Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ЛИЦЕМ ДО РЕАЛЬНОСТІ, АБО ЕКСКУРСІЯ В МИНУЛЕ

Автор: Олексій КОБЕЛЬОВ

Однин критик християнства якось іронічно зауважив, що освічений протестант в Росії — це парадокс, і тим самим точно відобразив трагічну реальність. Але перш ніж остаточно сформувати своє від¬ношення до вітчизняних хранителів спадщини Реформації як сповідників неуцтва, необхідно виявити і проаналізувати причини цього явища, не властивого протестантизму.

Демократичні перетворення у суспіль¬стві привели до закінчення епохи тотального безбожництва і динамічного розвитку практично всіх релігійних організацій пострадянського простору. Не є винятком і євангельські церкви, що пережили на початку дев’яностих різ¬ке збільшення числа своїх послідовників. Проте після періоду підпі¬ль¬ного існування в цих церквах ще зберігся син¬дром недовірливого сприйняття світу, що і викликало заторможену адаптацію до нових умов діяльності. Зага¬ль¬новідомо, що при ре¬жи¬мі «диктатури пролетаріату» істотно обмежувалися права громадян, які відкрито і категорично сповідували свої релігійні переконання. Подібні дії класифікувалися як антидержавницька пропаганда, для припинення якої застосовувалися репресивні заходи. Крім того, багато баптистських і п’ятидесятницьких церков свідомо уникали реєстрації в Міністерстві юстиції і функціонували нелегально. Причини подібного ставлення до держави очевидні, адже ді¬яльність реєстрованих общин піддавалася жорсткому контролю інституту уповноважених у справах релігій, ними ж нав’язувалися вигідні для партії правила гри, що провокують віруючих на відступ від своїх релігійних норм. Відомо немало випадків грубого втручання у внут¬рішні справи зареєстрованих общин: штучно, зверху, призначалися служителі, розставлялися бажані для влади акценти у віровченні, на ке¬рівників тиснули при ріше¬нні питання щодо прийому гостей і періодичності зборів і т.і. Саме тоді в євангельських колах надмірну лояльність до влади стали розглядати як еквівалент порочної со¬вісті та зрадництва.

Природно, відсут¬ність прихильності основним ідеологічним постулатам правлячої пар¬тії і демонстрація релігійними дисидентами непокори через відмову від реєстрації викликали жорстке переслі¬ду¬вання. Несанкціоновані зібрання тягнули за собою грошові штрафи і арешти служителів, а нерідко і тривале позбавлення волі. А виявити віруючих серед інших було нескладно. Варто зауважити, що від¬мінною рисою євангельських церков є можливість точного підрахунку кі¬лькості їх членів, які, до того ж, прагнули не приховувати своїх переконань в світському суспільстві, адже таємне сповідування християнства порівнювалося із зреченням від нього. З цих причин віруючі ставали об’єк¬том для пропагандистських експериментів в робочому колективі. З метою виправлення їм виголошували догани, ставили в нерівні умови з іншими при отриманні згідно черги квартири або автомобіля. Часом незговірливих позбавляли ба¬тьківських прав, фабрикувалися кримінальні справи на пресвітерів, звинувачуючи їх в розтлінні неповнолітніх або порушенні фінансової діяльності.

Додатково, і цей факт має особливе значення для моїх міркувань, неблагонадійні «релігійники» у той час не допускалися у вищі навчальні заклади. Цей горезвісний метод боротьби з інакомисленням практикувався повсюдно в країнах соціалістичного блоку. Максимум, на що міг розраховувати віруючий, — це технікум або спеціальне училище. Тому має рацію ще один опонент протестантів, який наводить такий аргумент їх неспроможності щодо питань освіти: «У них всі пастори ПТУшники». Абсолютна пра¬вда. До кінця восьмидесятих наявність в общині людини з вищою освітою вважалася феноменом украй рідкісним.

Проте істина полягає у то¬му, що ця штучно створена тенденція не відображає внут¬рішніх запитів і можливостей євангельського руху. Адже в протестантизмі сформоване позитивне відношення до навчання взагалі як до основного засобу розвитку особи. Думка про необхідність регулярно збільшувати обсяг своїх знань існує тут не просто як стійка конфесійна формула, але як необхідна умова для внутрішнього зростання. Багато євангельських сподвижників дося¬гли видатних успіхів в ора¬торському мистецтві і при¬д¬бали величезну пошану серед одновірців, займаючись при цьому лише самоосвітою.

Разом з тим десятиліття інтелектуально-інформаційної ізоляції спри¬яли певному зламу свідомості — освіта разом з іншими проявами світ¬ського життя забарвилася в чорний колір, її стали сприймати як частину ворожої християнству системи цінностей.

Після проголошення свободи совісті церкви пережили приплив новонаверненої молоді, багатьом з яких пастори за інерцією радили не вступати до вузів через небезпеку відпадання від віри. Парадоксально, але концепція університетського навчання, спочатку застосована в середовищі євро¬пей¬ського християнства, тепер здавалася небажаною для наших хри¬стиян, що розглядали місцеві «Кем¬брид¬жі» як вогнища атеїстичного, а значить — шкідливого знання.

Поза всяким сумнівом, радянські протестанти змогли б прискорити темпи розвитку своїх церков і уникнули б багатьох помилок, якби вони мали доступ до різних галузей знань. Від заборони конструктивних релігійних сил, поза сумнівом, понесла втрати і вся країна. Адже люди, які через властиві їм високі моральні якості, могли б принести колосальну користь суспільству, унаслідок відсутності необхідної освіти виявилися поза мо欬ливістю управління державою.

Проте до настання третього тисячоліття ситуація змінилася корінним чином. Тепер мо欬ливості відповідають запитам. А в протестантських громадах, що звільнилися від «підпільної» недуги, спостері¬гається величезної сили жага пізнання. Інтенсивно розвиваються богословські навчальні заклади для внутрішнього користування, в общинах стає престижно мати диплом світ¬ського вузу.

Мимовільно напрошується аналогія з двома біблійними епізодами. В період єгипетського полонення геноцид проти євреїв відрізнявся особливою жорстокістю — фараон віддав наказ знищувати дітей чолові¬чої статі. Цей урок християнами в Росії пройдений. Але в епоху вавілонського полонення стратегія змінилася. Храм опоганений, а діти єврейських аристократів поміщені в самий епіцентр язичницької ку¬льтури. Користуючись пільгами придворного становища, занурившись у вивчення наук, зокрема окультних, вони все ж таки зуміли зберегти юдейську віру. Тепер цим шляхом належить пройти російському євангельському християнству. І може бути, коли історична справедливість відновиться, освічений протестант в Росії стане гармонійною частиною суспільства, що неабиякою мірою визначить його буття.

© «Благовісник», 1,2008