний для всього народу.

СВІДОМІСТЬ — це думки, почуття, чітке розуміння чого-небудь, здатність людини думати, міркувати та визначати своє ставлення до того чи іншого; стан людини при здоровому розумі та пам’яті, здатність правильно та відповідально оцінювати свої вчинки і почуття.

Тепер же, гортаючи сторінки його пастирських послань, спробуємо відшукати характерні прояви національної свідомості святого апостола Павла.

Спочатку найхарактерніше та визначальне: національність.

Апостол Павло, як і кожен єврей, знав своє коріння, та не соромився цього походження. Ось послухаймо: «Я юдеянин, що родився в кілікійському Тарсі...» (Дії 22:3); «... з роду Ізраїля, з племені Веніамінового, єврей з євреїв...» (Фил. 3:5). Важливо відзначити, що він визнавав це у той час, коли Юдея, як держава, була окупована, народ, як нація, був поневолений, а єврейська національність була у приниженні. Але й за таких обставин апостол не втрачав своєї національної гідності, тому що національно свідома людина ніколи не цурається своєї національності, свого народу, свого походження.

Не менш скрутні часи були в історії України: поневолення іншими народами, репресії, переслідування, переселення, масові винищення, голодомори, тощо. А що вже казати про спроби сформувати з багатьох народів особливий «совєтський народ», вивести особливу національність — інтернаціоналістів-безбатченків. Усе це робилося з єдиною метою, щоб відірвати людину від свого кореня — свого народу. Вже біля кореня й сокира лежала (Мт. 3:10), але ...Добрий Господь зупинив цю трагедію і дав добрі часи, часи незалежності, волі. А дав для того, щоб ми відшукали своє коріння, відновили й зміцнили свій зв’язок із Ним.

Мова. Друге, що визначає народ як націю — це спільна мова, адже національно свідома людина знає та вживає свою рідну мову, особливо тоді, коли говорить до своїх. Коли апостолу Павлу представник влади дозволив звернутися до народу, то він «...промовив єврейською мовою», «як зачули ж вони, що до них він говорить єврейською мовою, то тиша ще більша настала» (Дії 21:39-40; 22:1-2). Святий апостол добре пам’ятав, коли Спаситель вперше з’явився йому, то говорив до нього рідною мовою (Дії 26:14). Він чудово розумів, коли Дух Святий зійшов на апостолів, то Він дав їм дар проповіді Євангелія для кожного народу його рідною мовою (Дії 2:6-12). Бог дав для нас чудову мову, яку заслужено називають «солов’їною». Лінгвісти світу одностайно відзначають, що українська мова надзвичайно багата за фольклором, ніжна, колоритна і, що особливо вражає, надзвичайно мелодійна. (За співучістю вона є у першій трійці серед мов світу).

Історія. Це, власне, — весь той шлях, яким пройшов рідний народ у минулому. У ньому є світлі й приємні сторінки, є темні та сумні й навіть трагічні та плачевні... Ось тому національно свідома людина старається вивчити та знати основні віхи історії свого народу і пов’язані з цим духовні та культурні його надбання. Апостол Павло здобув ці знання у рідній, національній рабинській школі: «...Я вихований у цім місті, у ніг Гамаліїла, докладно навчений Закону батьків...» (Дії 22:3). І це допомагало у його свідченнях простим людям і релігійним діячам (синедріонові), у виступах перед вченими ареопагу, у його обороні перед царями та вельможами, а також перед рідним народом, який, на жаль, не зрозумів його.

Історія України напрочуд цікава. Формування української нації своїм корінням сягає трипільської культури (III тисячоліття до Р.Х.) та спадщини скіфів. 988 року поганська Київська Русь прийняла християнство та стала матір’ю трьох слов’янських народів. Протягом століть Україна була поневолена Литвою, Польщею, Росією, Австрією. Увесь цей час боролася і мріяла про волю. І вона прийшла, як дар із неба. Прийшла для того, щоб Україна не тільки називалася, а й насправді стала християнською.

Такою її зможуть зробити тільки справжні християни, а до цього ще й національно свідомі. Тому настав час, щоб усі наші духовні навчальні заклади, яких в Україні чимало, свої навчальні програми поповнили вивченням української мови, літератури та історії.

Звичаї притаманні кожному народові. Це, власне, те, що формується поколіннями, випробовується часом, передається із роду в рід. Із багатьох різноманітних виділяють ті, які є найхарактернішими для конкретної нації (народу). Їх дотримуються, свято бережуть і примножують, адже національно свідома людина завжди плекає добрі та гарні звичаї свого народу. Апостол Павло, скликавши значніших з євреїв у Римі, промовив до них: «Мужі-браття! Не вчинив я нічого проти люду чи звичаїв отцівських...» (Дії 28:17). Це оправдання яскраво говорить само за себе. У кожного народу є звичаї добрі та погані, і їх необхідно знати.

Що ж характеризує українців? Гостинність, працьовитість, доброта, волелюбність... І це від діда-прадіда. Проте можна нарахувати не мало і негативних рис, а вони всі від «древнього змія» — сатани. А що з усього цього найбільш характерне для українців? Напевно, ви будете приємно здивовані моєю відповіддю — це богошукання! І це правда, підтверджена історією та сьогоденням: наш народ постійний богошукач. Здавалося б, що наші предки ще понад тисячу років тому віднайшли правдиву дорогу до Бога, але не відшукали Його, бо прихопили з собою у цю дорогу багато поганських божків і звичаїв, блукали манівцями, розгубили багато доброго, але не втратили головного бажання — знайти Бога (Дії 17:26-27).

Пробуджені прадавні святі почуття, відновлена дорога до храму, повертаються добрі батьківські звичаї. Є надія, що терниста дорога богошукання закінчиться богопізнанням (див. Ів. 14:23). Цьому можуть посприяти лише відроджені християни та національно свідомі люди.

А тепер, визначивши найхарактерніше, зробимо конкретні штрихи до портрета:

— Лояльність. Національно свідома людина ніколи не буде звинувачувати свій народ перед іншими, особливо перед ворогами. Апостол Павло, прибувши до Риму, як в’язень за віру, щоб стати перед римським судом, так пояснив євреям причину свого прибуття сюди: «змушений я був відкликатись на суд кесаря, але не для того, щоб народ свій у чомусь оскаржити» (Дії 28:19).

— Захист. Національно свідома людина заступається за свій народ, особливо перед іншими народами. В часи апостола Павла його рідний народ був поневолений римлянами. Пишучи свого листа до римлян, він сміливо обороняє свій народ перед ними: «Коли ж деякі з галузок відломилися, а ти, бувши дике оливне дерево, прищепився між них і став спільником товщу оливкового кореня, то не вихваляйся перед галузками; а коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш кореня, але корінь тебе... Вони відломилися невірством, але ти тримаєшся вірою; не величайся, але бійся» (Рим. 11:17-20).

— Похвала. Національно свідома людина вихваляє чесноти свого народу. Ось як це робить апостол: «Отож, що має більшого юдей? Багато, на всякий спосіб, а насамперед, що їм довірені Слова Божі» (Рим. 3:1-3), «...Вони ізраїльтяни, що їм належить синівство, і слава, і заповіти, і законодавство, і богослужба, і обітниці, що їхні й отці, і від них же тілом Христос» (Рим. 9:4-5).

— Вірність. Національно свідома людина залишається вірною своєму народові за будь-яких обставин. І в цьому апостол Павло — взірець. Коли його рідний народ не зрозумів його навернення до Христа, зненавидів і став причиною Його арешту, то й тоді він залишився вірним йому. Про це він засвідчив словами: «Мужі-браття! Не вчинив я нічого проти люду свого...» (Дії 28:17). Власне, в цьому він наслідував свого Учителя, Який «прийшов до своїх, але свої не прийняли Його».

— Доброчинність. Національно свідома людина шукає матеріального добробуту для свого народу. Під час голоду апостол збирав матеріальну допомогу серед віруючих із поган для нужденних з його народу (Рим. 15:25-26).

— Оптимізм. Національно свідома людина сприяє кращому майбутньому рідного народу. Власне, такою була віра та мрія апостола: «Бо не хочу я, браття, щоб ви не знали цієї таємниці, щоб не були ви високої думки про себе, що жорстокість сталась Ізраїлеві почасти, аж поки не ввійде повне число поган, і так увесь Ізраїль спасеться» (Рим. 11:25-26).

— Любов. Національно свідома людина з любові до свого народу і для його блага готова жертвувати усім найкращим, що має. Саме такі високі почуття керували апостолом: «Кажу правду в Христі, не обманюю, як свідчить мені моє сумління через Духа Святого, що маю велику скорботу й невпинну муку для серця свого! Бо я бажав би сам бути відлучений від Христа замість братів моїх, рідних мені тілом; вони ізраїльтяни...» (Рим. 9:1-4).

— Толерантність. Національно свідома людина прихильно і толерантно ставиться до тих синів і дочок свого народу, які не поділяють її релігійних переконань. Звертаючись до ненавернених євреїв, апостол знаходить шанобливі слова: «Мужі-браття й батьки...!» (Дії 22:1).

— Обов’язок. Національно свідома людина має особливе почуття — почуття громадянського обов’язку. Опинившись на чужині, вона є лояльною до своєї нової батьківщини, а також не забуває про свій рідний край. Апостол Павло був національно свідомим євреєм, але корився владі, яка поневолила його рідний народ, і закликає до цього інших: «Тож віддайте належне усім: кому податок — податок, кому мито — мито, кому страх — страх, кому честь — честь» (Рим. 13:7).

— Альтруїзм. Національно свідома людина шукає всякого добра для людей інших національностей. (Альтруїзм — готовність безкорисно діяти на користь інших, протилежне егоїзму). У такий спосіб вона демонструє шляхетні риси свого народу. Ще у давнину ізраїльський народ дбав про чужоземців та приходьків, які жили поміж ним. Таких позицій дотримувався також апостол Павло: «А гелленам і чужоземцям, розумним і немудрим — я боржник. Отже, щодо мене, я готовий і вам, хто знаходиться в Римі, звіщати Євангеліє» (Рим. 1:14-15).

Накреслені останні штрихи. Перед нами — портрет велетня духу, стовпа церкви, просвітителя язичників — святого апостола Павла. Ми збирали по крупинці його характерні риси, міркували та аналізували. Право провести аналогію із самим собою і нашим сьогоденням залишається за кожним із нас.

© «Благовісник», 1,2005