Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ПРИВЕСТИ ДО ПЕРЕПРАВИ

Автор: Герман ГАРТФЕЛЬД

У житті кожної людини настає мить, коли доводиться залишити своє смертне тіло і постати перед Творцем. Хтось нормально зустрічає неминуче, а для когось сама лише думка про смерть буває страшнішою від самої смерті.

Раптове запрошення пастора людиною, яка перебуває на смертному одрі, — це та ситуація, яка може виявитися ва¬ж¬ким випробуванням для душеопікуна. Тут важливо знати деякі особливості спілкування з тим, хто помирає, і з його близькими.

Причини страху смерті

а) обумовлені хворобою

Думки людей, пригнічених хворобою, часто обертаються довкола смерті та помирання. Страх смерті входить в історію їхньої хвороби. Ядуха, жах перед болем, перед тривалою хронічною хворобою, перед агонією часто загострює страх смерті.

б) загальні

Страх перед розлукою з улюбленими людьми. Рідні можуть своїм доброзичливим ставленням принести полегшення тому, хто помирає. Страх, що після смерті більше не можна буде турбуватися про інших людей. Молоді батьки та матері особливо мучаться від цього. Страх через тягар намарно прожитого життя. Страх перед невідомістю того, що буде.

в) релігійно мотивовані

Страх через непідготовле¬ність до смерті: «Про все я думав, але тільки не про те, що тепер мені треба померти!»

Дослідження показали, що більшість людей, які помирають, висловлювали такі релі¬гійні питання і сумніви, яких у дні здоров’я вони не виражали.

Страх через відсутність на¬дії. Там, де смерть залишає людину без надії, де «все скін¬чено», з’являється страх. Страх і безнадія — рідні сестри.

Страх перед судом. Глибоко в кожній людині живе передчуття, що настане день розплати, коли непідкупний Суддя винесе вирок їхньому життю.

Страх через тягар нечистої совісті. Перед лицем смерті руйнується будь-який обман.

Названі причини страху смерті можуть торкнутися і християнина. Недаремно ж смерть названа останнім ворогом, а помирання — останньою битвою, до якої кожен християнин має приступити добре озброєним. Тут не допоможе звичка до поверхневого, легкого і швидкого цитування біблійних текстів, оскільки в таких ситуаціях все вирішує не буква, а дух.

Звичайно, смерть для християнина — це повернення додому, але темні тіні можуть лягати також і на дитя Боже, коли життя наближається до кінця. Самуїл Келлер мав зви¬чку казати: «Бог іноді кладе Своїх дітей на ложе в темряві».

У благополучний для нас час більшість питань вирішується — і ми отримуємо відповіді згідно віри. Але чи дійсно ми вільні у критичних ситуаціях, залежить від яко¬сті нашого духовного життя.

Віра не виключає, а включає страх перед смертю. Я не повинен того соромитися і дума¬ти, ніби в мене щось не в порядку, тому що не можу сказа¬ти: «Я маю бажання по¬мер¬ти та бути з Христом» (Фил. 1:23). Це питання духовної зрілості. Ми маємо знову й знову з довірою переводити погляд на Ісуса.

Подолання страху перед смертю

Активна підготовка до смерті

а) внутрішня підготовка

Чим сильніше в своєму хри¬стиянському житті людина пережила владу Бога, яка долає смерть, тим впевненіше вона чекатиме свій останній час. Тим, хто володіє впевнені¬стю віри, не треба турбуватися про минуле, інакше можна повністю йому підкоритися. Хто знає, що ті, хто належить Христу, вже перейшли від смерті до життя (див. Ів. 5:24), той може прийняти і власну смерть. Це «так» смерті на основі віри не виключає, а включає те, що християнин має знову й знову досягати послуху у вірі, подібно до того, як Господь в Гефсиманському саду казав: «Та проте не Моя, а Твоя нехай станеться воля!...» (Лк. 22:42).

б) зовнішня підготовка

Коли ви відійдете у вічні оселі, яким залишите свій земний дім: в хаосі чи в порядку? Бог хоче, щоб ви залишили після себе впорядковані стосунки (див. Іс. 38:1).

Перший крок цієї підготовки — прийняття факту, що всі ми помремо. Не треба спинятися тільки на цьому. Навчіть¬ся вчасно розлучатися з усім, що більше чи менше обезцінилося. Це може практично під¬готувати нас до власного відходу. Дехто проривається до істинних цінностей через те, що починає викидати чи спалювати стопки старих газет, журналів і листів. Спробуйте вчасно роздарувати те, що мо¬ж¬на, — багатьох речей старша людина не використовує. Але якщо вони викликають при¬ємні спогади чи радість — залиште їх собі. Якщо ж, наприклад, у вас є цінні книги, але ви їх більше не читаєте, чи прикраси, які ви носите дуже рідко або взагалі не одягаєте і до яких втрачене внутрішнє трепетне ставлення, перевірте себе: чи не краще відати їх ще при житті, подарувати радість іншим і порадувати себе.

Навчіться відпускати. Ба¬тьки повинні відпустити ді¬тей, дати їм можливість стати самостійними не надто рано, але й не надто пізно. Також, вирішуючи професійні завдання, важливо своєчасно поступитися місцем, ввести в курс справ іншу людину.

Позбудьтеся шкідливих залежностей. Один проповідник якось сказав: «Пекло готуємо ми самі собі. Цигарки, алкоголь чи інші пристрасті є ті¬льки в цьому світі. Але туга і злоба залишаться з нами й потім». Теперішня помірність могла б попередити надмірні чи передчасні смертні муки.

Упорядкуйте матеріальні справи. Повідомте, де лежать зберкнижки, страхувальні по¬ліси, ключ від сейфу. Складіть заповіт з молитвою і тверезим розумом. Дари, заповідані не лише конкретним особам, але й общині, можуть бути свід¬ченням віри в Христа і любові до інших.

Не уникайте похоронів зна¬йомих, а свідомо переживайте їх, час від часу відвідуйте кладовища і роздумуйте про власний кінець. Сплануйте свій похорон. Цим ви звільните своїх близьких від прийняття рішень, які будуть коштувати їм багатьох зусиль. Де ви хочете бути поховані і як? Які пісні треба заспівати? Чи є у вас слова підбадьорення, які ви хотіли б сказати своїм бли¬жнім, коли прощатиметеся з ними?

Похорон на цій землі стосується живих. В кожній ку¬льтурі є свої церемонії, щоб осмислити цей емоційний переворот. Поховання може принести втіху, якщо проходить у формі ритуалу, який відповідає соціальним, емоційним і духовним потребам близьких родичів померлого.

Допомога помираючому

Ніде настільки не замовчується правда через любов, страх, малодушність чи незручність, як біля ліжка хворого і біля смертного одра. Протягом багатьох років серед лікарів мав силу неписаний закон: ніхто не повинен говорити правду смертельно хворому пацієнту, але дослідження останнього часу часто свід¬чать, що цей закон хибний. Є хворі, які мучать лікаря, щоб він сказав їм правду, хоча й не можуть понести її. А є хворі, які точно відчувають, що мають померти, і хочуть померти, але ніхто не каже їм про це.

Приходячи в лікарняну палату, родичі часто говорять про будь-що, крім найголов¬нішого, про що тепер тільки треба й говорити. У цій принизливій грі в хованки християни не повинні брати участі. Наведемо деякі аргументи про¬ти відкритого оголошення правди біля ліжка хворого:

— не можна руйнувати на¬дію хворого, надія сильніша, ніж медикаменти;

— хворого треба щадити;

— хворий зовсім не хоче чути правду;

— можливий помилковий вирок лікарів (є неважкі хвороби, які ведуть до смерті, і тяжкі, які закінчуються не так, як це прогнозували лі¬карі);

— хворий помирає спокійніше, коли перед цим не говорилося про смерть. Особливо, коли це молоді люди, які не можуть згодитися з тим, що дні їх вже полічені. Чи не милосердніше буде приховати від них серйозність їхнього становища і допомогти їм пережити цей час з допомогою обезболюючих медикаментів?

А ось деякі аргументи на користь того, чому потрібне відкрите оголошення правди біля ліжка хворого:

— повага до особистості й гідності хворого вимагає того, щоб сказати йому правду;

— хворий і без того про все здогадується чи відчуває правду;

— замовчування чи прикрашання справжнього стану хворого не сприяє нічому доброму; час, який залишається, має бути раціонально використаний для того, щоб підготуватися до вічності;

— відкрите висловлювання правди дає можливість спокійно і вчасно вирішити зовнішні і внутрішні проблеми: коли людина знає, що час рушати в останню путь близький, то часто справа не доходить до поспішного примирення, сповіді і т.п.;

— відкритість звільнює і мобілізує духовні та моральні сили, часто понад усе мучить хворого саме невідомість;

— замовчування правди руйнує довіру.

Члени сім’ї найчастіше не в змозі чи не хочуть говорити хво¬рому правду. Нерідко вони на¬віть хочуть завадити цьому. Перед душеопікуном чи духовно до¬свідченим християнином стоїть завдання відкрити цю правду. Це вимагає часу і має від¬бутися з великою обе¬режністю, залежно від ін¬дивідуальності, віку і внутрішньої зрілості хворого.

У цілому ті, що помирають, проходять через п’ять фаз, які настають одна за одною, які християнин повинен знати.

Перша фаза — емоційний шок, недовіра, супротив, ситуація підпадає під сумнів: «Я? Ні!» — фаза небажання визнати своє помирання.

Друга фаза — заперечення важкості хвороби. Гнів та роздратування щодо лікарів, до¬лі, Бога, інших людей, обслуговуючого персоналу: «Чому саме я?» — фаза бунту.

Третя фаза — торгівля. Хво¬рий з нетерпінням чекає дня, коли біль минає: «Можливо, все ж не я», — фаза переговорів з Богом і людьми.

Четверта фаза — важка де¬пресія перед лицем смерті. Фаза неймовірно глибокої печалі.

П’ята фаза — звільнення, смирення перед неминучістю, згода померти; фаза згоди на свій шлях.

Ці фази не можна чітко розмежувати. Іноді вони співіснують. Не всі люди досягають п’ятої фази. Для християн усвідомлення близькості Бога полегшує протікання п’ятої фази.

Люди, які помирають, потребують душеопікунської під¬тримки. Вони переживають свою останню і повну безпомічність. Ми не повинні залишати їх самих. Хто дійсно хоче допомогти такій людині, той не повинен керуватися страхами чи намагатися обманювати, приховуючи те, що відкрилося. Така поведінка тільки покаже людині, що помирає, що її опікун не може допомогти. Там, де заявляє про себе смерть, треба припинити гарячкову суєту. Атмосфера має бути наповнена благоговійною тишею і впевненістю віри. Як і в будь-якому життєвому питанні, тут мають силу слова: «Не бійся, бо Я тебе викупив, Я покликав ім’я твоє, Мій ти!» (Іс. 43:1). Наведемо деякі поради, які допоможуть душеопікуну.

Будьте чесні щодо того, що стосується ваших почуттів. Жодної манірної веселості, чесно зізнайтеся у своїй безпомічності і тривозі: «Я б охоче допоміг, але не знаю, як».

Звертайтеся до помираючого як до звичайної людини. Не перешкоджайте їй щось дізнатися, не оберігайте від сімейних справ, не приховуйте нічого за його спиною. Подорож долиною смертної тіні тяжка, але нас чекає чудова мета, якщо ми йдемо разом з Ісусом.

Спілкуйтеся без слів. Люд¬ська близькість дуже важлива. Потримати за руку, покласти руку на голову, провести рукою по щоках — це те ж саме, що обійняти, змочити губи водою, зручно вкласти на ліжко, втишити біль. Помираючий добре розуміє цю мову. Бу-дьте хорошим слухачем. Хто хворий, той часто само¬тній. Передусім запитайте хворого, чи хоче він, щоб його відвідав душеопікун. Однак його візит не може замінити присутності рідних.

Спілкуйтеся за допомогою слів. Утішайте словами з Бі¬блії і пісенника; вказуйте на страждання Ісуса ради нас, на Його перемогу над смертю і дияволом. Утішайте Божим прощенням. Вказуйте на небо і запевняйте у новому житті. І жодних приготовлених проповідей. Християни, які дістають Біблію і читають з неї довгі уривки, складають про себе враження таких, що не співчувають. Коли ви цитуєте Біблію, будьте уважні до того, що означає цитата. Доречними будуть вільна молитва, спільна молитва (наприклад, «Отче наш»), покладання рук, благословення на смерть і повернення в рідний дім у вічну єдність з Богом.

Дослідження виявили, що помираючий добре чує і розуміє вчинки оточуючих. З цього випливає, що коли він стихне і не буде більше проявляти ознак життя, треба деякий час зі словами втіхи звертатися до нього. Людина, яка помирає, потребує, передусім того, щоб зміцнили її надію. Настанови і повчання найчастіше не підходять. Надію викликає утіха, прощення гріхів і усвідомлення вічного життя.

Християнину, який помирає, потрібні повноваження. Вони даровані Богом кожному послідовнику Христа, який через подібну ситуацію несподівано викликається на бій. Кажучи «так» красі цього сві¬ту і радіючи їй, ми не повинні забувати, що є подорожніми в цьому світі й не знаємо свого смертного часу. Тому треба впевнено йти услід Ісусу і змі-цнювати віру братів і сестер. Вічний Бог — єдиний безсмертний — не дасть мені впасти через смерть. Єдність з Ісусом вища смерті й витримує випробування нею. Ми можемо перебувати над стахом смерті, як і наш Господь.

Скоро Христос прийде знову — і почнеться все нове. Через суд і явлення Його влади Він буде повним Господарем над смертю. І зрештою постануть нова земля й нове небо. Тоді більше не буде смерті й життя з надлишком стане даром Божим. Кожна людина вже тепер може народитися заново для цієї живої надії.

© «Благовісник», 2,2008