Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЄВАНГЕЛІЄ В АЗІАТСЬКОМУ ОБРАМЛЕННІ

Слово Боже неодноразово говорить нам, що Євангелія буде поширена по всій землі. І немає таких перешкод, які б змогли її зупинити. Протягом двох тисячоліть диявол використовував найрізноманітніші методи проти християн, але сьогодні мільярди людей сповідують віру в Ісуса Христа.

Одним з методів боротьби проти віруючих ворог використовує гоніння. Ми та наші батьки ще пам’ятаємо часи атеїстичних переслідувань. За ці півтора десятка років свободи ми вже звикли до того, що вільно можемо збиратися та проповідувати Слово Боже. І якось мимоволі забуваємо, що в багатьох країнах християни змушені терпіти утиски та переслідування. Як от, скажімо, в країнах Середньої Азії, колишніх республіках Радянського Союзу, де на сьогодні християни постійно зустрічаюттся з проявами ісламського екстремізму, який прийшов на зміну радянському атеїзму. Проти віруючих там працює все: і закон, і влада, і офіційна релігія, і громадська думка. Ось лише деякі факти.

Не припиняються обшуки та арешти віруючих в Туркменістані. 4 серпня шестеро співпрацівників таємної поліції увірвалися у квартиру в місті Абадані, де невелика група християн проводила молитовне зібрання. Пробувши у квартирі більше трьох годин і конфіскувавши Біблії та співники, представники поліції заявили віруючим, що ще одна їхня спроба зібратися разом може стати для них та для пастора Василя Коробова «великою проблемою». Хоча громада має офіційну реєстрацію, за словами представників влади, вона не має права проводити богослужіння, бо, згідно законодавства, це можна робити тільки тоді, коли церква налічує більше 500 чоловік. Більшість громад відмовляються реєструватися, тому що це призводить до тотального контролю за церквою та її членами.

В Узбекистані останнім часом практикують виклики віруючих в органи влади, де пропонують їм зректися віри в Христа і підписати відповідні документи. Крім того, підбурють односельців віруючих проти них. В середині квітня на фермерському господарстві Орнеку відбулося зібрання жителів, на якому адміністрація господарства, заявивши, що діє від імені усіх жителів, наказала протестанту Мурату Абатову зректися своєї віри. Коли він відмовився це зробити, директор пригрозив забрати у нього землю, яку він орендував у господарства. Старійшини села закликали жителів не мати нічого спільного з Муратом і навіть не вітатися з ним. А в середній школі вчителі почали залякувати молодшу сестру Абатова Зульфію і наказали учням не спілкуватися з нею.

Цього ж місяця жителів міста Караузяк, які дивилися у себе вдома фільм про Ісуса Христа казахською мовою, викликали на допит у поліцейську дільницю, де погрожували арештом та тюремним ув’язненням.

Тривожна ситуація і в Киргизії, де влада прогнозує можливий розпад країни на дві частини: на мусульманський південь, в якому різко посилився вплив ваххабітів з-за кордону, та протестантську північ, де все більше киргизів переходять з ісламу у християнство. Тому все більше посилюється тиск на віруючих. Їм забороняють збиратися, проповідувати, навіть не допускають на кладовища для поховання покійників. Почастішали випадки фізичної розправи над віручими.

Але найбільшого резонансу в цьому році набуло зухвале вбивство пастора баптистської церкви Сергія Бесараба в Ісфарі, Таджикистан. 12 січня о 16 годині почалося молодіжне зібрання. Після його закінчення Сергій повернувся додому — він з дружиною Тамарою та ще однією сім’єю жив в молитовному домі. Після читання Слова Божого та загальної молитви, о 8 вечора, стали готуватися до сну (о 21.00 відключають світло). Сергій пішов у дім молитви, в зал, щоб пограти на гітарі та помолитися, як це він робив щовечора. В той час, як він стояв на колінах у яскраво освітленому залі, через вікно пролунали автоматні постріли. Чотири розривні кулі попали у пастора. Вбивця продовжував стріляти в інші вікна будинку, в машину, яка стояла у дворі, і втік, коли закінчилися всі патрони. Вбивця — професійний найманець. За декілька днів до цього у районній газеті була надрукована стаття, яка обливала брудом Сергія та закликала звільнити від нього Ісфару, де 126 мечетей і одна-єдина церква.

Подібних фактів є чимало. Для нас вони є нагадуванням того, що ми відповідальні перед Богом за цих християн, які терплять гоніння. Ми зобов’язані за них молитися, так, як це робили протягом десятиліть християни Заходу щодо нас. Це єдине і найбільше, що ми можемо зробити для цих країн.

На закінчення пропонуємо вам розповідь Володимира ФРАНЧУКА, який нещодавно повернувся із Середньої Азаї і ділиться своїми враженнями від цієї незвичайної подорожі.

Кілька днів назад я благополучно повернувся додому з поїздки по Середній Азії. Поїздка зайняла 40 днів (звучить зовсім як біблійний символ). Повернувся я благополучно, але вимушено, не виконавши свого плану повною мірою, про що дуже шкодую. Я відвідав церкви наших співробітників, що там трудяться на ниві Божій: в Узбекистані, Киргизстані і Туркменістані. Дякую Богові, що серед труднощів, суму, скорбот, матеріального нестатку і переслідувань вони цілком нормально виконують справу благовістя про Христа, церкви ростуть — і я особисто брав участь у декількох хрещеннях, коли християни входили в Заповіт Господа. Особливо мені запам’яталося, як приймав хрещення один офіцер поліції (співробітник карного розшуку) у той час, коли ми всі були готові до того, що на березі каналу, де ми проводили хрещення, у будь-яку хвилину можуть з’явитися його колеги, що переслідують церкву. Напевно, вони б дуже здивувалися, побачивши його в білому одязі. А коли водохрещення закінчилося, його дружина дуже зворушливо його вітала — вона лікар за професією і прийняла хрещення рік назад на тому ж місці... До речі, ця жінка з дуже цікавої родини: було в батька з матір’ю 10 дітей — 1 син і 9 дочок, батько рано помер, але мати, тяжко працюючи, виконала його заповіт — усім дітям дала вищу освіту, усіх підняла на ноги. Зараз вони дорослі — і за останні три роки всі увірували: спочатку діти, а потім їхня дивна матір, якій я шанобливо поцілував руку. Єдиний чоловік з цієї родини на членському зібранні молодої церкви, яким я керував, був обраний заступником пастора і тепер проводить богослужіння в двох домашніх підпільних церквах у двох різних селищах. В іншому місці наші співробітники запросили мене на дуже незвичайне зібрання — там були тільки східні жінки. Усі вони походять з дуже знатних родин, їхні чоловіки займають ключові позиції в керівництві країни, але вони християнами ще не стали, та після тривалої духовної боротьби зрештою дозволили своїм дружинам мати християнські зібрання у своїх будинках, справедливо вирішивши, що туди, напевно, спецслужби не прийдуть. Про всяк випадок, у той час, коли ми проводили богослужіння з цими жінками, чоловік однієї з них «чергував » надворі біля воріт будинку.

Відбулося багато цікавих і важливих подій за час моєї роботи там. Однак мене засмучує те, що моя програма залишилася невиконаною. Я був у Туркменістані в той час, коли в Узбекистані (у Ташкенті) прогриміли терористичні акти — відбулося кілька вибухів у посольствах США, Ізраїлю, у генеральній прокуратурі Узбекистану. Моментально були намертво закриті всі кордони Узбекистану і суміжних держав. Я цілий день провів на кордоні, безрезультатно намагаючись повернутися до Узбекистану, де залишалися мої матеріали і речі, а також незакінчені справи. За ніч кордон став невпізнанним — пропускний пункт попросту загородили стовпами з колючим дротом, виставили додаткові наряди, заборонили перехід кордону. І ніхто не міг сказати, скільки це буде тривати. На моє запитання черговий офіцер-прикордонник сказав, що, можливо, це триватиме три тижні, а можливо — три місяці. Усе залежить від того, яке рішення прийме уряд. Я зрозумів, що опинився в мишоловці, у капкані. Моя віза закінчувалася, залишатися в Туркменістані було неможливо. Це дика, жахливо диктаторська країна, де існує культ президента, що видумав свою власну релігію, змішану з ісламом, де в центрі поклоніння — він сам. У цій країні на кожнім кроці встановлено його пам’ятники і величезного розміру портрети, його називають не інакше як Його Величність Довічний Президент Великий Вождь Сапармурат Туркменбаши Великий і т.д. У цій країні будинки молитви були знесені бульдозерами або конфісковані. У цій країні жахливі «закони». Наприклад, за прострочену візу накладається штраф у 1000 доларів. А якщо грошей нема, це зовсім не проблема — посадять у в’язницю і сидіти будеш, доки не заплатиш. До речі, побудована нова в’язниця в пустелі Каракуми, з якою зв’язок один — вертоліт. Якби хтось і зумів утекти від пильної охорони — навколо на сотні кілометрів тільки безжиттєві піски. Я міг підпасти під цей «закон». Мені потрібно було терміново шукати вихід, щоб залишити цю країну. Але такого виходу не було. Виїхати через сухопутний кордон було неможливо. Одна-єдина щілина — міжнародний аеропорт. Усю ніч знову везли мене брати в Ашхабад через Каракуми. Ну і що? В Москву літає тільки єдиний авіалайнер — квитки були тільки на 3 жовтня. В Україну — квитки були тільки на кінець вересня. Рейс на Ташкент — відмінений. З Таджикистаном узагалі не було ніякого зв’язку. Аеропорт великий, а рейсів за кордон на пальцях однієї руки можна перерахувати. Що робити? Правда, був ще літак в Бангкок і Арабські Емірати, але хрін редьки не солодший, та й грошей на це не було...

Спас мене Господь з милості Своєї. Прилетів український літак (у Туркменістані працюють декілька українських компаній, що добувають нафту і газ, тому персонал цих компаній літає на цьому літаку). Знайшлося й мені на борту цього літака одне місце (подяка Господові!). Наш відліт з Туркменістану був більше схожий на евакуацію під час війни: літак сів на смузі, пілоти навіть не виключали двигунів. Висадили пасажирів, нас відразу посадили в літак, у цей час підігнали паливозаправник, заправили літак, і ми відразу злетіли.

Через 4 години ми приземлилися в Києві. Боже мій! Після страшної жари в Середній Азії в Києві було 19 градусів... А наступного дня пішов дощ. Я відчув, що Україна — це рай на землі... Однак програма до кінця не виконана. Через закриття кордонів не відбулася моя поїздка в Таджикистан і Південний Казахстан. В Узбекистані, куди мене не пропустили, залишилася моя валіза, деякі мої речі, коштовні матеріали і гроші. Це значить: потрібно повертатися, щоб закінчити намічені справи. Шкода, мені не вистачило в Середній Азії 10-12 днів. Але потрібно смиренно сказати, що, можливо, за цим теж стоїть якесь благо. Можливо, Господь убачає, що наступного разу моє перебування там буде мати більше змісту. Довіримося Господові.

© «Благовісник», 3,2004