Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ВІДКРИТИМИ ОЧИМА

Автор: Марина ТИХОНОВА м.Сімферополь

Не встигла я перемити посуд після вечері, як задзвонив телефон.

«Машка», — здогадалася я й зручніше сіла в крісло — на п’ятихвилинну розмову годі було й сподіватися. Після недавнього розлучення з чоловіком Машка дзвонила мені щовечора, тому що їй просто необхідно було поділитися з ким-небудь своїми черговими «неприємностями». «Що цього разу?» — хотіла запитати я, знімаючи трубку, але замість цього лілейним голоском сказала:

— А, Машенька! Як справи, як день пройшов?

А їй тільки цього й треба — відразу занила:

— Ти не уявляєш, сьогодні наказ про премії прийшов, так мені менше всіх нарахували. Мені! Яка за двох у відділі «пахає», ніколи голову від паперів відірвати. А вони... Новенькій (пам’ятаєш, я тобі розповідала) стільки ж, як і мені, нарахували. Де справедли¬вість?

— А ти що ж хотіла, сама говорила, що вона — племінниця начальника відділу.

— Совість зовсім втратили. Не встигла влаштуватися, ще жодного звіту не здала, а премія на рівні моєї. А я, між іншим, четвертий рік працюю...

Наступного дня тема її голосінь була та ж, додався ті¬льки маленький штришок — зламаний улюблений ніготь.

— Уявляєш, на вказівному пальці, — нила вона в трубку. — Тепер що, усі під¬різати доведеться?..

— Привіт, як у тебе справи? — буркнула в трубку Маш¬ка в середу.

— Ну... — я на хвилю задумалася, що ж нового відбулося зі мною за цей день?

Але насправді подрузі це було зовсім не цікаво. Вона ніколи не вміла вислухати, завжди перебивала й переводила тему на себе, улюблену.

— А в мене, не повіриш, — не давши мені жодного шансу, почала Машка, — машинка пральна зламалася. От уже, правду говорять, прийшло лихо — відчиняй ворота. А ремонт нині не дешевий. Я дзвонила — дізнавалася. Сорок гривень тільки за те, що прийдуть і подивляться, а потім ще сам ремонт не відомо в скільки виллється. Якби хоч премію нормальну дали, а то...

І знову все пішло по спі¬ралі: згадався й негідник, що залишив її одну з дитиною, і несправедливий начальник, і дощова погода...

Наступного дня вона скаржи¬лася на дочку, що прийшла з «гульок» на початку дванадцятої. І це в шіс¬т¬надцять-то років!

А коли вона подзвонила в п’ятницю й стала нити про те, що в неї депресія, що все валиться з рук і вона почуває себе найнещаснішою людиною у світі, я запропонувала:

— Підемо зі мною завтра в одне місце, я тебе з кимсь познайомлю. Мені саме допомога твоя потрібна буде.

— А куди? — запитала Маш¬ка після секундного мовчання.

— Підеш — побачиш, — заінтригувала я.

Наступного дня Маша про всякий випадок була при параді — зачіска, манікюр, нова кофточка.

— Куди ми їдемо? — йорзала вона на сидінні маршрутки.

— Побачиш.

— А ти впевнена, що це зручно, що я з тобою прийду?

— Абсолютно.

Нарешті ми приїхали. Маршрутка зупинилася напроти обласної онкологічної лікарні.

— Ми що, сюди? — округлила очі Машка, побачивши, що я звернула на доріжку, що веде до воріт лікарні.

— Угу, — кивнула я головою.

— Отут почекай, — я залишила подругу біля дзеркала, — піду в роздягальні халати візьму.

Коли я через кілька хвилин повернулася, біля дзеркала стояли заплакані жінки, а Машка, як мишка, забилася в куточок біля вхідних дверей.

— Ти чого? — не зрозуміла я.

— Уявляєш, — пошепки почала подруга, — он у тієї жінки щойно хтось помер. Чи то брат, чи чоловік, я толком не зрозуміла.

— Тут таке не в дивину, — теж пошепки відповіла я. — Сама розумієш — онкологія. Тут усі хворі як по лезу бритви ходять.

— Так, — зітхнула подруга, — я б тут працювати не змогла. — Це ж які нерви треба мати?

— Людина — дивна істота, до всього згодом звикає, — я сунула Маші в руки білий халат. — Одягай, а то у від¬ділення не пропустять.

Ми піднялися на третій поверх і зайшли в палату. Там на п’ятьох твердих панцирних ліжках лежали діти. Не зважаючи на різний вік (від шести до п’ятнадцяти років), вони здалися Маші дуже схожими. Лисі, худі, із чорними колами під великими сумними очами, вони нагадали їй пластмасових пупсів, якими вона грала в далекому дитинстві а потім, подорослішавши, закинула їх на горище там вони й валялися голі, з вивернутими руками й ногами. Вигляд їхній був таким же жалюгідним, як і в цих дітей.

Побачивши нас, дівчатка дуже зраділи. Обійнявши кожну по черзі, я познайомила їх з тьотею Машею. Потім роздала принесені фрукти й солодощі й стала вмовляти, щоб вони з’їли йогурт. Старшенькі одразу взялися за ложки — скоріше з поваги до мене, чим з бажання їсти. А малу Віточку довелося вмовляти, годуючи з ложечки: «А ну ж бо, Віта, покажи тітці Маші, як ти їси». Дівчинка знехотя з’їла три ложки йогурту й відразу вирвала все на подушку. «Їж, поки рот свіжий», — згадала я бабусину приказку. Тепер мені став ясним її зміст. «Нічого, мила, з кожним буває», — утішала я маля, міняючи наволочку.

Потім я дістала із сумки випрані речі й довідалася, чи вільна ванна кімната.

— Сьогодні в нас банний день! — пояснила я Маші. — Санітарочкам ніколи купати дітей, а самі вони як викупаються? А з твоєю допомогою ми їх швидко зараз вимиємо...

Спочатку ми відвели у ванну кімнату двох старшеньких.

— Які ж ви худенькі, — не втрималася Машка, коли дів¬чатка роздягнулися.

Удвох ми терли мочалками їхні тендітні ручки, спини, через які просвічувалися ребра, і туркотіла: «Якими ж ви красунями виростете, всі наречені ваші будуть. Поди¬віться, ноги у вас які стрункі, а очі? Потонути в них можна».

Дівчатка зашарілися, і мені навіть здалося, що на їхніх блідих обличчях з’явився легкий рум’янець.

Потім ми купали малят. Їм подобалося плескатися під душем і пускати бульки з піни. Якби вони були здорові, навряд чи б нам удалося їх без плачу повернути в палату. Але діти були занадто слабкі, і навіть таке веселе заняття їх швидко стомило.

Коли ми вклали їх у пос¬тіль, вони швидко заснули.

А ми з подругою зібрали брудні речі й, попрощавшись із старшими дівчатками, тихесенько пішли.

— А що це за діти? — запитала мене Маша, як тільки ми вийшли за ворота лікарні.

— Сироти. Я випадково про них довідалася й от уже три місяці ходжу до них, від¬відую. Більше ж вони нікому не потрібні. Інтернат їх сюди відправив, а назад і не чекають. Як сказав мені лікар, вижити в таких дітей шанс дуже маленький.

— Як це? Чому? — зупинилася Маша.

— Тут багато що значить. По-перше, їх лікують тільки тими ліками, що в лікарні є. А цього мало. Іншим дітям батьки необхідні ліки купують, а цим, сама розумієш... По-друге, потрібні вітаміни, додаткове харчування. Вони й так після «хімії» їсти не хочуть, а лікарняну «баланду» тим бі¬льше. Ну, і найголовніше, це — любов. Розу¬мієш, ті діти, які відчувають любов і турботу, швидше на поправку йдуть. А інтернатські лежать і нікому не потрібні. Ну, зайде до них лікар на обході, медсестри пару раз за день заглянуть — от і все. Ні доброго слова тобі, ні поцілунку...

Більше Маша нічого не запитувала. Ми мовчки дійшли до зупинки, сіли кожний у свою маршрутку й роз’їхалися по домівках.

Минуло вже п’ять днів, а Маша жодного разу не подзвонила. «Напевно, образилася за зіпсований день, — вирішила я. — Якщо завтра не подзвонить, треба буде дзвонити самій, вибачатися».

Але наступного дня Маша обізвалася. На диво, скаржитися на своє «нещасне життя» вона не стала, а відразу запитала:

— Ти в суботу в лікарню йдеш? Я з тобою.

— Маш, а в тебе, взагалі, як справи, — закинула я вудку.

— Ти про що? — не зрозуміла подруга.

— Ну, як там твоя машинка пральна?

— Та що їй, залізяці, буде? Відремонтували, — відрізала Машка й попрощалася.

Домовилися ми з нею зустрітися на зупинці.

Підбігши до мене, замість вітання Машка випалила:

— Я все придумала! Ми з тобою фонд допомоги для цих дітей організуємо! Я вже про все дізналася, навіть до свого директора підходила. Він не проти перерахувати на їхній рахунок певну суму. Думаю, якщо з директорами інших компаній переговорити, розповісти все про цих дітей, то вони відгукнуться. Та й взагалі, добрих людей на світі не мало, — Машка тараторила, сяючи очами, не даючи мені й слово вставити.

— Ой, я ж тобі показати забула, які іграшки малятам купила. — Маша стала ритися в пакетах. — Ні, не тут. Тут у мене фрукти. А, ось дивися...

У пакеті лежали лялька, ведмедик і слоненя.

— А старшим не придумала, що купити, — винувато знизала плечима Машка, — але нічого, сьогодні дізнаюся, що їм хочеться.

Я дивилася на подругу й не пізнавала її. Вона просто вся світилася якимсь новим сві¬тлом.

— Нічого, ми ще за цих дітей поборемося. Ще подивимося, — підморгнула вона мені. — І взагалі, знаєш, я так тобі вдячна!

— За що? — зігнула я брови.

— Ну, як ти не розумієш? Із твоєю допомогою я тепер на життя дивлюся відкритими очами! Розумієш, я все своє життя переосмислила! Чесно кажучи, так соромно стало. Але нічого, тепер усе інакше буде, — запевнила мене Марія, переступаючи поріг лі¬карні.

© «Благовісник», 4,2007