Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ГОВОРИ, ГОСПОДИ, БО СЛУХАЄ РАБ ТВІЙ!

Підготував: Юрій ВАВРИНЮК

З 18 до 22 липня поблизу м. Нововолинська (Волинь) у християнському таборі відбувалася конференція для глухонімих та сурдоперекладачів. В ці дні учасники зустрічі мали чудове спілкування один з одним, з гостями і служителями, які щодня їх відвідували. Люди, яких вважають неповноціними в суспільстві, відчули любов і повагу до себе з боку християн. З ними проводили бесіди служителі, за кожного з них були звершені молитви. Дух Святий наповняв їх, і було незвично бачити, як глухонімі моляться та співають під натхненням Духа Святого. І особливо приємно, що ці люди, які не мають фізичного слуху, серцем почули заклик Божий до покаяння і віддали серця свої для Господа.

В день закриття конференції табір відвідали й інваліди зору, щоб провести спільне богослужіння. В той час вони також мали подібне спілкування в одному з волинських таборів. Ми попросили поділитися своїм баченням щодо праці серед цієї групи населення служителів, які безпосередньо працюють з ними.

Сергій ЯРУТА, єпископ, місіонер місії «Голос надії» у Татарстані та Марій-Ел (Росія).

— Мені соромно про це говорити, але я не любив глухих, вони мене не цікавили. В мене двоє двоюрідних братів і одна сестра глухонімі, і коли ми в дитинстві гралися, нам нецікаво було з ними, тому ми їх залишали на пісочку самих і втікали.

На початку 90-х років я приїхав в Казань місіонером від місії «Голос надії». Ми там винаймали квартиру, і хтось з сусідів поскаржився, мовляв, сектанти тут збираються. Нас оштрафували і вигнали з тієї квартири. Я був дуже вражений сумнівом, переживаннями: чому Господь мене не захистив. Але в Бога був свій план, Він готував мене до чогось особливого. Нам запропонували одну кімнату в комунальній квартирі. Раніше в ній було справжнє «кубло»: там збиралися колишні зеки, чоловіки і жінки, були постійні п’янки, сварки. В кімнаті поряд жила сім’я глухонімих: чоловік з жінкою, в яких було двоє дівчаток, які мали слух. Коли я почав робити ремонт, ця сім’я насторожено дивилася на мене, дуже пильно, дітей не випускали з кімнати, бо боялися, що ми можемо їх вкрасти і продати.

Кухня в нас загальна, сусіди глухі, щось там готують, я прийду і теж як німий біля них. Хоча я вітався з ними, щось писав на листочку.

Одного разу, коли ми вже зробили ремонт, ця жінка з плачем забігла в нашу кімнату, схопила мене за руку і почала тягнути до себе. Я не хотів іти, згадав Йосипа, подумавши, що ця жінка замислила щось лихе. Вона побачила, що не може мене змусити йти, почала ридати і показувати на двері. Я зайшов до них у кімнату, бачу: двоє дівчаток, одній було сім років, а другій, може, дев’ять, притиснулися одна до одної і так сплакалися, що аж темно-червоні. Жінка почала щось говорити, з її спотворених слів можна було здогадатися, що саме вона хотіла сказати. Вона говорила: «Якщо твій Бог живий і ти не обманюєш людей, то хай Він змінить нашу сім’ю, а якщо Він не змінить, то їдь звідси і не дури людей».

Вона впала на диван і стала плакати. Мене це дуже вразило. Я присів до чоловіка, він був п’яний, на мене мало реагував, з труднощами одне око міг відкрити. Я взяв його за руку, щоб привести до тями, але він нічого говорив, тільки кивав головою. Бачу: він мене не розуміє. Я пішов у свою кімнату, зачинив двері і впав на підлогу. Я гаряче молився Богові, лежав декілька годин і просив у Бога чуда.

Минуло декілька днів, настали різдвяні свята. Я запросив своїх сусідів на зібрання (я з ними спілкувався через зошит, який постійно лежав на кухні). Раніше багато разів запрошував їх на зібрання, але вони не хотіли, а цього разу погодилися.

Ми поїхали на зібрання. Сурдоперекладачів не було, але атмосфера на зібранні була наповнена любов’ю. Глухі відчувають себе ніби приниженими, з ними ніхто не спілкується, а тут, коли до них усі всміхалися, віталися з ними, то ця атмосфера любові сильно вплинула на жінку. Одна сестра писала на листку головні думки проповідей, а вони читали.

Мої глухі сусіди на наступне зібрання захотіли прийти, сказали, якщо нічого не розумітимуть, все одно будуть ходити, бо їм там дуже добре. Вони навіть не хотіли йти з зібрання додому.

Їхня старша дочка Діна перекладала прості слова, а біблійні жести ми самі придумували. Так сталося, що Бог поклав мені на серце взяти Діну з матір’ю на Україну — і Бог дав мені здатність за три доби освоїти сурдопереклад: частину слів я вивчив з Діною, частину доповнював своїми. І в Луцьку перший раз ми свідчили, як Бог спас цю жінку і її сім’ю.

В них було дуже тяжке життя. Вони глухонімі, чоловік, мусульманин з Башкирії, і дуже пив. Приходив додому п’яний, жінка нервувалася. Декілька разів брала паска, зачинялася в туалеті і хотіла вішатися. Одного разу вже повісилася, і в ту мить п’яний чоловік, який був практично без пам’яті, відчув, що якась сила підняла його, він пішов вибив двері і зняв її з петлі. Декілька разів, жінка пізніше згадувала, були такі моменти, коли вона хотіла зарізати чоловіка і себе, а дітей заберуть у дитячий будинок. І того пам’ятного дня вона також вийшла в кухню по ножа, щоб зарізати чоловіка, і раптом побачила мене…

Так несподівано Господь дав мені дар перекладача. Їхня старша дочка, Діна, вчила мене жестів. Потім ще один брат покаявся, в якого батько і мати глухі. Він став мені допомагати, допомагала і менша дочка Олена. Цілий рік глухі сміялися, але разом з тим придивлялися. Минув рік — і глухі почали каятися, казали: «Якщо Бог змінив отого п’яницю, і вони щасливі, вони люблять один одного, то і ми хочемо бути такими, як вони».

Згодом ми почали проповідували у ВОГу (Всеросійська організація глухих). Проводили зустрічі, на які приходило до двохсот людей. Вони дуже люблять, коли ми їм ставимо сценки на біблійні теми. Одного разу я їхав в автобусі, бачу — глухі в другому кінці. І я через весь автобус їм проповідував, ми спілкувалися, нікому не заважаючи. І так мене стали знати всі глухі нашого Волжського регіону. Глухі дуже шанують один одного. Вони підтримують зв’язки один з одним, і чутка про мене поширилася і в Татарії, і в Чувашії, і в Удмуртії. Вони стали говорити між собою: «Є такий Ярута, він «говорящий», але такий, як ми, він наш». Іноді я вперше бачу людей, помічаю, що глухі, і кажу жестами: «Добрий день, мене звати Сергій», а вони посміхаються і відповідають: «А, то ви Ярута, ми про вас вже чули».

Так стало відоме наше служіння. Ми сім років проводимо для глухих табори. Бог там хрестить Духом Святим, люди каються, Бог звільняє від демонських сил. Дуже часто глухих дітей батьки носять до ворожок, щоб вони помолились, зняли порчу — і діти стали здоровими. І тому диявол має над ними владу. Одного разу я сам бачив, як в таборі біля двадцяти людей прямо кидало на землю від того, що диявол їх мучив. Але Бог звільняє.

У нас у регіоні вже до ста чоловік глухонімих людей прийняло хрещення і є членами церкви. У глухих дуже довгий шлях до покаяння. Десь є і до ста чоловік, які мають зв’язок з нами, вони не постійні відвідувачі церкви, але ми з ними спілкуємося, вони відвідують служіння, але коли організовується табір, чи щось інше, то всі приходять.

— Які у вас плани на майбутнє в роботі з глухонімими?

— Я маю багато обов’язків як старший служитель в регіоні. І я не встигаю реалізувати всі плани. Нам потрібна людина, яка б працювала лише з глухонімими. Ми молимося, щоб Бог дав нам таку людину, хоча глухі дуже звикли до мене. Ми зжилися, спрацювалися.

Друге в наших планах — це підвищення кваліфікації сурдоперекладачів. Бо щоб пояснити Писання здоровим людям, то, можливо, не потрібно великого терпіння. А глухі, можна сказати, такі «прискіпливі». Вони спитають три рази тебе, а потім підуть до другого перекладача і в нього два рази перепитають. І тому коли вони перепитують в тебе вдруге, ти не повинен виявити якогось невдоволення, не робити різких рухів, а ще раз пояснити. Коли ж тебе і втретє перепитали, то, потрібно пояснити спокійно, ніби вперше. І коли вони побачать в тобі такого підготовленого перекладача, то повністю довіряться тобі.

Ігор МЕЛЬНИЧУК, директор місії «Служіння незрячим», м. Київ.

— Наша місія офіційно зареєстрована і діє лише чотири роки. Ми працюємо безпосередньо з незрячими людьми. Скрізь намагаємося рекламувати роботу нашої місії, бо в багатьох церквах працюють з глухонімими, а з незрячими — дуже рідко. Ми хочемо це служіння зробити зрозумілим та актуальним для християн. Багато людей бояться його, вважаючи, що в ньому якась особлива специфіка. Специфіка є, вона полягає в тому, що треба покласти себе на вівтар служіння, бо з цими людьми потрібно іноді клопотатися, як з малими дітьми, буває, і натерпишся від них: десь не так вийде — і винуватий.

Головний напрям нашої праці —проведення євангелізацій і формування біблійних груп, за які ми молимося, щоб вони переростали в церкви. Ми їздимо по церквах з презентаціями, розказуємо про служіння, зацікавлюємо людей, закликаємо до молитовної та фінансової підтримки нашої місії. На сьогоднішній день ми маємо вже 19 точок, в яких працюють наші місіонери. Також ми надаємо соціальну допомогу, хочемо втілити в життя девіз «Армії спасіння»: «Серце — Богу, руку — людині», і, використовуючи цей клич, ведемо сліпих людей до Бога, хочемо показати, що ними цікавимося не тільки ми, але й Бог. Тоді їм легше позбутися тавра інвалідності, безпорадності і нікчемності. Коли вони приходять на заняття груп, то свідчать, що раніше відчували себе людьми третього, четвертого сорту, а тепер тішаться, що Бог їх прийняв, що вони разом з Ним.

Я почав працювати з незрячими людьми не тому, що відчув якесь особливе покликання. В консерваторії, а потім в театрі я постійно відчував внутрішній дискомфорт. Мені дуже хотілося бути оперним співаком, я цього прагнув, вчився для цього, але те, що я бачив в театрі, богемне життя, не давало мені спокою, потрібно було йти на компроміс. На той час я вже покаявся, вже майже рік був віруючим і шукав виходу, бо робити я нічого не вмів, а театр — моя спеціальність, заробіток.

І я почав молитися: «Випробуй, Боже, мене, і пізнай моє серце, досліди Ти мене, і побач, чи не йду я дорогою злою, і на вічну дорогу мене попровадь!» (Пс. 138:23). Я полюбив цей вірш, приклеїв його на дверях, постійно молився цим віршем. Бог почав проводити мене вузькими місцями, про які я молився, і там, у тих вузьких місцях, мені багато довелося залишити: свої амбіції, гордість, плани, бажання слави. Бог працював наді мною, і десь через два роки мені запропонували служіння — працювати зі сліпими. Воно було важливим для мене тим, що я це сприйняв, як Божу відповідь. Я в церкві ще раніше почав активне служіння: керував хором, проводив кілька біблійних груп, вступив у семінарію. Я не залишав спів, тому що дуже люблю співати, почав писати пісні, музику, записував альбоми, і коли мені запропонували роботу в місії «Світло на Сході», я це сприйняв, як велику милість Божу. Мені було все одно: сліпі, глухі, криві — кому-небудь, але іти проповідувати, головне, щоб це було служіння Богу.

І я вхопився за це. Ми почали записувати на аудіо Біблію, Новий Заповіт, розповсюджувати ці записи. Я це сприйняв як особисте покликання, як особисте служіння трохи пізніше, коли побачив своїми очима незрячих людей, коли поїхав до них. Раніше я з ними тільки листувався, ми мали близько півтора тисячі дописувачів. Коли я став їздити до них, проводити концерти, євангелізації, то відчув, що це — моє служіння.

Я просто тішуся тим, що можу бути використаний Богом, і часто відчуваю себе тим рупором, в який Бог кричить. І я радію, що на сьогодні я записав уже сім музичних альбомів, які дарую на євангелізаціях. Господь дарував мені досить сильну команду в різних містах. Я мрію, щоб служіння серед незрячих стало великим, максимально великим по всій Україні. Хочу зробити його популярним, щоб всі знали, що є така група людей, яка потребує Христа. Ми працюємо з місцевими церквами. Я молюся, щоб Бог послав служителів, які б нам допомагали, бо без церкви ми нічого не зможемо зробити. Навіть для створення якоїсь нової церкви потрібна база, перш за все молитовна. Тому найперше я наводжу зв’язки з місцевою церквою, молимося, знаходимо людину, тоді розпочинаємо євангелізації. А створення церкви — це вже Божа справа. Ці люди будуть молитися, читати Слово Боже, будуть зростати, Бог буде готувати служителів, і це вже як Бог поведе, або організують окрему церкву, або будуть у тій церкві, яка вже є. В мене немає такого плану, щоб створити гетто для сліпих, відокремити їх від усього світу. Я хочу, щоб церква була повноцінною, щоб там були всі, і зрячі і незрячі, щоб вони служили один одному, щоб благодать Божа, була видна.

В Луцьку вже одинадцять сліпих людей прийняли хрещення, в Коростені — вісімнадцять, дванадцять в Донецьку, двадцять в Макіївці, в Маріуполі — десять. Ми хочемо зміцнювати ці осередки, щоб звідти почати євангелізації а не з Києва. Раніше я брав апаратуру і їхав по Україні, сам їхав, а тепер я просто в захопленні від того, що Господь робить.

— Володимир ГРИЦАК, пастор Церкви Святої Трійці, м. Нововолинськ.

Я важаю, що такі конференції варто проводити, це дуже добре сприяє посіву Божого Слова. Серця цих людей в такій простій, домашній атмосфері відкриваються — і тоді дуже легко спілкуватися, стираються грані між хворими і здоровими, інваліди перестають вважати себе людьми другого сорту. Вони бачать, що не на словах, а на ділі їх люблять, про них турбуються і до їхньої долі не байдужі. А для нас, християн, милосердя до таких людей — це виявлення любові до Бога. Жити для блага інших, проявляти свою любов і турботу до нужденних — це мета життя християнина.

© «Благовісник», 3,2006