Видання Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської

Анонс

Віровчення

Статті

Поезія

Проза

Юридична консультація

Друкований варіант

<<< Головна

ПЕРЕДАТИ ЕСТАФЕТУ

Автор: ЮРІЙ ВАВРИНЮК

Доля розкидала наш народ по цілому світі. Можна багато говорити і сперечатися про причини цього, але якими б вони не були, українським емі¬грантам доводиться ви¬рішу¬вати дві проблеми: адапту¬ватися до нових умов і зберегти свою національну самобут¬ність. І якщо з першим особливих труднощів немає, асиміляція відбувається швид¬ко (іноді навіть занадто швидко), то зі збереженням мови, культури, духовної спад¬щини справи трохи гірші. Надто швидко емігранти, осо¬бливо молодь, хочуть влитися в нове середовище. Як же правильно повестися у цій ситуації, як знайти оту «золоту середину», відчути себе своїм у чужому краї і не втратити батьківського коріння?

Неодноразово відвідуючи слов’янські церкви Америки, я постійно стикався з цією проблемою. Десь вона стоїть гостріше, десь слабше, але скрізь нагадує про себе. Тому для мене особисто було приємною несподіванкою перебувати з 25 по 27 травня в наметовому служінні в українській церкві м. Сіракюзи (штат Нью-Йорк). На великій зеленій галявині поряд з церквою звели величезний, більше як на 1000 людей намет, у якому протягом трьох днів проходили богослужіння. Якщо у п’ятницю ввечері його учасниками були здебільшого місцеві віруючі, то субота та неділя зібрали українців не тільки з цього, а й із сусідніх штатів. Основною темою цих зібрань було освячення. Звучали натхненні проповіді, щирі українські пісні, гарячі молитви, але найголовніше — були покаяння, коли люди у сльозах висловлювали бажання служити Господеві. І що особливо тішить, більшість з них — молодь. Так, вони здебільшого вважають себе американцями, досконало знають англі¬йську мову, часто зазнають штурханів та осуду від старших за небажання слідувати звичаям та жити за поглядами батьків. Але при правильному ставленні старшого покоління до молодих можна передати дітям не лише мову, традиції та звичаї свого народу, але найголовніше — віру та силу Святого Духа. Саме це, на мою думку, і вдалося організаторам з’їзного служіння. Власне, це і було однією з причин проведення такого заходу. Як сказав один з місцевих служителів, мета таких зібрань — не лише самим провести час у спілкуванні, молитві, але й передати цей дух спільності та єдності дітям. «Ми організували це в першу чергу для молоді, — сказав він. — Ми повинні не лише на словах вчити їх, але й на практиці показати їм Бога, допомогти знайти спасіння. Це єднає нас з молодим поколінням, ми можемо передати дух тих служінь, які колись нас вводили у Божу присутність».

Ще один хороший захід, який дуже плідно та ефективно практикується уже багато років багатьма церквами та об’єднаннями, — поїздки молодіжних груп на місійну працю в Україну, Росію, Індію, Мексику, Парагвай. Хоча ці подорожі короткочасні за тривалістю (приблизно один мі¬сяць), вони є дуже корисними не лише для тих місіонерів, які постійно працюють, скажі¬мо, в Україні, і на допомогу яким організовуються поїзд¬ки, але й для самої молоді. Вони можуть відчути свою причетність до серйозної духовної праці, на власні очі побачити проблеми та труднощі на місійних полях, самим спр¬бувати свої сили у цьому нелегкому труді. Це — втілення в життя того, що вони чують і чого вчаться в церкві.

І не лише в церкві. Щоб допо¬могти молодим людям пі¬знати біблійні істини, передати теоретичні знання, заохотити до духовної праці, багато церков чи об’єднань організовують місіонерські школи. Мені випала нагода познайомитися з роботою однієї з таких шкіл, яка якраз розпочалася при церкві м. Колумбуса (штат Огайо). Вона зібрала близько 30 молодих людей з кількох штатів, які виявили бажання навчатися Божої му¬д¬рості. Зрозуміло, не всі вони в майбутньому стануть місіонерами чи пасторами, але ці два місяці, я впевнений, змі¬нять їхнє бачення, їхнє особисте ставлення до себе, до свого життя, до духовної праці. Керівники молодіжної спілки, яка об’єднує молодь північно-східних штатів, ініціатори цієї школи, планують продовжувати подібне навчання і надалі. Це значною мірою допоможе слов’янським церквам зберегти у майбутньому свою мову, духовний досвід та вчення.

Звичайно, вищезгадане не гарантує стовідсоткового позитивного вирішення такого болючого питання, як взаємини старшого та молодшого поколіннь. Але щось робити все-таки краще, аніж не робити нічого, а лише сидіти і плакати, мовляв, яка пішла нині молодь: розпусна і неслухняна. Але насправді вона є такою, якою зробили її ми самі. Як навчили. Як виховали. Як зуміли передати живу віру в Бога. Їхнього Бога.

© «Благовісник», 3,2007